«Довго нас неволя жерла...»

Московські колонізатори не тільки вбивали і морили нас голодом, а й намагалися асимілювати мовчазну решту, перетворити нас на покірних рабів, змінивши на свою, ординську, нашу національну ментальність. Вони насамперед знищували активних носіїв українства, моральних авторитетів, незламних борців за волю народу і нашу державність. Їм багато чого вдалося, але не все. Українці, а залишилась нас у ХХ столітті лише третина, вистояли, ожили, випрямили плечі, відродили приспану пасіонарність, у жорстоких гібридних війнах відстояли свою державність та самостійність. Але цього замало. Нам потрібно повернутись у Європу, відродити свої втрачені європейські цінності, стати невід’ємною складовою європейської спільноти.

Юридично ми вже на шляху до об’єднаної Європи: підписали та виконуємо Угоду про асоціацію, записали в Конституцію України наш неухильний шлях до Європейського Союзу та НАТО. Це лише преамбула. Нам ментально треба стати європейцями, тобто повернутися до втраченої європейськості та набути нових рис, до яких у нас не було доступу. Це дуже важливе, відповідальне завдання, яке вимагає багато зусиль та часу, нашої волі та настирності. Слід критично та різнопланово оцінити стан політичного, соціального, культурного та духовного розвитку нашого суспільства, ці успадковані та набуті в колоніальний період нашої історії вади і норми повсякденного буття, поведінки, ставлення до влади та своєї держави.

Щоб стати європейцями, ми повинні насамперед повністю повернути собі наше вкрадене українство, тобто стати справжньою модерною українською нацією. Кожний свідомий українець повинен вправно володіти своєю рідною українською мовою, яка входить у трійку найкрасивіших і найдосконаліших мов світу (це ще було доведено на Міжнародному лінгвістичному конгресі у 1934 році в Парижі). Ми просто не маємо права забувати нашу мову як одне з найбільших досягнень людської цивілізації. Ми повинні пам’ятати, що без мови немає нації, а без згуртованої нації немає сильної держави, здатної себе захистити. Через мову відродити і подати світові нашу національну культуру, літературу, пісенність, малярство, народну творчість.

Щоб стати сучасними європейцями, ми зобов’язані стати відповідальними громадянами, активними будівниками своєї держави. На жаль, у нашому суспільстві, в політикумі панує патерналізм, утриманство. Значний прошарок совково-колгоспної «вати», цей ганебний спадок більшовицької ери, який вимагає від влади і суспільства якихось особливих прав, привілеїв, преференцій, подачок. Їхня вимога: все дай, все зроби, все піднеси, щоб воно було дешевим і доступним. А сучасна держава має лише створити умови для творчої ініціативи і праці політично грамотних і самодостатніх громадян, а допомагати лише тим, хто з різних причин не має можливості себе забезпечити. Таких людей у сучасних державах нараховується 20%.

Наш свідомий громадянин повинен бути насамперед державником, будівничим і захисником власної держави. Багато з нас або втратили це відповідальне відчуття обов’язку, або ще не набули. На першому місці в громадянина має бути відповідальність за країну, свою сім’ю, свій колектив. Це означає, що він повинен вчасно сплачувати всі податки, сумлінно виконувати Конституцію і закони держави, брати участь у громадському житті і волонтерському русі. Сучасний європеєць любить свою владу, ним обрану, всіляко їй допомагає і сприяє. Українці ж за століття колоніальної неволі ненавиділи чужу їм владу, бо вона була їм направду ворожою структурою, яка їх пригнічувала, принижувала, грабувала і вбивала. Це відклалося на генному рівні, вони, за традицією, не люблять і свою, ними ж обрану владу. Це страшна помилка, це історичний тупик. Боротьбу українців проти власної держави налаштовує Путін і п’ята колона, а також наша войовнича бездумна опозиція, яка своєю поведінкою руйнує основи нашої державності. Поки ми не навчимося поважати і любити власну владу, не навчимося їй конструктивно сприяти і допомагати, жодного поступу в суспільному житті і розвитку нашої держави не буде.

Громадянин сучасної європейської держави є істотою політичною, громадською, клановою. Він належить до відповідної громадської структури, є членом або підтримує ту політичну силу, яка захищає його особисті й групові (класові) інтереси. У нас усі партії або створені олігархами, або окремими яскравими особистостями і не мають сталих соціальних прихильників. Тому в країні відбувається процес брунькування політикуму на окремі дрібні амебні утворення, а через те — і соціальне, і політичне бродіння, анархія, нігілізм. А народу і державі потрібні сильні соціально орієнтовані партії, які виражали б і захищали інтереси основних соціальних верств і груп населення, сприяли б суспільній гармонізації вирішення основних соціальних проблем. Цього ми повинні всі добиватися, бо в протилежному випадку продовжиться боротьба всіх проти всіх, продовжиться анархія і політична смута.

Ми, українці, живемо одним днем, сприймаємо сучасне буття з екранів «зомбоящика» або пліток на вулиці. Щоб усвідомити себе громадянами вільної держави, ми повинні постійно і наполегливо вчитися і вдосконалюватися, добре вивчити і засвоїти її історію, зрозуміти, ким є і ким хочемо стати. Тому нашим завданням є постійне поглиблення своїх знань на різних курсах, в університетах треть­ого покоління, самонавчання, участь у різних гуртках і об’єднаннях за інтересами. Зараз ми відзначаємо століття нашої Національної революції, відновлення української державності, злуки різних частин в одне ціле, які віками були під чужинським пануванням. Ці п’ять років святкувань повинні стати Епохою нашого Просвітництва, повернення до самих себе і повернення в Європу.

Повернення до Європи — це повернення до самих себе, до щасливого і заможного життя, до сучасної цивілізації. Це реанімація української нації, де їй не будуть загрожувати фізичне винищення, штучні голодомори, асиміляція та національне приниження. Це посилення нашої пасіонарності, остаточне політичне, економічне, соціальне, культурне і духовне визволення, це нове життя у всіх його проявах. Хочу завершити словами нашого великого Каменяра — Івана Франка:

«Довго нас неволя жерла,

Досі ще наруга жре.

Та ми крикнім: 

«Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре!»