Мови чистої цілюще джерело: чому Олена Теліга і Панас Мирний заговорили українською

«Мова — це ключовий фактор національної безпеки, міцності держави, єдності нації, бо це перший об’єкт російської агресії та привід для нападу для захисту «окупаційномовних». Тому битва за мову — це битва за Україну, яку ми можемо програти», — з таким зверненням до влади виступили учасники Всеукраїнського громадського форуму «За українську мову!», який відбувся у травні минулого року. 

 

На жаль, значна частина населення досі не позбулася міфів, породжених незнанням історії та відсутністю критичного мислення. Такі висновки можна зробити, якщо проаналізувати дані одного з досліджень Київського міжнародного інституту соціології. З’ясувалося, що досі в Україні 14% населення позитивно ставляться до тирана Сталіна; 30% наших співвітчизників не мають ненависті до цього кривавого тирана, який призвів до смертей мільйонів наших предків. Виникає питання: як такі люди можуть ставитися до рідної мови і чи взагалі здатні ідентифікувати себе з народом і нацією? 

 

Невтішні дані соціологічного опитування свідчать про необхідність проведення належної просвітницької роботи по всій країні. Подібні просвітницькі програми мають бути розраховані на різні верстви населення — від школярів до дорослих. Замовчувані факти, неправдиві сторінки історії — усе це лише спотворює людську свідомість, не дозволяє поглянути на минуле об’єктивно. 

 

Один iз таких міфів, який має бути назавжди розвінчаний, пов’язаний iз тим, що на Донеччині ніколи не розмовляли українською мовою. Олена Боряк, укладачка етнографічних матеріалів «Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 20-х років», свідчить про протилежне. Ще у 2014 році в науковому архіві рукописів і фонозаписів етнолог знайшла теку архівних матеріалів під назвою «Мар’їнка». Ознайомившись зі свідченнями селян про побут та повсякденне життя, Олена Боряк дійшла висновків, що у 1927-1929 роках там панував український дух. Зрештою, лексика тамтешнього люду була українською. 

 

«Якщо взяти родинну обрядовість, то зафіксовані слова були абсолютно українськими, — пише дослідниця. — У цих матеріалах, записаних зі слів респондентів, російської мови не знайти. Ми йшли разом, наша історія та спадщина спільні». Науковець переконана, що саме генетична пам’ять допоможе українцям звільнитися від нашарувань минулого. Від цього залежить, як швидко відбуватиметься ідентифікація українців. 

Якщо ми, дорослі, думаємо, що діти не розуміють про подвійні стандарти, то глибоко помиляємося. Зневажати вдома рідну мову, а в товаристві розводитися про любов до «солов’їної»; проводити уроки українською, а на перерві терміново «русифікуватися» — це маркери нашого буття і ставлення до держави. Так, до держави, адже Іван Огієнко не втомлювався повторювати: буде національна мова — буде національна держава. Тому мова уроків і перерв — справа аж ніяк не другорядна. 

 

Про це сьогодні мало хто згадує, проте на початку 90-х років, коли Міністерство освіти очолював Петро Таланчук, до єдиного мовного режиму ставилися відповідально.

 

Міністерство освіти видало указ №123 від 7 вересня 1992 року, в якому ставилася вимога: «Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього». 

 

Сьогодні це здається майже фантастичним, але на початку 90-х років у Міністерстві освіти було прийнято важливі документи патріотичного спрямування. Мине зовсім небагато часу, і про них забудуть, вибудовуючи освітянський процес на догоду «п’ятої колони». На жаль, навіть після Революції гідності ситуація не змінилася. 

 

Як же заохотити дітей не забувати про рідну мову не лише під час «офіціозу», чи то пак уроків? І як переконати підлітків, що говорити українською — престижно? Час від часу виникають дискусії, пропонуються поради і рецепти, проте мова уроків і мова перерв i досі існують у паралельному світі. На думку відомого мовознавця Олександра Авраменка, потрібно, щоб українською говорили успішні люди, і не тільки тоді, коли дають інтерв’ю, а й у побуті. Якщо молодь буде бачити, як українською розмовляють успішні, цікаві люди, це буде для неї своєрідним сигналом.

 

Справді багато можуть зробити патріотичні вчителі. «Кожен учитель, яку б дисципліну він не викладав, повинен пильно стежити і за своєю мовою, і за мовою учнів, якщо ми хочемо зберегти Україну, — вважає професор Іван Ющук. — Діти повинні відчути, що мова колишніх колонізаторів в Україні — непрестижна, а своя — священна».

 

І тут на допомогу прийде її величність історія, без знання якої немає майбутнього. Адже українська історія знає безліч прикладів, коли, попри несприятливі умови, українці не зрікалися рідної мови. 

Тарас Шевченко з юних років опинився в російськомовному середовищі. Спочатку служба у пана Енгельгардта, згодом Вільно, Петербург, навчання у Петербурзькій академії мистецтв, десять років солдатчини в Оренбурзьких степах, знову Петербург — за цей час можна було забути рідну мову. На допиті його запитували жандарми: «Звідки береться магія ваших творів? — Тому, мабуть, і тільки тому, що по-малоросійському написані», — відповідав Шевченко. 

 

Користуватися російською мовою змалку змушений був і Панас Мирний. Навіть щоденник почав писати російською мовою. А потім замислився: «Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено... Не начать ли дневника на родном языке? С завтрашнего же дня бросаю московский и берусь за свой». І слова свого дотримав — записи у щоденнику з’явилися українською мовою.

 

«Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчився нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років», — ці слова класика української літератури Панаса Мирного можуть бути дороговказом для всіх. 

 

Читаючи полум’яні патріотичні поезії Олени Теліги, важко уявити, що вона тривалий час узагалі не знала української мови.

 

Талановита поетеса, яку німецькі фашисти розстріляли 1942 року в Бабиному Яру, народилася в Підмосков’ї, у російськомовній родині, жила в Петербурзі, виховувалася в імперському дусі.

 

Про той період свого життя Олена Теліга пізніше писала: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино (йшлося про банкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів. — Авт.). — Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачий язик»... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою». 

 

Видатний класик української літератури Григір Тютюнник здолав непростий шлях, аби долучитися до рідної мови. Хоча й народився він на Полтавщині, проте з шести років виховувався у дядька на Донеччині, бо батька репресували. Навчався в російській школі, служив у морському флоті, закінчив відділення російської філології в Харківському університеті — про українську мову ніхто навіть не згадував. За спогадами Григора Тютюнника, до 31 року життя він писав листи тільки російською мовою.

 

Навіть перше оповідання «В сумерки» надрукував російською мовою. Проте старший брат Григорій Тютюнник застеріг молодшого: якщо не писатимеш мовою рідною, це виглядатиме неприродно. Пізніше він писав в «Автобіографії»: «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато мені відкрив цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті». Читачам Григір Тютюнник залишив щемливі новели, соковиту мову. 

ЗАПОЗИЧЕННЯ

«Дедлайн» чи «реченець»?