Антон Колумбет: «Кращих людей, ніж мої бойові побратими, в Україні не знаю»

— Антоне, я бачила вас на ветеранських форумах, знаю, що ви заступник голови Київської міської Спілки ветеранів і ще задіяні в новому Русі ветеранів України (РВУ). Розкажіть, будь ласка, спочатку про себе. Як для вас почалася війна, чим ви тоді займались, як визріло рішення піти на фронт? 

 

— Я народився у 1986 році в Києві, закінчив 185-ту школу, потім Київський університет культури та мистецтв за спеціальністю «менеджер міжнародного туризму», працював до 2014 року в міжнародному туризмi. У березні 2014-го добровільно мобілізувався до лав Збройних сил України, спочатку два місяці проходив службу в Київському міському військовому комісаріаті, потім — у 12-му батальйоні територіальної оборони, далі був 12-й батальйон 26-ї Бердичівської артилерійської бригади, й у березні 2015 року звільнився з лав Збройних сил.

 

Тоді ж, приблизно через два-три місяці, десь улітку, хлопці з батальйону запросили мене до Київської міської Спілки ветеранів АТО, яку вони створили, тому що я дуже добре знаюся на військовому діловодстві, я за посадою штабний — я не штурмовик, абсолютно не героїчна військова спеціальність, — я вмію працювати з військовими документами: оперативне керування підрозділами, діловодство, кадри.

 

І оскільки я всі ці знання мав, то дуже добре розбирався в тодішніх проблемах учасників бойових дій: отриманні посвідчення учасника бойових дій, різноманітних довідок, наприклад, про поранення, — тобто вся ця документація військова, яку було дуже важко отримати, бо ніхто не знав, що воно таке. 

 

Так почалася моя громадська активність. Я вирішив, що це продовження нашої боротьби — просто хотів допомогти побратимам. Потім Київська міська Спілка ветеранів АТО, в якій я є заступником голови, увійшла до Ради ветеранів при КМДА — це дорадчий орган, який складається з багатьох ветеранських організацій міста Києва. І в грудні, коли створювалася Рада ветеранів АТО при Міністерстві ветеранів, хлопці делегували мене як представника Києва до цієї Ради. 

 

До книжки «Голос війни» ввійшли два есе Антона.

 

Я завжди ставлюся до всього зі стриманим, але оптимізмом, і розумію, що Міністерство у справах ветеранів — проект дуже складний і амбітний, я вже бачу різноманітні соціальні та політичні протидії цьому проекту, але вважаю, якщо зробити його нормальним, правильним, то воно принесе користь, — відповідно я працюю на те, щоб допомогти йому стати правильним, от і все. 

 

— А які протидії ви вже помітили?

 

— По-перше, це питання політичне, тому що ми ж розуміємо, що міністр — це посада політична, це член Кабінету Міністрів, який висувається політичною фракцією. І я, як і всі громадяни, бачу, що, грубо кажучи, міністерство спочатку хотіли створювати дуже довго... Я розумію: це політичний процес, відповідно має місце боротьба різних фракцій, бо кожна хоче записати щось у свій актив і запобігти зробити це опонентам.

 

І в цьому я бачу протидію, а також бачу протидію з боку навіть маргінально налаштованих учасників бойових дій, — можливо, це життєва позиція, а можливо, людей дуже часто обманювали, тому вони налаштовані негативно до будь-якої ініціативи влади взагалі. Через це вони й кажуть: «А навіщо воно потрібно?», «Ще один розпил бюджету!»... Звісно, це все нісенітниця, бо йдеться про реформу 

державної служби. 

 

— Ви вже були на засіданнях Ради, до яких висновків там прийшли?

 

— Було два засідання, одне установче, і друге 17 січня. Насправді на установчому засіданні ми просто сформували установчий склад і познайомилися між собою. Мені подобається персональний склад Ради ветеранів, тому що її наповнюють дієві хлопці з усієї України, такі самі, як я, які вже майже три роки займаються ветеранським рухом, відповідно вони володіють досвідом, знаннями, взагалі з ними приємно, — і це не тільки хлопці, там є одна дівчина.

 

На другому засіданні ми сформували початковий перелік робочих груп за напрямками, — свіжі голови, всі знають, що треба робити, насправді не вистачає лише суб’єкта законодавчої ініціативи, тому що все це має втілюватися винятково в одне — в зміну законів, які регулюють соціальні гарантії учасників бойових дій. 

 

Відповідно позиція міністра повністю буде сприяти тим напрацюванням зі зміни законодавства, які нам необхідні. Якщо це так — це чудово, тоді ця система буде працювати, сподіваємося, її слова не розійдуться з діями.

 

—  Розкажіть, будь ласка, докладніше про засідання Руху ветеранів України. 

 

— У нас улітку минулого року в Києві відбулася перша неформальна зустріч лідерів ветеранської спільноти з усієї України, на якій з’ясували, що є проблема, у нас немає дієвого Всеукраїнського руху учасників АТО, — є величезна кількість організацій, які називають себе всеукраїнськими, є величезна кількість організацій, які також мають осередки по всій країні, але на жаль, інтеграційного процесу не відбулося, тому що десь там чиїсь особисті амбіції заважають, десь там це суто політичні власні переконання у людей...

 

Ми зустрілися і народилася думка, що нам необхідно створити Всеукраїнську ветеранську громадську спілку, до якої ввійдуть ветеранські організації з усієї України за принципом: місто, область — по представнику, і таким чином ми зможемо налагодити нашу роботу. І в принципі, Рада ветеранів — це був би виконавчий орган, а Рух ветеранів України — це законодавчий орган.

 

Було прийнято рішення створити юридичну особу, засновниками якої виступили би громадські організації, які ми обрали. Так ми і зробили. Десь півроку йшов цей процес — зустрічалися, розмовляли, дивилися один одному в очі , — і от 18 січня відбулася презентація, це був перший публічний захід, на якому ми розповіли, хто ми, які наші програми та засади діяльності, представили персональний склад правління. Очолив РВУ Євген «Жора» Турчак. 

 

— А якими будуть перші кроки, з чого варто почати вже зараз?

 

— Ми між собою визначилися, що нам потрібно п’ять законотворчих ініціатив. Тобто наші перші кроки — це подати на Раду ветеранів від Руху ветеранів України п’ять законотворчих ініціатив, які, на нашу думку, є першочерговими для того, щоб дати міністерству з чого почати. Оці п’ять законотворчих ініціатив зараз розробляються — вони не тільки соціальні, — коли я брав слово на презентації, я сказав, що, можливо, нам час усе ж таки згадати, що ми не просто «двіж» з отримання квартир, земельних ділянок, якихось ще соціальних гарантій, — у нас була велика ідея боротьби за нову Україну, але, на жаль, замість боротьби за нову Україну ми боремося за якісь матеріальні блага, меркантильні інтереси.

 

Відповідно в ці п’ять законодавчих ініціатив ми також хочемо вписати декілька пропозицій, які мають, на нашу думку, загальнодержавне значення. Які саме — коли ми їх відпрацюємо, то запропонуємо на розгляд широкій громадськості та, сподіваюся, отримаємо її підтримку. 

 

— На квітневому ветеранському форумі ви сказали, що всі рішення щодо ветеранів треба лобіювати. Чи має новостворений Рух ветеранів України на меті лобіювати владні рішення стосовно ветеранів?

 

— Це його головне завдання. Рух ветеранів України — це громадська спілка, основним завданням якої є просування, лобіювання і співпраця з органами вищої влади. Тобто це Кабінет Міністрів, адміністрація Президента і Верховна Рада. Це трикутник прийняття рішень. І головне завдання — розробляти законодавчі ініціативи та лобіювати їх.

— Яку ви бачите найбільшу соціальну проблему?

 

— Житло. Це найбільша проблема всіх українців, я як киянин, як молодий українець це стверджую. У нас є надзвичайна проблема з житлом на загальнодержавному рівні, в нас житло — невиправдано дороге, коштує воно нелюдських грошей, молодь його купити не може, — я цим фахово цікавлюсь, тому що я член Громадської ради при Держмолодьжитлі, і вже два роки мене як урбаніста це цікавить.

 

Я бачу цей відтік молоді за кордон. Багато хто каже, що молодь втікає за кордон тому, що зарплатні маленькі, але це абсолютно не є правдою, тому що для людини, яка володіє якимось фахом і має певні морально-ділові якості, реально заробляти тут — в Україні є величезні потужності для заробляння грошей. Але, на жаль, є величезна проблема, пов’язана з тим, що придбати собі житло молодь не може, нема іпотечних програм, нема якихось нормальних ініціатив, і особливо це стосується соціально вразливих верств населення, до якої належимо ми, учасники АТО. Тому найбільша соціальна проблема — це житло. 

 

— А земля? Після засідання ради учасників АТО при КМДА депутати Київради ухвалили постанову про монетизацію земельних ділянок для сімей загиблих.

 

— Це отримання ними грошей замість землі. Чудова ініціатива, яку ми повністю підтримали.

 

— Багато ваших ініціатив на рівні Києва приймалися, чи не так?

 

— На муніципальному рівні так. У принципі, всі наші проекти хай не одразу, але приймалися. Ми, по-перше, надлюдського нічого не пропонуємо. Наші ініціативи реально дієві й ретельно відпрацьовані, тому за них голосують. Уся програма «Турбота» так чи інакше написана нашим активом, починаючи з 2015 року, у співпраці, звісно, з департаментами КМДА й іншими громадськими організаціями.

 

Тому все, що ми задумували на київському рівні, ми втілюємо. Залишився один проект — це муніципальна програма «50/50» по житлу. Сподіваюся, протягом місяця питання буде вирішено і ми отримаємо перший будинок у Києві, де 50% вартості квартири учаснику АТО буде компенсувати міський бюджет, а решту 50% — або власні гроші, або якась іпотечна складова. Це один із шляхів розв’язання житлової проблеми, який особисто я, як голова робочої групи з житлових питань, бачу.

 

Тобто я розумію, що радянський закон, за яким усім мусять видати безкоштовні квартири, — це взагалі безумство, це абсолютний популізм і такого ніколи не буде. Але мають бути програми, які дозволять людині спокійно жити й будувати своє майбутнє. Тому, вважаю, варто впроваджувати концепцію за аналогією з програмою «Доступне житло» на загальнодержавному рівні. 

 

— Скільки зараз у Києві учасників бойових дій?

 

— Приблизно 24 000.

— А програми психологічної реабілітації у чому мають полягати?

 

— Я вважаю, що найкраща реабілітація — це працевлаштування, тому що немає жодного сенсу впроваджувати психологічні програми, коли людина після цих програм знову повертається до психотравмуючого середовища, де в неї немає роботи, немає грошей, звідси витікають і сімейні проблеми, а далі знову потрібна психологічна реабілітація.

 

Я не думаю, що всім учасникам АТО це необхідно, по-перше, реально 5-6% людей потребують фахової допомоги, а решта — це просто побутова невлаштованість і її треба вирішувати не психологічними тренінгами, а в побуті.

 

Перший крок дуже простий — людину треба забезпечити роботою, щоб вона могла приносити додому гроші, і вже з цього починати з нею працювати, і бажано, щоб це була робота у психологічно комфортному середовищі. Над цим, я вважаю, варто працювати всім. Я особисто працюю заступником директора з комерційних питань комунального підприємства «Муніципальна охорона». 

 

— Що нового запровадила Київська міська Спілка ветеранів АТО? 

 

— Ми створили комунально-бюджетну установу «Центр допомоги учасникам АТО», яка зараз перебрала на себе функції прийому громадян, а ми вже займаємося винятково розробкою програм і, через Раду ветеранів АТО міста Києва, їх впровадженням.

 

— А скільки часу вона існує?

 

— З листопада 2014 року. 

— У відомій книжці «атовців» «Голос війни» є два ваших есе. Зворушила розповідь, де на лікарку-жіночку прийшла дивитися юрба вояків як на дивовижу, бо за пару місяців на війні забули, як виглядають жінки. Ви пам’ятаєте зараз це відчуття, воно є сюрреалістичним?

 

— Звісно, це сюрреалістично. Всі ці події мене і змінили, — коли я дізнався, що таке вода, що таке жінки, що таке повітря, що таке тепло, — коли ти цього всього позбуваєшся, тоді ти вчишся це цінувати. Побутові моменти цієї війни (коли ти просто живеш у полі), вважаю, теж дуже серйозно змінюють людину, вони розставляють правильно пріоритети.

 

— Жіночка, яка побачила юрбу хлопців навколо себе, розгубилася...

 

— Був такий момент, який закарбувався в пам’яті, мабуть, у неї теж. Це була лікарка з 56-го польового шпиталю ЗСУ.

 

— Те, що треба, лікарське, вона зробила врешті?

 

— Ні, не зробила. Там завдання було: дізнатися, чому ми кашляємо, а кашляли ми тому, що жили на землі. І що вона могла зробити — так, виміряла, мабуть, комусь тиск... 

 

— А інше есе було про що?

 

— Про дітей, які грілися біля вогнища, яке ми розвели. Емоційні спогади про місцевих дітей на війні. Вони дуже швидко адаптувалися і живуть уже п’ятий рік у стані війни, не так як дорослі, не вбачають у своєму житті нічого незвичного. 

 

— Ви активно дописуєте у «Фейсбук»...

 

— Я абсолютно не зрозумів, чому так відбулося: блогерство — і п’ять тисяч друзів, підписники — це все було не спеціально, я ніколи не ставив завдання стати там популярним, я досі ставлюся до «Фейсбука» як до своєї особистої сторінки, де я спілкуюсь iз друзями, часто, щоб зайти посміятися, але виявилося, що люди, коли бачать, що автор — це жива людина, розуміють — їм це подобається і вони реально хочуть бачити таких живих людей, у тому числі і в політичному , і в соціальному, і в громадському житті. Вони не хочуть бачити по телевізору якогось політика в костюмі, вони хочуть бачити живих людей, до яких можна зайти, поспілкуватися, прочитати, що вони думають...

 

— Чи має якісь специфічні особливості громадська діяльність?

 

— У мене дуже багато роботи і не можу сказати, що я якийсь там волонтер великий, як у нас бувають, просто-таки палають серцями, треба всім допомогти, всіх урятувати. Мене армія навчила ставитися до людей досить специфічно. Тобто я хороша людина, хочу допомогти людям, але розумію, що всім не допоможеш і для всіх гарним не будеш ніколи. Якщо ти допоміг одній людині, то десять тебе проклянуть за те, що ти не допоміг їм. Громадська діяльність це наявно демонструє: що б ми не робили, ми завжди стикаємося з критикою, з якимись маргінальними криками, «зрадою», всі незадоволені.

 

Від цього ті люди, які хочуть допомагати, дуже швидко «згорають». А волонтерство — робота дуже важка, ти цілодобово маєш працювати без жодного матеріального заохочення. І тут допомагає ця байдужість, тому що треба загартовувати своє серце, мене в армії навчили це робити, я вже підготовлений, — знаю, що чим більше ми будемо робити добрих справ, і в Русі ветеранів України, і в Раді ветеранів при Міністерстві ветеранів, — тим більше нас критикуватимуть, тим більше намагатимуться знайти якісь «скелети у шафі», якось вщипнути, і до цього треба бути готовим. Хто не готовий, той не витримує в цьому, тому що український «нарід-богоносець» — це важко витримати насправді. В Україні дуже важко намагатись щось зробити для людей, тому що це завжди буде критика, звинувачення.

 

Люди міряють всіх по собі, суцільний бруд. І до цього треба бути готовим. Тільки маргінальні особи думають, що це якась боротьба з владою, депутати погані чи чиновники погані, — у принципі ні, будь-яка соціальна ініціатива, яку ми впроваджували за чотири роки, жодного разу не наражалася на такий суперсупротив з боку влади. Зазвичай єдине, що заважало над нею системно по­працювати, це та сама громада. У Биківні, наприклад. 

 

Чому земельні ділянки в Биківні сім’ям загиблих видавали і видають так складно? Тому що там є місцеві мешканці, які чотири роки судяться з нами, і наша Спілка є співвідповідачем у судах. Тому що там є місцева громада, назву її так, якій взагалі все «по барабану», загиблі, АТО — це їх не хвилює, у них є тупо свій побутовий егоїзм, тобто «це моя ділянка, я не хочу, щоб біля неї комусь видавали землю.

 

І я буду бігати, і буду тупо використовувати досягнення Революції гідності, щодо громадського активізму, щоб покращити своє особисте життя, і більше мене ніщо не хвилює».

Будинки, які зараз будуватимуть для учасників АТО, — навколо них на сто відсотків буде так само багато бруду, хоча вони і будуть зведені на околицях Києва, — для когось це вже на бізнес перетворилось — оце «качання» проти будинків. 

 

Навіть навколо Руху ветеранів України — здавалось би, ми створилися, це звичайний інтеграційний процес, у цьому немає нічого поганого, ще ніхто нічого поганого не зробив, нормальні люди, до кожного з голів організацій жодних питань бути не може, це заслужений актив, — уже галас відбувається, і ми читаємо, що «мене не запросили, тому це погано», «це створено як політичний рух під якогось кандидата в президенти» (під якого, тільки не говорять), «і взагалі все це зрада, нічого не вийде, тому все дарма», — виходить, що не влада, можливо, винна в тому, що щось не відбувається, можливо, громаді потрібно подорослішати і навчитися брати на себе відповідальність за все, що відбувається навкруги. Врешті-решт, люди владу й обирають. Побороти це неможливо, можна тільки ростити нормальних людей, шукати їх, об’єднуватись iз ними — цим ми і займаємось. Я кращих людей, ніж свої бойові побратими, в Україні не знаю.

— Ви часто збираєтесь iз побратимами?

 

— Не дуже. Ми ж працюємо разом, бачимось. Щоб поговорити — ми на зв’язку. 

 

— А яким ви були до війни?

 

— Та таким самим.

 

— Жорсткішим дещо стали?

 

— Це так. До війни я був набагато м’якшим, ввічливішим. Дитиною був хорошою до війни. Після війни став чоловіком хорошим. Я, як будь-який звичайний громадянин, знав друзів, сім’ю — маленьке коло спілкування. А армія — це такий зріз суспільства, де дуже різні люди — ти їх бачиш, ти з ними живеш, тобі доводиться з ними взаємодіяти, тому що ти не можеш обирати, з ким тобі дружити, а з ким — ні.

 

Беруть людей з усієї України, кидають докупи: ви тепер взвод — а там може бути директор якоїсь великої компанії, сантехнік, слюсар, менеджер, шкільний вчитель і нероба-алкоголік, якого десь зловив військовий комісар на Волині в полях і відправив до армії. І вам усім треба дружити, вам треба знаходити шляхи спілкування один з одним, і це сплав соціальних пластів населення, які в мирному житті взагалі не перетинаються, — в армії я спілкувався з людьми, з якими я взагалі ніколи би не зустрівся у звичайному житті, тому що це абсолютно інші світи для мене.

 

Там ти реально розумієш, що таке народ. Ти живеш у «рожевих окулярах», що люди хороші... А насправді — ні, люди нехороші, i їх треба змушувати бути хорошими. Коли людину не змушувати, вона часто-густо робить не дуже добрі вчинки, тому її треба контролювати, її треба змушувати, ставити в певні рамки, їй треба давати шанс стати хорошою, і тоді вона такою стане. Але темний шлях завжди легший, тому людина безконтрольно завжди вибере його.