Теплі руки небайдужих: за роки війни група полтавок сплела 38 км маскувальної сітки

— Наша наймолодша учасниця — студентка, майбутній ветеринар Юлія Крилевець. Також до наймолодших можна віднести й наших помічників — дітей. От, скажімо, мій син, поки ще не став студентом Харківського університету, збирається, було, лягати спати, а я йому: ні-ні-ні, синочку, зачекай, ось тобі мішковина — розпустиш її, а тоді вже спочиватимеш. Постійно допомагають розпускати мішковину, яку використовуємо для виготовлення «кікімор», діти з Полтавської спеціалізованої школи-інтернату №2, — розповідає одна з координаторів групи — педагог і науковець Тетяна Сігіда. — А щодо найстарших, то я не знаю, скільки їм років, — це просто неважливо, бо ці люди надзвичайно молоді душею. Мені здається, пенсіонери, готові зробити все заради своїх дітей і онуків, є основою будь-якого волонтерського загону. За роки війни в Україні всі ці люди стали мені ріднею. І це вам скаже будь-хто з нас: ми вже одна родина. Кожна з цих жіночок — просто суперособистість. І я щаслива вже від того, що перебуваю з ними в одному приміщенні.

 

До речі, про приміщення. Спочатку волонтерки плели маскувальне спорядження в підвалі Свято-Успенського собору, але восени там стало холодно й темно. Тож невдовзі перебралися до будівлі Головного управління ДСНС України в Полтавській області, за що дуже вдячні його очільнику Віктору Стеблянку. 

 

— Віктор Миколайович нас дуже опікає, відгукується на будь-яке прохання, — стверджує Тетяна Сігіда. — Ми почуваємося тут комфортно, нас терплять, а це не так легко, адже стягуємо до відведеного для нашої діяльності кутка оці мішки з матеріалом для плетіння, смітимо. Нам справді пощастило з керівництвом ГУ ДСНС: на відміну від волонтерських організацій інших міст, яким оренда приміщень влітає в добру копієчку, ми взагалі нічого не платимо. Можна сказати, що нам щастить на добрих людей. 

 

 

Поки розмовляємо, волонтерки гуртом вправно плетуть маскувальну сітку. Поміж ділом Тетяна Сігіда розказує, як створюється захисне спорядження: «Спочатку потрібно нарізати основу — рибальську сітку, яку ми закуповуємо і яка є найвитратнiшою частиною цього проекту, бо моток такої сітки вагою 11-12 кілограмів коштує 2 300-2400 гривень, а вистачає його десь на 1,5 місяця. Зараз, як бачите, наші сітки білі з вкрапленнями коричневого або кольору хакі (щось на зразок брудного снігу), а навесні, коли бійці просять різнокольорове маскувальне спорядження, нам потрібні кошти ще й на засоби для фарбування тканин. Загалом ми порахували, що собівартість сітки розміром 3х5 метрів становить 70-80 гривень. Порівняйте: така ж сітка промислового виробництва коштує 1,5-2 тисячі. Розпочинаємо виплітати кожну нову сітку із сердечка й молитви, вкладаючи у свою роботу віру в перемогу і вдячність нашим захисникам. Далі обплітаємо краї, щоб сітка мала певну форму, а вже потім заповнюємо плетивом середину. Щотижня відправляємо на передову 3-4 мішки, щільно набиті готовою продукцією. Відповідно, щотижня нам потрібно стільки ж матеріалу. Дякувати Богу, увесь час отримуємо допомогу від небайдужих людей — без неї навряд чи змогли б виходити на згадані обсяги. Але потрібно врахувати, що перед плетінням сітки наші жіночки до мозолів, стирання рук нарізають із тканини стрічки». 

— Я спочатку хотіла плести, а потім подумала, що комусь же потрібно й нарізати торочки, — говорить полтавська пенсіонерка Наталія Доля. — Це теж своєрiдна творчість: беручи до рук якусь річ, увесь час думаєш, як її розрізати так, щоб отримати рівні пацьорки. Як тільки випадає вільна хвилинка, беруся за діло. Чому ми це робимо? Бо так хочеться прикрити бодай голову чи руки отому солдатику, який у дощ, сніг і мороз сидить в окопі на «нулівці». 

 

— Уже й не пам’ятаю, хто мені дав номер телефону Тані Сігіди, — приєднується до розмови полтавка Людмила Петренко, котра 11 років на пенсії. — Коли їй зателефонувала, вона запитала, що вмію робити. А я вмію шити, маю швейну машинку. «О, це те, що треба, — зраділа Таня, — нашим хлопцям якраз потрібна спідня білизна». І так я почала шити чоловічі труси з тканин, які полтавки діставали зі своїх запасів і приносили сюди. А оскільки я людина творча, то комбінувала матерію, внаслідок чого труси виходили веселими, а потім вирішила зробити їх іще й патріотичними, нашиваючи збоку жовто-блакитне сердечко. У моєму доробку вже близько тисячі екземплярів спідньої білизни. Потім довелося шити всяку всячину. А тепер переключилася на нарізання стрічок. Ріжу їх не лише для сіток, а й для «кікімор», а там потрібно витримувати певний розмір: 30 сантиметрів завдовжки й 1,5 сантиметра завширшки. Не можу сидіти склавши руки, коли в них така потреба. Хлопці ж на Донбасі захищають нас, а нам, у свою чергу, хочеться їх захистити.

 

Тетяна Сігіда з усмішкою на вустах додає, що якось волонтери отримали з фронту знімок, на якому бійці стоять у самих трусах із жовто-блакитним сердечком, а під ним підпис: «Дякуємо, труси чудові».

 

Тим часом іще одна цікава жіночка Ірина Подпорінова розповідає, що її привело у волонтерську організацію: «Я інженер-будівельник за фахом, будувала світле майбутнє, аж поки наші сусіди не захотіли внести в нього корективи. Звичайно ж, душа боліла. І тут від подруги Валентини Демус, котру сам Патріарх Філарет нагородив медаллю «За жертовність і любов до України» (через проблеми з ногами вона вдома нарізає тканину на шматочки і зшиває їх за допомогою швейної машинки), дізналася, що є волонтери, котрі плетуть маскувальне спорядження. Ось так приєдналася до них і ходжу сюди з осені 2014 року. І коли, прокинувшись уранці, чуєш невтішні новини з фронту, тебе просто тягне сюди мов магнітом. Адже кожна камуфляжна сітка чи маскувальний костюм — це, можливо, чиєсь збережене життя, майбутнє, чиєсь світло у вікні. Коли плетемо оці сітки, стараємося ніколи не сперечатися й навіть не думати про погане, аби вони вбирали лише позитивну енергію. А ще плету шкарпетки — за цей час відправила їх на фронт 300 пар. Раніше двічі на місяць передавала нашим бійцям із сотню млинців із м’ясом. Хлопці завжди їх чекали, запитували: а млинці привезли? У мене двоє дітей, онук, і мені не байдуже, яке майбутнє на них чекає. Війна — це завжди страшно...»

 

Тетяна Бережецька працює диспетчером у медичному закладі. А у вільний час, починаючи з вересня 2014 року, виготовляє маскувальні костюми. Вважає, що допомагає нашим хлопцям, які захищають Україну від недоброзичливих сусідів, вижити. Наразі волонтерки мають замовлення на 6 комплектів для розвідників. Раніше створювали їх у вигляді комбінезона, та згодом вояки попросили, щоб це були окремо куртка і штани. Технологія виготовлення «кікімор» дещо інша, порівняно з маскувальною сіткою: тут стрічки не плетуть, а нав’язують на сітку-основу, що значно довше. Проте, за словами жінки, якщо працювати швидко, один комплект учотирьох можна завершити й за півдня.

 

Знайомлюся з іще одним координатором волонтерської групи Ксенією Пелячик. Вона практикуючий психолог, вимушена переселенка з Горлівки Донецької області. У 2014 році, взявши своїх двох дітей, перебралася до Полтави. На перших порах жила у подруги дитинства Майї Довгаль. 

 

— Я до останнього ходила Горлівкою із жовто-блакитною стрічкою на сумці. І український прапор у нас висів на балконі, що виходить на центральну вулицю, — розповідає Ксенія свою історію. — Та за проукраїнську позицію довелося поплатитися: якось приходжу додому, а вхідні двері розписані фарбою. Що там була за мазня, можете й самі здогадатися. Із часом деякі речі в моєму рідному місті просто відмовлявся сприймати розум. Скажімо, через дорогу від нашого житлового будинку стояло приміщення УБОЗу, так от там підвал, ми це точно знали, перетворили на катівню. У травні 2014-го у місті був такий рівень напруги, що стало очевидно: потрібно вивозити звідти дітей. До речі, Майя Довгаль сама розшукала мене й запропонувала прихисток. А як я знайшла оцих «звихнених» людей (сміється)? Одного разу Майїн чоловік — Іван — приніс оголошення із запрошенням приходити плести маскувальні сітки. Ось так і опинилася тут.

Оскільки та ж рибальська сітка, що є основою маскувального спорядження, — недешеве задоволення, цікавлюся у своїх співрозмовниць, як їм вдається залучати кошти. Тетяна Сігіда зазначає, що, як структурний підрозділ  Полтавського батальйону небайдужих, спочатку їхня група розраховувала на його допомогу. Проте згодом волонтерки дійшли думки, що мають самі шукати спонсорів, аби на збережені кошти благодійної організації можна було купити необхідні на фронті прилади. 

 

— Рідна сестра Ксенії Пелячик із чоловіком — Катерина та Сергій Колеснікови — проживають у Німеччині. Так от, десь два роки вони повністю покривали витрати на рибальську сітку й фарбу для тканин, — констатує Тетяна. — Але потім у них народилася дитина, і це вже було наше рішення — вдатися до допомоги інших. У результаті багато чужих людей стали нашими друзями. Є українці з окупованих територій, які надсилають нам кошти (звичайно ж, їхніх прізвищ зі зрозумілих причин не називатиму). Є такі, яким важко поєднувати волонтерську діяльність з основною роботою, тож вони допомагають матеріально. Бувають екстрені ситуації, коли бійці, які стали нам рідними, просять придбати, скажімо, той же генератор. Тоді звертаємося по допомогу до доброчинців. І знаєте, люди бувають настільки щедрими, що просто дивуєшся. До таких належить полтавець Василь Волошинівський — коли б до нього не звернувся, будьте певні, цей чоловік ніколи не відмовить у допомозі. А от підприємець Андрій Дубровський із власної ініціативи постійно поставляє нам мішковину, він також іноді телефонує й говорить: у мене, мовляв, є така-то сума коштів, підкажіть, як використати її із найбільшою користю. Безвідмовними є й вимушені переселенці з Донбасу Максим та Оксана Кожевнікови, котрі за необхідності забезпечують будь-які перевезення по місту на своєму авто — це десь 3-5 разів на тиждень, тобто ми постійно їх «смикаємо», хоч вони дуже зайняті: мають власний магазин канцтоварів. Окрім усього, безкоштовно надають нам клейку стрічку, ножиці, які  від роботи тупляться. Мати однієї з учасниць нашої групи Людмили Тішакової — пані Валентина — живе в Італії, де їй вдалося надихнути на збір коштів інших людей. Перераховані нею гроші з-за кордону також використали на купівлю сітки-основи.

 

Тетяна Сігіда відзначає й підприємства, які надають волонтерській групі відчутну допомогу: скажімо, меблева фабрика «Лісогор» раніше постійно підкидала синтепон, тепер виручає навчально-виробниче об’єднання «Єдність», фірма «Ворскла» поставляла обрізки матеріалів для маскувальних сіток, а ТОВ «Маріель» із Закарпатської області от уже 5-й рік надсилає за власний кошт білу тканину. Нерідко допомагають й інші підприємства з різних міст (Сум, Харкова, Одеси, Дрогобича, Києва). І взагалі, волонтерські групи з плетіння маскувального спорядження з усіх куточків України підтримують одна одну матеріалами. Наприклад, цього місяця полтавки отримали допомогу від групи з івано-франківського Косова. А відправляють щотижня готові вироби на фронт волонтери «Новою поштою», причому весь час безплатно.

 

Якщо взяти за ширину метр маскувальної сітки, то загалом за ці понад 4 роки військового протистояння на сході України полтавські волонтерки сплели її понад 38 кілометрів. Попри те, що за тиждень сплітають 150-180 квадратних метрів сітки, покрити всі замовлення бійців просто не в змозі. Потреба в маскувальних сітках, за словами волонтерів, дуже велика, що й не дивно, адже, щоб накрити тільки одну бойову машину, потрібно чотири сітки розміром 3х5 метрів. 

— Мені постійно телефонують і бійці, й командири, а ще пишуть на нашу сторінку в «Фейсбуці». Іноді просять: будь ласка, допоможіть, усе маскувальне спорядження згоріло, тож техніка знову «гола». Переважно задовольняємо потреби українських вояків, котрі стоять на «нулівці». У зв’язку з великою затребуваністю нашої продукції утворюється черга: як правило, бійцям доводиться чекати 2-2,5 місяця. От бачите, до цього блокнота занотовую замовлення: 24-та окрема механізована бригада — 4 штуки, 128-ма гірсько-піхотна бригада — 8 штук, — перераховує Тетяна Сігіда.

 

— Іноді бійці замовляють більше, але, аби охопити й інші військові підрозділи, виготовляємо не більше восьми сіток і обіцяємо згодом повернутися. Отак і рухаємося по колу. Якось офіцер, із яким контактувала, демобілізуючись, запитав, чи можна передати мій номер телефону колезі. Я відповіла: та звісно, ви в мене такий четвертий. Військовий пожартував: «А ви в мене перша». Нас надихає подяка вояків. На річницю нашої діяльності вони надіслали відео, на якому, вишикувавшись строєм, хором дякували нам. Усіх нас це дуже зворушує. Бійці знають, що, отримавши маскувальні сітки, мають надіслати фотозвіт. Найбільше запам’ятався один із перших таких фотозвітів. Це було в 2015 році. До нас звернувся вояк із позивним «Сойка», котрий був танкістом і воював на передовій. Хлопець надіслав нам фото старої маскувальної сітки, яка геть розлізлася, і повідомив, що одну бойову машину вже втратив. Йому потрібна була сітка розміром 9х13 метрів. Я тоді сіла й задумалася: кожному військовому підрозділу ми відправляємо по 8 сіток, а тут одному бійцю маємо передати, по суті, 10. Але що мали робити? Таки виконали прохання бійця. І от він сфотографував небо через маскувальну сітку, зробив знімок її зблизька, здалеку, спереду, збоку — той фотозвіт запав у душу.

 

— Бувають і смішні історії, — продовжує Тетяна. — У 2015 році телефоную одному бійцю на фронт, щоб поінформувати, що ми відправили маскувальні сітки. Він відповідає: «Плюс». Я додаю: плюс поклали шкарпетки. А він знову: «Плюс». Кажу: ну, ще плюс килимки, подушки, спідню білизну, смаколики — і знову чую: «Плюс». — «Та що «плюс»? — не витримую. — Ви ж тільки маскувальні сітки замовляли». Виявилося: «плюс» — це значить прийнято. Отак дізнавалися про характерну для вояків термінологію. Звісно ж, людей у волонтерську організацію приводять і страх за майбутнє, і бажання допомогти, і почуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо. Лишаються ж лише ті, хто свідомо вирішив, що він тут до кінця війни. Ніхто з нас не знає, скільки ще вона триватиме, тому якось розподілити сили неможливо. І не в тому річ, якою мірою допомагає фронту держава, — ми це навіть не обговорюємо. Річ у тому, що можеш зробити ти сам. 

 

Насамкінець волонтерки нагадують, що їм дуже потрібні матеріали для маскувального спорядження. Якщо це синтетична тканина, якої не можна пофарбувати, то вона має бути природних кольорів. Із натуральних тканин дуже потрібні білі, хоч згодяться й будь-яких неяскравих кольорів — волонтерки їх пофарбують і використають на сітку для весни. Окрім того, потрібне прядиво для теплих шкарпеток, а також тканина на наволочки. А ще — небайдужі люди із вмілими руками, які б долучилися до цього незвичайного проекту.

 

— Щодо речей, які йдуть «на ура», то це скатертини, простирадла, ковдри, штори, тюлі, сорочки тощо. Чим річ більша й рівніша, тим легше з неї нарізати смужки, — пояснює Тетяна Сігіда. — Надзвичайно вдячні всім, хто приносить матеріали, — повірте, ми цінуємо кожен клаптик і намагаємося використати все до нитки. До речі, завжди обговорюємо з бійцями місцевість, куди збираємося відправити маскувальне спорядження, бо саме від неї залежить колір. Попередні сітки виготовляли зеленими, оскільки вони призначалися для вояків, які стоять у хвойних лісах на Луганщині. Зараз робимо для іншої місцевості, тому зеленого кольору не додаємо. Із приходом весни чи осені колір наших сіток знову змінюється. Отак і живемо.