Академік Іван Дзюба: «За цих умов хочеться голосувати саме за Петра Порошенка»

Виглядає, що в нас голосування стало не вільним, а протестним: українці голосують на виборах не за, а проти.

 

 

Тобто, якщо хтось голосує нібито за когось, то він насправді голосує не за нього, а проти когось чи чогось.

 

 

А як голосує проти когось — то це за когось чи за щось. Така собі гра в невпізнанки. 

 

 

Нині бачимо, як проти Петра Порошенка ополчилися найрізноманітніші політичні авторитети чудернацького пострадянського простору.

 

Зрозуміло: вони проти, бо за своє кревне. Телеекрани та сайти сповнені шаленої ненависті і маячні, у брудних хвилях якої безнадійно потопають нечисленні уламки посутньої критики. За цих умов хочеться голосувати саме за Петра Порошенка. Порядком протесту проти нагнітання безуму. 

 

Ну це, скажімо, емоційний імпульс. Але є і цілком раціональні мотиви. Ось деякі з них.

 

Чи не досить уже українцям без розбору ганьбити один одного, допалювати імпортні автомобільні шини, перекривати дороги, балаклавити, штурмувати відділення поліції, щоб визволити затриманих? І т.д., і т.п.? Чи не час зосередитись на продуктивній роботі, на конструктивних ідеях? Чи не час відчути потребу стабільності національного розвитку?

 

Коли вже час, то визнаймо об’єктивно, що деякі тенденції та здобутки останніх років, так чи інакше пов’язані з іменем Президента Петра Порошенка, — зміцнення обороноздатності країни, налагодження її міжнародних відносин, «безвіз», створення Помісної православної церкви, невеличкі поки що зрушення в економіці — за умов війни! — та перші виходи на європейські ринки — все це має бути утверджене й продовжене. Тобто: Україні потрібна стабільність. Яку вона буквально вистраждала. Тепер стабільність — синонім незалежності. І синонім руху вперед.

 

На мою думку, за цю стабільність ми проголосуємо, голосуючи за кандидатуру Петра Порошенка, до чого я і закликаю. Інакше знову почнуться реваншистські експерименти, що відкинуть країну на десятки років назад. Бо ж конкретних і обговорених суспільством програм у опонентів немає, а голослівні гасла залишають широкий простір для маніпуляцій і хитань на всі боки. 

 

Тут я хочу сказати, що, на мою думку, не опоненти на виборах становлять небезпеку для Петра Порошенка як кандидата в президенти. На політичних вагах він переважить кожного з них.

 

Натомість його реальні й небезпечні опоненти — бідність, ціни, корупція, незламність радянської бюрократичної спадщини — те, що звемо відсутністю «реформ». Усе це й багато чого іншого ставиться на карб йому, і не може не ставитися. Наскільки справедливо й наскільки несправедливо? Спробуймо тверезо про це поміркувати.

 

Бідність. А коли ми всі були багаті? У 90-ті роки? У 2000-ні? І чи доведено статистично, що саме за останні роки населення найбільше збідніло? І хто збіднів, а хто збагатів? Вийдімо на вулиці — не протовпишся між потоком дорогих автівок (вочевидь, не запорізького виробництва), і на дорогах гине більше людей, ніж на донецькому фронті. Пройдімось по маркетах і супермаркетах — добра незліченно, з усього світу, і не скажеш, що воно все залежується на полицях, незважаючи на шалені ціни.

 

А подивімося (на телеекранах) на щасливі обличчя тих, хто заплатив сотні гривень, а то й доларів за право послухати «зірок» естради чи пореготати на якомусь там «кварталі» й бути зафільмованим для публічного показу… А що вже говорити про оприлюднену частину прибутків деяких нардепів чи різних посадових осіб тощо… 

 

А наші олігархи та інші мільярдери й мільйонери могли б скинутися на чималеньку суму й допомогти Міжнародному Валютному Фонду, що у вічній скруті крохоборствує і з таким трудом вимучує чергову позику для України.

 

Любі олігархи й приолігаршені, та втріть ви носа тому нещасному МВФ-у! Ні, не бідна наша бідна Україна. Величезні хмари грошей гуляють над нею, сягають і за її межі. 

 

Але вони оминають більшу частину трудової людності, для неї вони невловні. Це і є ті, хто збіднів і, не виключено, біднішатиме далі, бо на їх захист виступають не держава і не вони самі чи їхні питомі представники з класово організованих трудових колективів, а одні й ті ж самі, з року в рік, речники народної бідності — кричуще грошовиті санкюлоти-телеолігархи. Не бідність чужа їм пече, а власна ненажерність.

 

Пропагандистські гасла про суцільну бідність України, яка провалилася в бездонну прірву злиднів, приховують реальну проблему: разючий розрив між багатими і бідними при невеличкому прошарку «середньо забезпечених».

 

Тобто: відсутність соціальної справедливості. Наша держава не стала соціальною, вона була і залишається асоціальною — всупереч тому, що записано в її Конституції.

 

Структура, важелі цієї асоціальності мали б стати предметом аналізу й профілактичного контролю державних служб і всього суспільства. Предметом громадянського судочинства. Мала би бути Національна програма подолання бідності, досягнення соціальної справедливості — набагато ширша, ніж принагідні кон’юнктурні заходи підтримки соціально незахищених.

 

На сьогодні це мало би стати Національною ідеєю, навколо якої точилося стільки балачок. Замість цього ми десятиліттями чуємо жалі, обурення, обіцянки, рятівні гасла — і все залишається на місці. Винен Президент? Звичайно.

 

Але не сам. Разом з іншими політичними лідерами, партіями, блоками, Верховною Радою, урядом, промисловцями, громадськими організаціями.

 

Разом з усіма нами. Вина спільна, хоч у кожного своя і своєю мірою. Міру персональної вини Президента ми зможемо незабаром побачити, якщо переможе на виборах один із тих 40 кандидатів, які обіцяють покінчити з бідністю в один присіст. Неважко уявити, чим це скінчиться.

 

Ціни. Чи можна зупинити їхнє зростання, не піднявши економіку та продуктивність праці? А для цього замало чиєїсь «політичної волі» — потрібні розумне законодавство, модернізація виробництва і трудових відносин. Про це скажуть економісти й виробничники, тут їм має бути забезпечене «право голосу».

 

А де колективна мудрість і воля профспілок, їхній постійний контроль над умовами праці та її справедливою оплатою? Немає відповідного законодавства? Немає сил? Немає авторитету? Немає мислителів і подвижників профспілкового руху ? Чому? 

 

Корупція. Усі вимагаємо покінчити, нарешті, з корупцією і хабарництвом. Поки це звучить як звичне гасло — всі згодні. Та ось спіймали на злочині когось конкретно. Якщо він важлива персона, то зразу ж скликає прес-конференцію і оголошує, що став жертвою політичного переслідування, бо вів принципову боротьбу з корупціонерами.

 

Далі він наймає найдорожчих і найголосніших адвокатів, які доведуть його невинуватість у будь-якому суді, хоча б і європейському. А якщо він, скажімо, мер міста, то на захист його стане і частина земляків, для яких він щось нібито зробив, — це ж ми вже бачили не раз. 

 

Здається, формально Президент до цього особисто не причетний. А по суті? По суті Президент відповідальний за все, що діється в країні. І нікуди від цього не дінешся. Але є речі, за які він відповідальний дуже конкретно.

 

Скажімо, коли давно сподівані й на­решті призначені для боротьби з корупцією антикорупційні органи завзято і щиро стежать один за одним і з останніх сил борються між собою, а не з корупцією.

 

Що робити? Хіба призначити ще двох-трьох генеральних прокурорів, щоб і вони контролювали один одного і виборювали першість?

 

Непроста воно справа — боротьба з корупцією — в суспільстві, корумпованому з голови до ніг (чи з ніг до голови) ще з глибоких радянських і дорадянських часів. 

 

Дехто з найрозумніших радить: треба взяти й показово розстріляти з десяток найбільших корупціонерів. Як у Китаї. Добра порада.

 

Але для цього треба мати двадцятимільйонну Комуністичну партію, згуртовану навколо вождя і достатньо невтомну в масових стратах, щоб вистачало сил і на щорічний приріст племені корупціонерів, який і спостерігається в тому ж таки Китаї.

 

Реформи. Оце воно! Відсутність реформ. Найбільший історичний гріх Петра Порошенка. На думку і МВФ, і західних дипломатів, і нас, українців.

 

Як ото в ХIХ столітті по Європі шастав «привид комунізму», так тепер по обидва боки Дніпра гуляє привид реформ. Ніхто його не бачив, але всі про нього гомонять.

 

І добре, що його ніхто не бачить, що він лише привид, фата моргана. Бо хай тільки спробує з’явитися на люди в якійсь матеріалізованій іпостасі — Боже, що починається! 

 

Відьомські танці на парламентській Лисій горі! Як ото навколо Уляни Супрун. І виявляється, що ті, хто найбільше кричить про відсутність реформ, — вони ж їх ніколи і не допустять. Без реформ комфортніше. І в них ніхто не вірить.

 

А хто і в що у нас вірить? Вірять, звичайно. Хто знахаркам, хто чудодійним лікам з інтернету, хто виграшам відомого політика у невідомій лотереї, хто астрологам, екстрасенсам, пророчиці Ванзі. Але владі не вірить ніхто, включаючи і саму владу. І собі люди не вірять.                    

Зневіра у нас виходить уже за межі масового цинізму і набирає національно-суїцидного характеру. Самі себе труїмо або спалюємо.

 

Ну, припустімо, філософська мудрість «усі вони однакові» — це про владу різних рівнів. Хай їй буде. Може, й заслужила, нарівні з обіцянками сумнівних «опозиціонерів». А от «і він такий, як усі» — це вже про окрему людину, що могла дати якийсь добрий приклад.

 

Зверніть увагу: ключові слова в цій опінії — «як усі». А воно якщо вже «всі», то далі нема куди. Але тут наш бадьорий цинік приховує свою невеличку хитрість. Він же не пакосник, він просто такий, як і всі, і йому немає чого стидатися.

 

Які до нього претензії? Він же — як усі. Така от усепереможна кругова порука капітуляції перед злом, яке вже не зло, бо — «всі».

 

Оце «всі такі» — для багатьох не що інше, як санкція собі самому на власне паскудство.

 

Чи можна розірвати це зачароване коло: зневіра — вседозволеність собі — намноження зневіри? Мабуть, тут хіба що позитивний суспільний досвід міг би зарадити. Не можна сказати, що його зовсім бракує. Але він не часто потрапляє в поле зору основної маси люду.

 

На телеекранах нам розповідають жахливі речі про нелюдські відносини то в сім’ях, то серед сусідів, і це факти, правда, але ж і ми живемо в цьому світі і бачимо інші сім’ї, інших сусідів, — та показати добре в житті не так просто і не таке воно «цікаве», як оте 

злочинне.

 

Коли ж візьмемо політичний вимір нашого життя в особах, то тут негативна інформація, негативні враження настільки переважають, що потрібні дуже яскраві й безсумнівні приклади добра, щоб зламати стереотип негативізму.

 

Ось тут, мабуть, і є головне. Наші політичні діячі та лідери не подають прикладу особистої скромності та жертовності — прикладу, такого необхідного нині в атмосфері соціальних контрастів і супутніх їм безвідповідальності й безстидства, коли одні ледве зводять (або й не зводять) кінці з кінцями, другі ведуть у розкошах «светскую жизнь» на телепоказ, а треті захищають одних і других в окопах Донеччини, приймаючи на себе удари найновіших випробувальних зразків смертоносної російської воєнної техніки.

 

Чи є рада на цей абсурд? Не знаю. Можливо, відповідальна позиція і поведінка відомих політичних діячів, що перебувають під недремним телеоком, а відтак і прискіпливим оком телеглядачів, могли б зблиснути світлом у кінці тунелю й розірвати оте зачароване коло зневіри: «всі такі»? 

А зараз — це питання виживання країни, хоч як би голосно це звучало. Бо взаємна ненависть і зневіра з’їдають наше суспільство. 

 

І будь-який прогрес, якщо він можливий, — можливий тільки за умов позитивної стабільності, а не негативного хаосу. За умов раціональної критики вад та прорахунків і об’єктивного поцінування добрих здобутків.

 

І прорахунки, і здобутки ми бачили в діяльності Президента Петра Порошенка. Ми бачили, як за час незалежності України нарешті ставали вагомішими здобутки, зміцнювалася національна державність і окреслювався магістральний напрямок руху: демократична і європейська Україна. Цей рух нині пов’язаний з іменем Президента Порошенка.

 

Тому, незважаючи на критичне ставлення до окремих аспектів діяльності Президента (про що доводилося і говорити, і писати), — на президентських виборах — 2019 голосуватиму за кандидатуру Петра Олексійовича Порошенка. І раджу голосувати за нього всім тим, хто хоче обнадійливої перспективи для України.

 

І хай це буде наше промовисте протестне голосування — проти спроб дестабілізувати Україну, звернути її з європейського шляху, поглумитися з її дорогого нам імені.