Подружжя господарів на Полтавщині пригощає волонтерів та передає через них смаколики на фронт

За роки цієї неоголошеної війни домівку подружжя Людмили та Павла Лучинських із села Ялосовецьке Хорольського району Полтавщини, що розташоване за два кілометри від автошляху Київ — Харків, відвідали багато волонтерів із різних куточків України, котрі возять гуманітарну допомогу нашим воякам у зону бойових дій, а по дорозі заїжджають до привітної оселі полтавців, де завжди сервірований стіл і де гостям щиро раді в будь-який час доби. — Волонтери й військові дізнаються про нас одне від одного.

Оце тільки-но були волонтер з Яготина Армен Шахар’янц і куратор хоспісу для літніх людей з-під Броварів Олег Горбачов (він вивозить із прифронтової зони самотніх немічних людей, інвалідів).

То ми з чоловіком приготували, що встигли, й передали через них бійцям, — розповідає Людмила Лучинська, час від часу відлучаючись на кухню, бо паралельно ще й пече хліб для військовослужбовців. Пояснює, що сьогодні має прибути іще один екіпаж волонтерів. — Зазвичай волонтери попереджають, коли їх чекати. Телефонують заздалегідь, щоб ми встигли приготувати передачу на фронт. Коли приїжджають, неодмінно накриваємо стіл і всіх пригощаємо, а тоді вантажимо до автомобіля те, що приготували для бійців. Якщо хлопці їдуть здалеку, скажімо, із Закарпаття, зі Львівщини, то, буває, й ночують. Місця в нас для всіх вистачає — син і донька вилетіли з батьківського гнізда, тож їхні кімнати порожні. Ото як була така заметіль, що призвела до зупинки руху на трасі, то волонтери з-під Києва добилися під вечір до нашої хати, переночували, а зранку рушили далі. 

«Хто в Лучинських не їсть, той москаль»

Коли розпочалися бойові дії на сході України, Людмила й Павло Лучинські не могли сидіти склавши руки. Подружжя пригадує: коли по телевізору почали розказувати, що армія, мовляв, фактично розвалена, солдати неодягнені й ненагодовані, вони стали скуповувати продукти, речі для фронту, наскільки в них вистачило грошей.

 

Спакувавши все, чекали того моменту, коли якимось чином вийдуть на волонтерів. А потім випадково дізналися про волонтерський центр при Полтавській облдержадміністрації, завантажили купленим власний автомобіль та й відвезли до Полтави. 

 

— У волонтерському центрі дуже здивувалися, що ми так здалеку приїхали, — продовжує розповідь пані Людмила. — Ми сказали, що хотіли б допомагати, але ж затратно щоразу долати сто кілометрів в один бік і сто — в інший. Тоді нам дали номери телефонів київських волонтерів, які відвозили гуманітарну допомогу в зону бойових дій, а отже, проїжджали автодорогою Київ — Харків. І так пішло-поїхало. 

 

Спочатку Лучинські вивозили передачу для вояків на 252-й кілометр автотраси — причому постійно вночі, там, на трикутнику, зупиняли автомобіль і мигали фарами, аби їх помітили. А спілкуючись із волонтерами, бачили, наскільки ті втомлені. Отож почали запрошувати їх до себе додому: два кілометри — це не так далеко, а таки ж можна й перекусити, і трохи відпочити. Тоді й далека дорога видається не такою тяжкою. 

 

— Отак волонтери почали до нас заїжджати. Я люблю й умію готувати їжу. І обожнюю людей, які полюбляють смачно поїсти. Уже всі знають наш девіз: хто в Лучинських не їсть, той москаль, — жартує пані Людмила. — Я тепер завжди напоготові: весь час варю 16-літрову каструлю борщу, бо не завжди точно знаю, скільки людей навідається. Оскільки тримаємо птицю, то тушкую качку й заморожую, щоб потім її тільки розігріти. Маю й заморожені перець, голубці, вареники тощо. Практично все готую з продуктів зі свого городу й господарства.

 

Людмила й Павло Лучинські гостям щиро раді у будь-який час доби.

 

Та й передачі на фронт Лучинські готують за рахунок власного господарства. Чого не мають, підкуповують. Стверджують: пенсія пані Людмили (1 447 гривень) — то солдатські гроші, на прожиття з неї принципово не беруть і копійки. Спершу тримали одну корівку, потім вирішили, що потрібно завести й другу. Тепер мають їх дві, з молока виготовляють кисломолочний сир, вершки, твердий сир і все передають нашим захисникам. 

 

— Городи збільшили удвічі — тепер їх близько двох гектарів, — зазначає пані Людмила. — Бо багато ж трави на сіно сіємо, садимо удвічі більше картоплі, помідорів — понад тисячу стебел. Передаємо на фронт і зелень, і зелений часник, і свіжі овочі, бо хлопцям потрібні вітаміни. Іще відправляємо консервовані огірки й помідори, салати, компоти. Щоб позначити свою консервацію, на дні банок завжди малюю маркером кружечки. І, знаєте, якось волонтери, їдучи з фронту, завезли нам порожні банки, вивантажили їх у дворі. І тут донька Рая, котра живе в Полтаві, а приїжджаючи в гості, також допомагає консервувати, кричить: «Мамо, твоя скляна тара з війни повернулася» — і показує банку, на дні якої моєю рукою намальований кружечок, — в очах у жінки зблискують сльози.

 

Пан Павло додає, що зараз роботи в селі дещо менше. Інша річ — з середини весни, влітку, коли не лише по господарству доводиться поратися, а й порядкувати на городах, заготовляти сіно.

 

При цьо­му, коли волонтери попередять, що заїдуть, хочеться ж воякам передати всього побільше. Тож подружжя готувало передачі на фронт, як правило, уночі. 

 

— Було таке, що тижнями не спали, — стверджує пан Павло. — Якось ліпили ­удвох вареники — дивлюся, а Людмила незчулася, як і заснула.

 

Загалом наліпили понад 10 тисяч вареників, 16 тисяч пиріжків, а потім уже й рахувати перестали. Окрім пирогів, пані Людмила пече хліб, який, запевняє, подобається бійцям. А от зварити холодець і розлити його в лотки — то вже завдання пана Павла. Плюс готують молочні продукти й дістають із погреба консервацію. Завжди передають і мішки, устілки, шкарпетки, інші необхідні речі. 

Люди, з якими звела війна, стали не просто друзями, а ріднею

— А інші жителі села вам допомагають? — цікавлюся. 

 

— Не так давно нашому односельцю — учаснику бойових дій, який уже демобілізувався, Сергію Горьовому — побратими притягнули з передової побитий автомобіль, що потрапив під бомбардування. Сергій разом зі своїм другом Вадимом Бондаревським за власний кошт відремонтував те авто й зібрався відганяти його на фронт. Отоді я пішла по дворах односельців, закликаючи допомогти завантажити салон автомобіля продуктами для наших вояків. Відгукнулися ті, що й завжди. Ото як напишу оголошення про те, що збираємося відправляти чергову передачу на фронт, то люди й собі щось приносять, але, як правило, активність виявляють одні й ті самі. До того ж і об’яву весь час хтось зриває, — нарікає пані Людмила. — А от місцевий фермер Віталій Корнієнко надає значну допомогу, не чекаючи, поки його про це попросять. Іноді приходиш додому — а на порозі стоять два мішки з борошном чи 20 літрів олії… І я знаю, що це Віталій залишив, бо тільки він на таке здатний. Іще моя сусідка по городу Алла Бондаревська теж, не чекаючи, поки її попросять, приносить і цибулю, й часник, і зелень. Усе це йде на приготування їжі для волонтерів. Окрім них, до нас заїжджають військовослужбовці, капелани, журналісти, інструктори, котрі курсують у зону бойових дій. 

 

— Кажуть, що харчування у вояків нині краще — не зрівняти з тим, що було на початку війни, — зауважую. 

 

— Оце бачите, хлопці нам привозять або передають через волонтерів подарунки: шеврони, прапори з надписами, тубус для протитанкової гранати, гільзи від снарядів, пробитий кулею снайпера чайник. Вручають і почесні відзнаки, подяки за волонтерську діяльність. А якось передали сухий пайок українського воїна — «йо-ма-йо», — Людмила Лучинська вживає емоційно-забарвлену лексику. — Галети в ньому з якоїсь тирси, яку не можна ні розжувати, ні розсмоктати. Тушонку й наші коти не схотіли їсти — це істинна правда. Державне харчування не зрівняти з домашнім. До того ж, коли солдатам щось передають із глибокого тилу, вони розуміють, що про них думають, турбуються, а отже, їм є кого захищати. Ми з Павлом уже інакше просто не можемо. Бачимо ж по телевізору, що коїться в зоні воєнних дій. Та якби не наші захисники, подібне було б і тут. Тож допомагатимемо бійцям, поки в нас будуть сили. 

 

Стіни вітальні Лучинських обвішані фотографіями волонтерів і вояків, які в них побували (а скільки іще їх зібрано в альбомах!). Пані Людмила наголошує: ці світлини, що гріють їй душу, висять поряд із родинними, бо люди, з якими їх звела за ці роки війна, — то вже не просто друзі, а родичі. 

 

— Ось карта України, на якій не по­значене наше село, тож ми приблизно визначили, де воно має бути. І самі волонтери, військові, котрі до нас навідуються, з’єднують його зі своїм населеним пунктом. Як бачите, на цій карті вже суцільні лінії. Кожен із наших гостей лишає якусь згадку про себе, — жінка показує мені книгу «Карателі», яку подарував сам автор — колишній учасник бойових дій на сході України Влад Якушев, підписавши її так: «Бабі Люді й діду Павлу за те, що завдяки вашим холодцям ми й на війні почувалися як удома», а також дві книжки іншого гостя — письменника Василя Базіва.

 

— А загалом у нас побували волонтери не тільки з України, а й із Франції, Італії, США, Чехії, Німеччини, Великої Британії, Ірландії. Мені подобається, що іноземці зовсім не соромляться й за столом пробують усі страви. Коли в нас гостювали французькі волонтери, я подала на стіл салат олів’є, що, як відомо, походить із паризької кухні. Французи здивувалися, бо, зрозуміло, він відрізняється від початкового рецепту. Тоді я уточнила: це, мовляв, український салат олів’є, — сміється Людмила Лучинська. — А от нещодавно ми приймали одночасно одинадцять осіб: волонтери з Німеччини Мартін Юрген і Людмила Лауф та парамедик Даніел Вестманн, котрі за власний кошт придбали реанімобіль, переганяли його в зону воєнного протистояння, їх супроводжували наші волонтери (цей реанімобіль уже передали до шпиталю міста Покровськ, що на Донеччині). У нас гостював і італійський журналіст та фотограф Роберто Траван (він неодноразово їздив у зону бойових дій) — досі з ним спілкуємося (до речі, тоді, коли в «ЛНР» повідомили «фейкову» новину про його зникнення на Донбасі, ми знали, що він уже в себе вдома). Це просто люди-легенди.

 

Насамкінець пані Людмила демонструє мені свіжоспечений хліб. Говорить, що вранці одну партію таких хлібин передала хлопцям на фронт. Тепер пече нову партію, після чого візьметься за пироги — має готуватися до вечірнього приїзду волонтерів. «Отак і живемо останні роки», — констатує. 

— Таких людей, як Людмила й Павло Лучинські, дуже мало, — запевняє член виконкому Ялосовецької сільської ради Ніна Іонова. — Я за можливості пропонувала їм свою допомогу, передавала і свіжі овочі, і консервацію. Не раз, було, прихо­джу до них, а Людмила вже напекла гору пиріжків і ще пече. Приготувала свіжо­здоєне молоко — воно розлите у пляшки, що стоять у холодній воді. Подружжя вирощує качок-шипунів, які йдуть на холодці воякам. Лучинські віддають фронту все, що можуть. Тому й говорю: таких безкорисливих людей, які б відривали від себе й віддавали останнє, — мало.