Із «болотолаза» — у водолази
Стати водолазом Вітя Гаврилюк мріяв із дитинства, коли надивився фільмів про одіссеї легендарного підводника Жака-Іва Кусто.
Його захоплював підводний світ, а також люди цієї професії. А оскільки в селі, де він зростав, не було навіть ставка, то хлопчак одягав гумові чоботи і «досліджував» усі місцеві калюжі. За це мама прозвала його «болотолазом». Та це не відбило в сина охоти до занурень.
Тож, коли підріс і став навчатися у Київському училищі міськпобутуправління (сім’я на той час переїхала до столиці), вирішив піти на курси аквалангістів у школі ДТСААФ, що й приховав від неньки. І про це вона дізналася, лише коли йому на випускному вручали грамоту за успішне їх закінчення...
«Пам’ятаю, як під час першого занурення з аквалангом у Палаці підводного спорту на Ленінградській площі я мало не захлинувся, — з усмішкою пригадує Віктор.
— Тоді скинув маску і закричав, що більше її не вдягну. Але тренер Микола Доценко переконав, що подібне в навчанні може трапитися з кожним, і я заспокоївся. А згодом став одним із кращих учнів, навіть допомагав наставнику. Коли ж мене призивали до війська, то я хотів служити підводником, але член медкомісії «забракував» мене і сказав, що я занадто худий, тому не зможу вправлятися з важким аквалангом ще й рятувати людей».
Після звільнення з армії Віктор Гаврилюк пішов працювати за професією, здобутою в училищі, — холодильщиком на Південно-Західній залізниці.
Але, як кажуть, від долі не втечеш... Одружившись, юнак хотів побудувати власний дім, а робота була без вихідних, тож почав шукати іншу.
Колишній тренер і порадив йому піти водолазом на рятувальну станцію КП «Плесо», де чергували подобово. Звісно, що він погодився, адже навіть ночами бачив себе водолазом.
Було те в далекому 1984 році, і з тих пір чоловік уже не зраджував улюбленій справі, хоча вона в нього — ой яка нелегка! За цей час він урятував понад сотню людей, які тонули в Дніпрі та інших столичних водоймах.
Але значно більше — підняв тіл на поверхню, про що говорить із великим жалем і образою на те, як люди не цінують свого життя і безпечно поводяться на воді.
Про врятованих мовчить через скромність, а про загиблих — через переживання
Про роботу та небезпечні пригоди водолаза Гаврилюка можна писати книги або знімати фільми, хоча «витягати» їх із цього чоловіка мені довелося мало не з такими труднощами, як йому діставати людину з води — про порятунки не говорить через скромність, а про загиблих — через переживання.
І все ж про деякі випадки мені вдалося випитати. Віктор зізнався, що найстрашніше в його роботі — діставати дитину, яка потонула.
Одного разу довелося підіймати на поверхню відразу двох хлопчаків, які випали під час змагань із човна в районі Молодіжного пляжу.
Тоді тренер бігав по берегу, рвав на собі волосся і кричав: «Врятуй їх!», але ж Віктор не Бог... Було й чимало випадків, коли потопельників узагалі не вдавалося знайти.
Кілька років тому так зник чоловік навпроти пляжу «Венеція» біля ресторану «Млин». Траплялись випадки з любителями зимової риболовлі.
А не так давно не змогли відшукати на дні самогубцю з Туркменістану, яка навчалася в медичному університеті.
«Коли пригадую випадки порятунку, то розумію, що не даремно живу на цьому світі і обрав таку професію, — говорить водолаз. — Одного разу мені довелося діставати дуже гарну дівчину, якій лопаті моторного човна буквально відрізали обидві ноги — вони трималися на сухожиллях. Я поклав її в наш катер, а вона в шоці запитує: «А чому мені в ноги так холодно?». Я не зміг втриматися, щоб не заплакати.
Лікар мені говорить: «Ти розмовляй із нею, щоб вона не втратила свідомості». А я не можу слова сказати... І все ж завдяки нашій дружній роботі дівчину вдалося врятувати. Згодом на Республіканському стадіоні проводили благодійний концерт, щоб зібрати кошти їй на протези. Іншу дівчину під час змагань у Матвіївській затоці буквально вибило з човна веслом у груди і вона почала тонути. Ми чергували неподалік, тож підоспіли вчасно — я встиг спіймати її, коли вона вже йшла під воду, а якби дістала дна, то навряд чи врятував би, бо там натягнуті троси для буйків, які позначають доріжки, і через них я не зміг би маневрувати.
В іншому випадку мало не загинула жінка середніх років, яка навпроти пляжу «Венеція» на спір із подругою перепливала Дніпро, і її притопила хвиля від катера. На березі на неї чекала маленька донечка. На Дитячому пляжі врятував чоловіка зі стимулятором серця, так лікарям довелося тричі його запускати, доки таки не запрацювало нормально».
Підводний «ювелір»
Було в багатій пригодами трудовій біографії бригадира водолазів-рятувальників Віктора Гаврилюка і чимало курйозних випадків.
Одного разу до нього звернувся знайомий молодої пари і розповів, що під час відпочинку на Видубецькому озері дівчина впустила у воду фамільну обручку з діамантом своєї бабусі і її ніхто не може дістати.
Віктор змайстрував спеціальний пристрій, яким декілька годин за допомогою мотопомпи промивав ґрунт на дні, але марно. І, вже зовсім зневірившись, він вирішив пірнути востаннє.
Завис з аквалангом униз головою більш як на півгодини на глибині понад п’ять метрів, роздивляючись навколо, і раптом товщу води пробив промінь сонця і від нього на дні щось блиснуло.
Водолаз устиг це запримітити й вийняв обручку, яку передали молодим. Після цього минуло чверть століття, і до Віктора звернувся чоловік із проханням дістати затонулу кришку люка спортивного катера.
І коли йому це вдалося, зраділий господар став розповідати, як дуже давно якийсь водолаз дістав обручку його дівчини. А потім довго не міг повірити, що це був саме Гаврилюк.
Іншого разу водолаз, як говорить, «врятував сім’ю». Тоді у нареченої також у воду впала обручка — за повір’ям, це віщувало розрив сім’ї. Тож Віктору довелося довго обстежувати дно, аж доки не знайшов прикрасу на річковій мушлі.
Одному іноземцю він дістав утоплений телефон, а той розповів, що товариш недавно впустив у воду золотий годинник — водолаз знайшов і його. Такі випадки він називає «робота ювеліра».
А є ще багато рутинної роботи, коли доводиться щось ремонтувати чи навіть зварювати під водою на замовлення якогось підприємства або приватної особи — наприклад, рятувати ресторан на воді чи навіть підводний човен. Чимало замовлень надходило від правоохоронців — шукав знаряддя вбивства та навіть розчленовані трупи...
Словом, робота — не для людей зi слабкими нервами. Тож багато водолазів, які приходили працювати на рятувальну станцію, просто кидали цю роботу чи навіть спивалися — зараз тут працює один чоловік, який від пережитого вже не може виїжджати на виклики.
А от психолог штатний для рятувальників чомусь не передбачений. Тож Віктор Гаврилюк старається знімати стрес улюбленими заняттями — художньою ковкою, зварюванням, чого навчився на курсах в Інституті електрозварювання імені Патона.
Останнім часом захопився виготовленням 3D-підлоги — зробив таку для місцевого ресторану «Джерат». А ще він багато допомагає в підготовці «пляжного патруля» — передає свій безцінний досвід. Жалкує, що обидва сини не пішли його стопами, але говорить, що роботи не покине, доки зможе «ходити» під воду, щоб рятувати людей.
