За плечима інспектора сектору реагування Великобагачанського відділення поліції Миргородського відділу поліції ГУ НП України в Полтавській області Алли Ралко, яка має звання капітана, приблизно шість років діяльності у складі миротворчих сил під егідою ООН.
Пригадує: коли у складі українського миротворчого контингенту вирушила у своє перше відрядження до острівної країни Демократична Республіка Східний Тимор, їй тільки-но виповнилося 25 років.
Тепер вона — досвідчений миротворець, адже вже побувала у трьох таких відрядженнях. Алла Ралко влилася до лав великобагачанських правоохоронців 2005 року, після закінчення Харківського національного університету внутрішніх справ.
Зізнається: узагалі-то планувала навчатися на достатньо популярному юридичному факультеті. Але того року, коли вступила до вишу, якраз створювався факультет із поглибленим вивченням іноземних мов, випускники якого отримували спеціальність «Міжнародна миротворча діяльність».
Східний Тимор замість Судану
— Передбачалося, що власників таких дипломів залучатимуть до міжнародних операцій із підтримання миру та безпеки. Щоб потрапити на цей факультет, потрібно було скласти тест із визначення рівня володіння англійською мовою. І оскільки я залюблена в неї ще зі шкільної лави, то вирішила спробувати.
Попри те, що закінчила звичайну сільську школу, набрала достатню кількість балів і таким чином вступила на цей факультет. Основною в нас була англійська мова, окрім неї, студенти факультативно вивчали німецьку й французьку. Я потрапила до групи, яка штудіювала німецьку, про що зараз шкодую. Тож тепер самотужки намагаюся освоїти ще й французьку, — розповідає моя співрозмовниця. — Звісно, коли в університеті нам говорили про перспективи нашої професії, тоді це здавалося неймовірним. Чимось зі сфери фантастики.
Колеги з миротворчого контингенту ООН неодноразово говорили Аллі, що їй личить поліцейська форма.
— Але вже 2009 року ви мали перше відрядження у складі українського миротворчого контингенту до далекої острівної держави.
— Ця поїздка стала повною несподіванкою. Адже мене попередньо рекомендували включити до складу українського миротворчого контингенту, який брав участь у міжнародній операції з підтримання миру та безпеки в східноафриканській державі Судан. І я вже готувалася до цієї поїздки. Коли ж у мене запитали, чи згодна їхати в Східний Тимор, не роздумуючи, відповіла: «Так», на ту пору навіть не маючи уявлення про існування згаданої держави. Бо такий шанс побувати на другому кінці світу й пізнати зовсім інше життя дається раз у житті. До того ж у мене принцип: краще спробувати й потім пошкодувати, аніж шкодувати про те, що не спробував.
— Важко було пройти відбір?
— Коли до обласної поліції з Міністерства внутрішніх справ надійшов запит щодо працівників, які мають навички володіння англійською мовою, у списку, звичайно ж, опинилося моє прізвище (до речі, була єдиною жінкою від правоохоронних органів Полтавщини). На відбірковому етапі в Києві, куди мене викликали з міністерства, ми проходили тести зі знання англійської (бо вона є однією з п’яти розмовних мов ООН). Окрім цього, кандидат у миротворці мав володіти навичками водіння повнопривідного автомобіля. А я воджу авто з 2002 року. Загалом у нашій родині всі, за винятком мами, як каже моя бабуся, шофери.
До речі, сама бабуся — Марія Ралко — свого часу була заслуженою трактористкою в колгоспі, і, коли йшла на пенсію, їй подарували трактор. Він і зараз на ходу, і попри те, що бабусі нині за 70, вона досі на ньому їздить. Мене й сестру навчив водінню тато (на жаль, нині покійний). Ми з ним виїжджали на нашому «Москвичі» в луг і там практикували. Потім мені лишалося лише скласти іспит, аби отримати права.
Хоч були й складнощі: практику водіння «здала» з першого разу, а от теорію — тільки з другого. Нині вважаю себе вправним водієм, за кермом почуваюся дуже впевнено. Однією з вимог було й володіння зброєю. Бо деякі миротворчі контингенти були озброєні. Зокрема, й ми у Східному Тиморі носили зброю (я мала при собі самозарядний пістолет «Форт-12», а стріляти навчилася іще на університетській вогневій підготовці). Хоч застосовувати її, на щастя, жодного разу не довелося.
З подругами з миротворчого контингенту ООН.
— Отже, так би мовити, бойове хрещення ви пройшли на острові Тимор, розташованому неподалік від Австралії, на північ від Тиморського моря.
— Загалом провела там 2 роки й 10 місяців (з вересня 2009-го по липень 2012-го). Добиралися ми на острів у Малайському архіпелазі чотири доби літаком із пересадками у трьох країнах. Східний Тимор — одна з наймолодших незалежних держав. Майже 460 років вона була колонією Португалії, проголосила свою незалежність у листопаді 1975 року, а через кілька днів Індонезія розпочала вторгнення на цю територію. Індонезійці покинули Східний Тимор тільки в 1999 році, після чого він перейшов під управління ООН. І тільки 2002 року був відновлений його державний суверенітет. Як нам розповіли, при загарбанні території Індонезією чоловіче населення Східного Тимору, спроможне захищати свою країну, було майже повністю знищене.
Я несла службу у складі миротворчого ООНівського контингенту в столиці Східного Тимору — Ділі. Попри те, що в Києві ми склали іспит з керування авто, після прибуття у Східний Тимор довелося складати його знову, адже там в автівках руль розміщений не ліворуч, як у нас, а праворуч (хоч до цього досить швидко звикаєш), та й загалом Правила дорожнього руху дещо відрізняються. Адаптуватися до життя на острові досить легко. Цілий рік там тепло. Хоч клімат характеризується посушливим і дощовим сезонами. На Тиморі трапляються рідкісні види рослин і тварин. Із фруктів, які ми купували в місцевого населення (до речі, можна було торгуватися), мені найбільше подобалися папайя, чимось схожа на нашу диню, і кокос (як рідина, так і м’якоть).
Координатор місцевої поліції на острові сплячого крокодила
— Східний Тимор — країна, в якій водяться крокодили і змії. Один крокодильчик мешкав на базі тамтешнього міністерства внутрішніх справ, ми його іще підгодовували. У природі ж цих великих плазунів бачили колеги, причому на дуже популярному пляжі, куди ми ходили купатися й засмагати. Тимор називають островом крокодила, що спить. Бо за формою, якщо придивитися до його зображення на карті, він і справді нагадує крокодила, який задрімав. Небезпечних змій я бачила тільки неживих, у руках місцевих дітлахів, які ними гралися, або ж на дорозі в розчавленому вигляді. А от із геконами доводилося ділити наше тимчасове помешкання.
Бувало, заходиш до нього, вмикаєш світло — і бачиш, як ця ящірка з фантастичними здібностями побігла по стіні або стелі. Я до них півроку звикала. Спали ж ми під своєрідним шатром із сітки, бо там, окрім усього, є комахи, які переносять малярію або небезпечну для життя лихоманку Денге. Причому одні з них «промишляють» у денний час, а інші — в нічний. Тому, не обробивши відкритих ділянок тіла аерозолем для відлякування комарів, не можна було виходити на вулицю. До речі, дехто з колег мав необережність підчепити інфекцію й захворіти. Але, дякувати Богу, всі живі.
Бували й позаштатні ситуації.
Фото з особистого архіву Алли Ралко.
— Що входило до ваших обов’язків?
— У складі миротворчого контингенту ООН були представлені правоохоронці з різних країн: Зімбабве, Індії, Туреччини, Єгипту, Австралії, Португалії, Нігерії, Таїланду — всіх не перелічити. Спілкувалися між собою англійською, а розмовна практика, знаєте, творить чудеса. Завдяки їй удосконалила свою англійську в рази. Український миротворчий контингент налічував близько 10 осіб, причому я була єдиною жінкою, щоправда, пізніше прибули ще дві. У наші обов’язки входило патрулювання вулиць столиці. Окрім того, ми як спостерігачі брали участь у місцевих виборах на острові Атауру, що входить до столичного округу, — добиралися туди, до речі, катером.
Попри те, що Східний Тимор потихеньку відбудовується, більшість місцевого населення живе в бідності. Я бачила людей, котрі мешкають у примітивних дерев’яних хижках, біля яких вільно гуляє худоба. Якось під час патрулювання ми з напарником потрапили в невеликий затор: усі автомобілі зупинилися, чекаючи, доки дорогу перетне свиноматка зі своїм виводком. І гігієна серед місцевих жителів бажає кращого. Через це ми уникали вуличної їжі й харчувалися в їдальні на території нашої бази, де кухарем був пакистанець індійського походження, який готував дещо гострі страви. До речі, завдяки йому я полюбила індійську кухню.
А ще готували самі — там, де ми мешкали, була маленька кухонька. Я, зокрема, варила борщ, а також гречку, яку привозила з дому, і пригощала колег-іноземців. Спершу було дуже важко їм пояснити, що це за страви. Водночас я любила, коли моя пакистанська подруга Гезела Харіс готувала «пекору» або «чапаті». Як на мене, кожна кухня по-своєму смачна. І я люблю дегустувати незвичні для нас страви. Як уже зазначала, всі миротворці розпочинали бойове хрещення з патрулювання вулиць, аби краще вивчити столицю. А згодом завдяки внутрішній мережі інформування кожен міг дізнатися про вакансії і спробувати свої сили в чомусь іншому.
— Ви пробували?
— Так, була й координатором місцевої поліції, і особистим та адміністративним асистентом заступника комісара з оперативної роботи, і радником із питань навчання місцевої поліції — на останній посаді й завершила свій тур. Мені скрізь було цікаво. І якщо, як правило, на вакантні місця претендував не один кандидат, то на місце асистента заступника комісара не було нікого: можливо, боялися, соромилися, не хотіли. А мій колега й добрий друг із Єгипту Калід Гашиш (досі підтримуємо з ним дружні стосунки) порадив мені: «Спробуй! Що тобі втрачати?». Отак із його легкої руки спробувала й не пошкодувала про це.
Оті майже три роки у Східному Тиморі промайнули як один день. Іноді здається, наче то був просто сон. Те перше відрядження додало мені впевненості в собі, навчило знаходити підхід до людей із будь-якого кінця світу. Набула й досвіду спільної роботи з колегами з різних країн. Мушу сказати без зайвої скромності: я гідно представляла Україну, завжди поводилася достойно, щоб усі знали — ось такі у нас миротворці! І ті, хто знайомий зі мною з миротворчої місії ООН, через мене знають Україну.
Знаєте, почула стільки компліментів — іноді навіть ніяковіла. Скажімо, колег-іноземців вражало те, що в мене голубі очі, багато хто вважав, що мені дуже личить поліцейська форма. Також дізналася, що маю добре серце й узагалі є світлою людиною. Це завжди приємно. Мушу сказати, що я не боюся ризикувати, мати смішний вигляд, у мене прекрасне почуття гумору. Люблю смішити інших, отримую «кайф» від того, що люди радіють. Бо зараз у світі так мало радості.
Між греками і турками
— Трохи попрацювавши в рідному Великобагачанському відділенні внутрішніх справ, ви невдовзі знову вирушили у відрядження з миротворчим контингентом ООН.
— Так, два наступних відрядження були до острівної держави на сході Середземного моря — Республіки Кіпр. Де-факто після 1974 року острів розділений на дві частини. 60 відсотків його території, в основному населеної греками, контролюється владою Республіки Кіпр, а інша частина, населена турками, — Турецькою Республікою Північного Кіпру (ООН вважає, що вона окупована Туреччиною). На Кіпрі досі стоять пустками покинуті житлові будинки, вони вже обросли чагарями, подекуди занепадають. Хоч, порівняно зі Східним Тимором, там більш розвинена цивілізація. Своє перше відрядження у 2013—2014 роках провела в столиці Республіки Кіпр — Нікосії.
Увесь цей рік була патрульною поліціянткою, разом із колегами з Індії, Ірландії та військовими з Великої Британії патрулювала буферну зону ООН, де часто відбувалися демонстрації з гаслами: «Кіпр — єдиний!», «Кіпр — для кіпріотів» тощо. Нашим завданням було забезпечити мирний перебіг цих демонстрацій. А наступне дворічне відрядження в ту ж Республіку Кіпр, у 2016—2018 роках, провела в селі Піла — єдиному населеному пункті країни, де греко-кіпріоти й турко-кіпріоти живуть поруч. Це одне з чотирьох сіл, розташованих на території буферної зони ООН між грецькою й турецькою частинами острова. На щастя, за обидва мої відрядження жодних НП там не було.
Під час служби на Кіпрі керівництво хвалило мене за детальні рапорти з фотографіями. Цікаво, що, об’їжджаючи буферну зону, ми мали рухатися зі швидкістю 25 кілометрів за годину. Звісно, могли собі дозволити й 30 кілометрів, але не більше. Це обмеження виправдане, бо, коли пройдуть рясні дощі, ґрунтова дорога стає слизькою й небезпечною. Коли ж дорогу зовсім розмивало, ми з колегою зупиняли автомобіль і далі йшли пішки. А загалом улюблене кіпрське правило — «сіга-сіга». На Кіпрі ніхто нікуди не поспішає, там дуже розмірений темп життя. Це особливо напружує, коли на світлофорі вже ввімкнулося зелене світло, а ніхто не поспішає рушати.
— Місцеві жителі не надто любили миротворців ООН?
— Як і скрізь, були як прихильники, так і противники. Дехто ставився до нас привітно, розуміючи, що стоїмо на варті миру і спокою. А були й такі, які прямо говорили колегам: «Забирайтеся геть із нашої території, ви тут не потрібні!», Хоч я, скажімо, жодного разу не відчула на собі якоїсь неприязні. Місцеві любили, коли ми віталися або зверталися до них їхньою мовою. А хто цього не любить? Це свого роду данина поваги.
— Тепер у вас друзі по всьому світу?
— Так, і в Ірландії, і в Малайзії, і в Таїланді, і в Єгипті, і в Туреччині… Мабуть, легше сказати, де їх немає. Із багатьма іноземними колегами спілкуюся через соціальні мережі. Це дає змогу ще й не забувати англійської мови. Перебуваючи в Східному Тиморі, на запрошення колеги Тома Сміта я злітала до Австралії. Коли з українськими миротворцями тільки-но прибула в Східний Тимор, він зустрічав нас в аеропорту. Потім його відрядження завершилося, і наше спілкування обірвалося. А через деякий час Том повернувся з австралійським миротворчим контингентом, не пов’язаним з ООН, і ми зустрілися в кафе, куди полюбляли заглядати ООНівські миротворці. Ось так знову почали спілкуватися, і Том запросив мене погостювати. Тож відвідала його рідне місто Брисбен — столицю одного зі штатів, а також найбільше місто Австралії Сідней. Загалом у світі вже почуваюся запросто — як у себе вдома.
— Куди хотіли б поїхати з миротворчою місією наступного разу?
— Знаєте, я завжди готова. Якби тільки дали команду. Хоч загалом у закордонних відрядженнях сумую за своїм райвідділом. Може, тому, що саме тут починала свою діяльність, ці стіни мені такі рідні.
