Прапороносець: п'ять років тому на Євромайдані загинув 44-річний Ігор Сердюк із Кременчука

— Нас повезли на місце події, я показував, де застрелили Ігоря, де він лежав, як його відтягували, — розповідає Василь Хохлов, на очах у якого вбили 44-річного євромайданівця. — У ході розмови дізналися, що, згідно з висновком експертизи, Ігоря вбито з мисливської рушниці картеччю. Але ми з Андрієм мисливці, тож прекрасно розуміємо: якби стріляли, скажімо, патроном 12-го калібру, зона ураження була б більшою. Тобто було б кілька поранень. Думаю, стріляли з нарізної зброї, і куля влучила Ігорю просто в перенісся. Я стояв неподалік і бачив: він упав, мов підкошений. Смерть настала миттєво... 

— Я говорив слідчим, що на вулиці Інститутській ми чітко бачили на даху одного з будинків снайперів: людей у чорних балаклавах із гвинтівками з оптичним прицілом у руках, — додає Андрій Бабко. — Більше того, бачили поранених ними майданівців. Однак нас почали переконувати, що снайпери, мовляв, не стріляли. Тому в нас і склалося враження, що слідство комусь підіграє. Здивувало, що слідчих цікавило тільки те, що стосувалося загибелі Ігоря Сердюка. Скажімо, під час демонстрації відеозапису зіткнень на Майдані я вказав на одного з координаторів «оплотівців» (у мене добра пам’ять на обличчя) — ним був харківський правоохоронець, лейтенант чи «старлей» за званням. Я це добре знаю, бо під час сутичок нам вдалося взяти його в полон. Проте ніхто не захотів вносити ці свідчення до протоколу.

З Ігорем Сердюком Василь Хохлов та Андрій Бабко познайомилися на Майдані, за їхніми словами, незадовго до Нового року. Зізнаються: тривалий час узагалі не знали, що він із Кременчука. Бо приїжджали на Майдан до столиці чи не щотижня на два-три дні, натомість їхній земляк перебував там постійно. 

— Якось разом з Ігорем ночували в офісному приміщенні Народного руху України, що на вулиці О. Гончара. Мені запам’яталося, що його всю ніч «давив» сухий кашель — важко було, стоячи весь час на морозі, не застудитися, — пригадав Андрій Бабко. — 18 лютого в повітрі в центрі Києва висіло щось таке важке, як перед грозою. Вишикувавшись у великі колони, ми рушили в бік будівлі Верховної Ради. Та, підійшовши до Маріїнського парку, почули, що в наступ ідуть «оплотівці». Мені врізалося в пам’ять, що один із них стояв із саперною лопатою, а інший то ховав, то виймав пістолет. А ми дрючками по землі «гуп-гуп». Тоді пролунала команда «Вперед!» — і ми як почали їх дубасити. Кількох узяли тоді в полон (зокрема й харківського правоохоронця), забрали в них два мішки нових травматичних пістолетів, що лежали в багажниках двох автомобілів. Після цього стали підходити до перехрестя вулиці Інститутської і провулка Кріпосного, бо там уже все було в диму, як на справжній війні. І тут розпочався такий «заміс» — поранили одного з наших, другого, третього... Було зрозуміло, що за розгін Майдану взялися професіонали: «беркутівці» пускали в хід і каменюки, і «коктейлі Молотова». Я стояв, прикрившись щитом, і раптом відчув удар по спині — спершу навіть не зрозумів, що трапилося. А потім дивлюся, а на мені ззаду куртка горить... 

— Ми з хлопцями, захищаючись, прикривалися щитами, — продовжує розповідь Андрія Бабка Василь Хохлов. — Аж раптом поміж нас упала газова граната — «бабах!». Мені забило подих, очі сльозилися, я нічого не тямив. Тут підбігли медики, почали щось капати в очі. Так я стояв, потроху приходячи до тями, — і саме в цей час пролунав постріл, Ігор упав. Дивлюся — а в нього з носа кров б’є сильним струменем. Я підбіг ближче — він був нерухомим... Аж волосся дибом стає, як згадаю криваві події того дня. Після Революції гідності я добровольцем пішов на фронт, півтора року воював на передовій і взагалі не думав, що повернуся звідти живим. Але, знаєте, навіть там не було так страшно, як на Майдані. Бо на війні я мав автомат, гранати, тобто міг себе захистити. А там ми стояли із самими дрючками. По нас стріляли, як по мішенях у тиру, а ми нічого не могли зробити. Думаю, вбивали насамперед яскравих людей, котрі чимось виділялися на тлі інших. А Ігор Сердюк був дуже помітним. Впадали в око його головний убір — кепка-«бандерівка», червоний шарф на шиї. До того ж, будучи прапороносцем 9-ї сотні, Ігор увесь час тримав у руках прапор. Тобто не мав навіть палиці, щита й шолома — був абсолютно відкритим...

Про те, яким був загиблий євромайданівець, котрому нині виповнилося б 49 років, згадує його рідний брат — 43-річний Володимир Сердюк, учитель історії та правознавства Кременчуцької загальноосвітньої школи № 20. 

— Ми з ним дуже різні. Ігор був більш цілісним. Я легко кидаю те, що не вдається. А він усе, за що брався, доводив до кінця, — порівнює Володимир. — У дитинстві брат займався у різних гуртках, причому завжди досягав помітних успіхів. В останні роки життя захопився дайвінгом та підводним полюванням — і до цих хобі ставився дуже серйозно. 

Будучи сумлінним і відповідальним, постійної роботи, за словами Володимира Сердюка, його старший брат ніколи не мав, бо не вмів миритися із самодурством керівництва, отим ставленням на кшталт «я начальник, ти дурень». У підсумку поміняв чимало робочих 

місць, хоч ніколи не сидів без діла, і гроші в нього завжди водилися. Йому імпонували такі яскраві особистості, як кубинський революціонер Ернесто Че Гевара, татуювання із зображенням якого з’явилося в Ігоря на грудях, — революція була і його стихією. 

— 3 листопада ми в родинному колі відзначили 44-річчя Ігоря — іще ніщо не віщувало біди. Його дружина Ірина розказує, що, коли в Києві побили студентів (а їхня донька Олександра тоді якраз навчалася на третьому курсі вишу), він одразу вирішив їхати на Майдан. Будучи туристом, завжди тримав зібраним рюкзак із «карематом». До того ж був легкою на підйом людиною, запросто виживав у природних умовах: заночувати десь у лісі для нього не було проблемою, — ділиться Володимир Сердюк. — На Майдані Ігор пробув понад 2,5 місяця. Ірина їздила до нього на новорічні свята — у них була щаслива сім’я, вони кохали й підтримували одне одного. 18 лютого пролунав дзвінок з Ігоревого мобільного телефону. Проте голос, на моє превелике здивування, був жіночим: «Це медсестра. Ігор Сердюк — ваш брат? Так от, його сьогодні вбили...» 

Звичайно ж, Володимир не повірив. Тоді жінка, яка телефонувала, назвала особливі ознаки — татуювання із зображенням Че Гевари на грудях і тризуба на плечі... Наступного дня разом з Іриною вони поїхали до столиці по тіло. Добре, що хоч із пересуванням по Києву не мали жодних проблем, — друзі Ігоря скрізь возили їх своїм транспортом.

— Він лежав такий спокійний... Не було гримаси, яка б спотворювала обличчя. Чесно кажучи, досі не знаю, що то був за постріл, з якої зброї, — зізнається Володимир. — Один-єдиний слід від нього на переніссі — і все, більше ніяких ушкоджень. Найперше виникло запитання: як доправити тіло Ігоря до Кременчука? Тим паче тодi, згідно з рішенням Кабміну, Київ став закритим містом. Аж тут із нами зв’язалися представники кременчуцької влади й заявили, що все беруть на себе. Та навіть забрати тіло з моргу було проблематично. Бо в цей час туди підвозили все нові й нові тіла загиблих... Спочатку я думав: чому зі стількох десятків тисяч людей куля знайшла саме мого брата? Лаявся навіть. Неодноразово переглядав відеозапис сутичок на розі вулиці Інститутської і провулка Кріпосного 18 лютого — і мені навіть здавалося, що іноді десь мигцем помічав Ігоря. Намагався зупинити кадр, але він був розмитим. То були реально жахливі зіткнення, і хтось у цей час застосував зброю. У засобах масової інформації писали: Ігор загинув від пострілу «тітушки». Чому стріляли саме в нього? Бо він стояв із прапором — тому, напевно, і наразився на постріл. До того ж Ігор любив стильні, епатажні речі — от і на Майдані був у кепці-«бандерівці», з червоним шарфом... Чи було у брата передчуття, що він проживе лише півжиття, не знаю. Але Ігор часто жартома говорив, що не хотів би померти старим, що краще б смерть застала його зненацька, на ходу. Мама все його зупиняла. Хоч, чесно кажучи, він був таким активним, бадьорим, молодим, що його важко було навіть уявити старим і немічним. 

І Президент, і Генпрокурор обіцяли довести справу щодо розстрілів на Майдані до кінця. Родичів героїв Небесної сотні неодноразово запрошували на судові засідання до Києва. 

— Але ж увесь час туди не наїздишся. Хіба що поставити коло приміщення суду намет і там жити. Уже стільки років тривають ці судові засідання — і що? Імені вбивці Ігоря ми так і не знаємо, — резюмує Володимир Сердюк. — Хоч, якщо чесно, для мене не так уже й важливо дізнатися конкретне ім’я. Адже злочинною була сама система, її каральний меч і обірвав життя брата. Коли буваю в Києві, завжди приходжу на місце його загибелі. Там лежить шина, а в ній серед квітів стоїть портрет Ігоря. У Маріїнському парку столиці встановлено пам’ятник йому та чотирьом іншим героям Небесної сотні. Іменем Ігоря назвали одну з центральних красивих вулиць Кременчука (колишню Жовтневу), у пам’ять про нього збираються встановити меморіальну дошку. Хоч, думаю, Ігор навряд чи був би в захваті від усього цього. Принаймні він точно знайшов би, як пожартувати із цього приводу. У нього було прекрасне почуття гумору.

Загибель сина — страшне, невтішне горе для батьків Ігоря Миколи й Олександри Сердюків. У їхній родині так було заведено, що на всі великі свята Ігор разом із дружиною й донькою навідувався в гості. От і на цьогорічне Різдво, за словами Олександри Пилипівни, «як завше, завітали невісточка й онучка — тільки вже без Ігоря...» 

— Ігор, було, тільки стане на поріг — як уже вигукує: «Слава Україні!», — ділиться своїми спогадами Микола Петрович. — А тут коридор на чотири квартири, то чутно аж туди, перед сусідами незручно. Тож я неодноразово робив йому зауваження, якось навіть посперечалися через це. А одного разу приходить, роздягається, а в нього на грудях зображений портрет героя Кубинської революції Че Гевари, а на плечі — тризуб. Його улюбленою книгою був історичний роман «Чорний ворон» Василя 

Шкляра. Син був дуже патріотично налаштованим. Якось я показав йому вирізку з відривного календаря, де зазначалося, що сердюки — це вояки-піхотинці, котрі складали гвардію гетьманів Війська Запорізького, тож носії прізвища Сердюк своїм корінням сягають козацької доби. Після цього та вирізка зникла — Ігорю вона виявилася потрібнішою. Що іще символічно? Займаючись дайвінгом і підводним полюванням та беручи участь у міжнародних змаганнях, Ігор мав добрих друзів у багатьох країнах. Так от, дізнавшись зі своїх джерел про те, що на Майдані в Києві буде застосовано зброю, його по телефону попередили про це друзі з Кишинева. Та він не покинув Майдану. А оцей старий значок (показує), знайдений у глибинній кишені Ігоревої куртки, нам передала Ірина, за життя син нікому його не показував. Як бачите, на ньому надпис: «Воля або смерть!». Оцим усе сказано. Ігор був справжнім патріотом України.

Олександра Пилипівна показує мені Зірку Героя України, яку вручив батькам Президент Петро Порошенко, а також медаль «За жертовність та любов до України» від Філарета — нагороди, присвоєні Ігорю Сердюку посмертно. 

— Останнім часом Ігор iз невісточкою робили ремонт у своїй трикімнатній квартирі, у них були такі плани... Ігор був вправним у господарських справах, мав золоті руки, — зітхає Олександра Пилипівна. — Коли Іра зателефонувала з Києва й повідомила, що сину вистрелили в обличчя, я вжахнулася, уявивши, що обличчя немає. А коли привезли тіло Ігоря, побачила єдиний невеликий слід від пострілу на переніссі. У книзі письменниці Тетяни Данилової «Небесна сотня. Герої не вмирають», подарованій Президентом, є сторінки, присвячені нашому загиблому сину. Там зокрема вказується, що «18 лютого під час будівництва барикад неподалік Маріїнського парку невстановлені особи, ймовірно, так звані «тітушки», вони ж переодягнені «беркутівці», спочатку влаштували бійку з активістами Майдану, після чого вистрелили з обріза в Ігоря впритул». Минуло стільки часу від загибелі на Майдані Ігоря й інших патріотів — чому ж досі не понесли відповідальності ті, хто вкоротив їм віку? У нас, родичів героїв Небесної сотні, виникає багато запитань. Скажімо, на сцені Майдану стояли представники нинішньої влади, котрі вже ділили портфелі, — вони були прекрасною мішенню, при 

цьому в них ніхто не стріляв. Натомість убивали наших дітей. Ну хіба це не підозріло? 

Микола Петрович, показуючи календар, де представлені всі герої Небесної сотні, зауважує, що наймолодшому з них — Назару Войтовичу — виповнилося лише 17 років, найстаршому — Івану Наконечному — 82, а от син Ігор і Сергій Дідич в один день народилися і в один день загинули. Чоловік підрахував, що тільки 18 лютого були вбиті 14 осіб...

— Нині багато хто говорить, що якби не Майдан, то й ковбаса була б дешевшою, і у платіжках за «комуналку» не такі страшні цифри стояли б. Люди невдоволені цією владою. А нас і таке життя, яке ми мали за режиму Віктора Януковича, не влаштовувало. Вважаю, Ігор загинув недарма. Він хотів у своїй країні змін на краще. І вони колись таки настануть — хай, може, і не одне десятиріччя мине, — переконана Олександра Пилипівна. 

— Жертва оцих людей, які поклали голови на Майдані, була недаремною, — вважає й Андрій Бабко. — Завдяки Революції гідності увесь світ визнав, що українці — самодостатня нація. Коли іще до Майдану я був на заробітках в Італії, нас, українців, прирівнювали до росіян, вважали такою собі етнічною групою. 

— А тепер мій приятель поїхав у Хорватію, то там місцеві жителі віталися з ним гаслом: «Слава Україні!», — посміхається Василь Хохлов і враз хмурніє. — Звичайно, не так уявляв собі зміни після Майдану. От я, скажімо, працюю на землі до сьомого поту і при цьому ледве зводжу кінці з кінцями. Добре, що друзі допомагають. А підтримки від держави ніякої. 

За словами ж Володимира Сердюка, Майдан виконав свою основну місію — змінив усіх нас. 

— Найголовніше досягнення Майдану — активізація громадянського суспільства, — робить висновок Володимир. — Ви ж подивіться, тепер навіть люди у владі, відчуваючи контроль і тиск із боку суспільства, проголошують патріотичні гасла, намагаючись показати, що й вони дотримуються моральних цінностей. І я відчуваю, що ці процеси не­зворотні.