«Нам треба стояти ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації», — ці слова належать Івану Трушу, чиє 150-річчя відзначають цьогоріч в Україні.
Масштабно показали талант одного з кращих українських художників — понад 300 робіт — у двох приміщеннях Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові в проекті «Труш. Відомий і не відомий».
Подібний вернісаж можна було побачити шанувальникам творчості митця лише в 1941 році на посмертній виставці художника.
Картини Труша, напівжартома казали за його життя, були чи не у кожній другій львівській господі.
Високе мистецтво і… безперервне голодування
Направду Іван Труш намалював за 72 роки життя понад 6 тисяч робіт (значна частина педантично була записана рукою майстра у спеціальному обліковому записнику). Це приблизно стільки, скільки залишив мариніст iз кримської Феодосії Іван Айвазовський.
Кажуть, галицький художник до останнього не припиняв створювати міні-світ фарбами. А малював митець на полотні, картоні і фанері, майстерно відтворюючи тонку гру світла кольорами.
Іван Труш — друг Івана Франка і зять Михайла Драгоманова. Із письменником, якого тепер називають Каменярем, у художника різниця у віці була більше 12 років; їх, «понаехавших» у Львів, окрім усього іншого, єднали сільське походження і навіть узяті кредити на зведення власних будинків.
А донька Михайла Драгоманова Аріадна вийшла заміж за Івана Труша через кілька років після смерті батька; познайомила майбутнє подружжя Леся Українка — Лариса Косач, двоюрідна сестра Аріадни, племінниця Драгоманова, який, як відомо, був рідним братом Ольги Косач (Олени Пчілки).
У більшості друкованих текстів ви прочитаєте, що Іван Іванович Труш народився 17 січня 1869 року в селі Висоцько Бродівського повіту на Львівщині, коли ті території входили до Австро-Угорщини.
Нині науковці довіряють запису в церковній книзі про хрещення Івана Труша від 30 серпня 1880 року у Висоцьку, де, зокрема, вказана і дата народження — 18 січня 1869-го.
«Єгиптянка» (1920-ті).
Іванко був старшим сином у родині малоземельних селян. Батько на прожиття заробляв кравецтвом.
Хлопець спочатку учився у початковій сільській школі, де мовами викладання були польська й українська. Потім — за 12 км у Бродах, уже навчання німецькою мовою.
Мав хист до малювання і цікавився античною та класичною європейською літературами (пізніше згадував в автобіографічному нарисі про захоплення творами Гомера, Софокла, Шиллера, Гете і Лессінга).
У той період юнак уже давав приватні уроки живопису і малював на замовлення невеликі портрети, бо після смерті батька матеріальна скрута підсилилась.
У 1891-му 22-річний Іван Труш у Кракові — місті багатої історії і культури — вступив в Академію красних мистецтв.
Його семестрові свідоцтва рясніли відмінними оцінками, а майстерні роботи відзначалися срібними і бронзовими медалями.
Щоправда, супроводжувалося це неабиякими матеріальними труднощами, які художник згодом назве «безперервним голодуванням», та нічними підпрацьовуваннями.
Попри все, у 1894-му спраглий мистецьких знань молодий талант короткотерміново їде у Відень, де на три тижні став вільним слухачем (без права складання іспитів) в Академії образотворчих мистецтв.
Ще через три роки, отримавши право на державну стипендію, художник-початківець мав можливість навчатися в Мюнхенській мистецькій академії.
Втім стипендію вручили запізно, тому довелося задовольнитися заняттями у приватній школі Антона Ажбе.
Краківську академію Іван Труш закінчив у 1897 році і переїхав у Львів на постійне проживання.
Тони фарб і різні краєвиди
У 1905-му у львівському «Артистичному віснику» Михайло Мочульський писав про Івана Труша: «Літом 1897 року сидів у Стрийському парку на лавці молодий кучерявий мужчина з палітрою в руках і малярськими приборами.
Перед ним мрів Львів, сповитий голубою мрякою, немов кадильним димом. Молодий артист силкувався цілими вечорами перенести широкий простір, що зеленів і сірів перед ним, на тони красок.
Тоді ніхто з прохожих не знав його, не догадувався в нім будучого артиста, а численна юрба гляділа на нього, як на звичайного дилетанта з гарними поривами і намірами.
Ніхто не прочував у нім душі, що незадовго нагне хід по білих стежках у царство штуки». (Можна зрозуміти, що артистом називали раніше і художників, а штукою — мистецтво
«Ставок восени» (1920-ті) та «Ставок» (1927) із серії «Краєвиди Галичини».
Уже через рік після приїзду у столицю Галичини Іван Труш став одним із ініціаторів першого об’єднання західноукраїнських художників у «Товариство для розвою руської штуки» (русинами звали українців) і почав публікуватися на сторінках «Літературно-наукового вісника».
Секретарював у «Товаристві прихильників української науки, літератури і штуки», був співзасновником журналів «Будучність» й «Артистичний вісник».
Організував Першу всеукраїнську художню виставку у Львові.
Ще у 1893 році, коли забракло грошей на навчання у Кракові, Іван Труш повернувся у рідне Висоцько і долучився до виборчої кампанії Михайла Павлика, як написав пізніше у спогадах, послом «чи до Віденського парламенту, чи до Львівського сейму».
Тоді початкуючий художник і познайомився з Іваном Франком, розшукавши його в редакції «людового польського органу «Кур’єра Львівського».
У краківський період Іван Труш зустрічався з Василем Стефаником. Уже у 1897-му молодий художник написав портрети Івана Франка, який вважається чи не найкращим його зображенням (загалом до кінця життя живописця їх буде десять), і Михайла Драгоманова (посмертно).
Іван Труш подружився і з родиною Михайла Грушевського. Малював на замовлення Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові портрети фундаторів об’єднання, а також достойників української культури, зокрема Івана Котляревського.
У НТШ молодий митець просив фінансової допомоги для завершення навчання у Кракові. У 1900 році за сприяння НТШ художник уперше поїхав на Придніпрянську Україну — в Київ, де познайомився з поетесою Лесею Українкою, композитором Миколою Лисенком, письменником Іваном Нечуєм-Левицьким, художником Миколою Мурашком.
Потім були подорожі з малюванням у Крим, Гуцульщину, Італію, Єгипет і Палестину. Між тим у 1904-му Іван Труш одружився з Аріадною Драгомановою, з якою познайомила художника Леся Українка.
Іван Труш малюванням усе життя заробляв собі і сім’ї. Ніколи не розкошував. Кредит на будинок, у якому тепер облаштовано Музей художника (який на реконструкції щонайменше до травня), виплачував 40 років!
В автобіографічному нарисі Іван Труш згадував: «Дуже часто виставляв я свої картини у Львові, а також у Кракові, на невеликій краєвій виставці в Познані, на виставці промислу і мистецтва у Лондоні, на ювілейній цісарській виставці у Відні і на виставці південно-слов’янських художників у Софії».
Імпресіонізм по-галицьки
Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові до 150-річчя з дня народження Івана Труша масштабно, 330 роботами з музейних і приватних збірок, представив програмні та маловідомі картини митця у рамках проекту «Відомий і невідомий Труш» (18.12.2018 — 24.02.2019).
Кураторка виставки — заступниця директора музею, мистецтвознавець Оксана Біла — зауважує, що востаннє подібна широкомасштабна виставка творів відбувалася у 1941 році і була посмертною.
Відтоді показували у Львові в основному твори, які зберігає і колекціонує Музей імені Андрея Шептицького.
І хоча у його стінах одна з найбільших мистецьких спадщин художника — налічує 320 одиниць збереження, розмаїття і досконалість творчості знакового галичанина можна на власні очі побачити всім відвідувачам зібравши якомога більше картин.
Для демонстрації у Львові у проекті «Відомий і невідомий Труш» роботи художника надали Національний художній музей України (Київ), Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка, Закарпатський художній музей імені Йосипа Бокшая (Ужгород), Харківський художній музей, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського (Київ), Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника (с. Русів, що на Івано-Франківщині), Львівська галерея мистецтв ім. Бориса Возницького, Музей етнографії та художнього промислу (Львів), Наукова бібліотека імені Василя Стефаника (Львів), також — колекціонери.
У двох будівлях музею — головній, на проспекті Свободи, та філії, на вулиці Драгманова — у рамках проекту представлено три самодостатні розділи «Ретроспектива», «З мандрів», «Постаті».
Там уперше за останні 100 років — поряд обидва портрети Лесі Українки пензля Івана Труша (натурне зображення та авторська репліка), датовані 1900-м.
Через них художник розсвариться з поеткою, бо вона спочатку не знала про існування другого, майже ідентичного зображення. Тепер один із Лесиних портретів належить київському музеєві (НХМУ), інший — львівському (Національному музею імені Андрея Шептицького).
Також зустрілися у виставковому залі Львова всі з родини Михайла Грушевського, а зазвичай портрет наповненої дитячим щастям Кулюні — доньки Катерини, намальований до її 3-річчя, знаходиться у київському Меморіальному музеї голови Української Центральної Ради.
У виокремленій експозиції «Постаті» проекту — чотири десятки портретів відомих громадських та культурно-громадських діячів Наддніпрянської України та Галичини, також — членів родини митця.
Шевченкіана Івана Труша — це, окрім портрета Кобзаря, етюди з Канева «Могила на Чернечій горі» та «Могила Тараса Шевченка».
У творчій спадщині художника відомо близько 180 робіт, присвячених Дніпру, частину яких теж представили на виставці.
У п’яти залах головного приміщення Музею імені Андрея Шептицького відвідувачів чарували і картини, на яких мандрівки Гуцульщиною, Наддніпрянщиною, Кримом, Італією та країнами Близького Сходу: величні Рим і Венеція, предвічний Сфінкс і біблійний Йордан.
Івана Труша — пейзажиста і портретиста — називають також і творцем української версії імпресіонізму на теренах Галичини, хоча митець називав себе реалістом.
Він любив малювати квіткові мотиви у своєму саду — створив їх кілька сотень.
Із невеликого соснового кущика, освітленого промінням сонця, що одиноко зеленів посеред снігової пустелі, художник започаткував цикл «В обіймах снігу».
Надзвичайно цікаві та несподівані ракурсами та грою фарб і цикли «З життя пнів і дерев» та «Луги і поля».
Коли дивишся на невеликого розміру картини «Ставок восени» (1920-ті) та «Ставок» (1927) із серії «Краєвиди Галичини», на яких у заводі красується латаття, — підсвідомо згадуєш цикл із водяними ліліями основоположника імпресіонізму француза Клода Моне.
