...Нещодавно розмовляла з мамою загиблого на Донбасі волинського добровольця, якого вбили в бою під Широкиним у 2015-му.
Четвертий рік вона не знімає чорної хустини і, напевне, не зніме її вже ніколи, оплакуючи сина щодня.
Був хлопець, красивий, мав престижну роботу, зробив хорошу кар’єру, збудував дім і мав привести у нього наречену. Якби не війна...
І ось, згадуючи про те, яким гарним, розумним був її хлопчик, жінка починає розповідати про свої поїздки у... Святогірський монастир на Донеччині.
Вона їздить туди тепер разом із паломниками одного з волинських районів. У церкві згорьована мати шукає розради і порятунку від свого болю і непоправної втрати. Бо де ще шукати?
Її геть не бентежить, що в стінах Святогірського монастиря у 2014-му ховалися російські бойовики, які принесли війну на український схід.
Що саме там переховувалися загони кадировців, і дарма, що вони мусульмани та іновірці, їх без проблем пустили в православну святиню.
Щоб потім вони знущалися з українських полонених, відрізали їм вуха, принижували. Хтозна, може, серед них був і той, хто вбив чудового сина моєї співрозмовниці. Але її це не цікавить...
Та парадокс навіть не в цьому: солдатська мати, в якої українсько-російська війна забрала найдорожче, у розмові навіть поганим словом не прохопилася на адресу російської влади, яка потопила в крові Донбас, караючи незалежну Україну за непокірність.
Винуватцем смерті своєї дитини вона вважає... українську владу. Треба було чути, з якою ненавистю вона це промовляла. І, на жаль, вона така не одна.
Чи можна засуджувати її за те, що молиться не в українській церкві? У жодному разі. Молиться в тій, до якої звикла і яка була в селі сто чи двісті років поспіль.
Прикро інше: якщо заварить на нашій землі Кремль ще й церковну війну, то ось такі мами й бабусі найкращих, найхоробріших українських воїнів, які поклали свої голови за Україну, можуть стати зброєю у вмілих руках російських пропагандистів-маніпуляторів.
Тому що вони засліплені горем. Тому що не хочуть чути правди. Або не можуть, бо дуже багато століть ми чули іншу «правду». Тому і сьогодні сусід готовий проклинати свого сусіда чи родича за те, що той підтримав не «ту церкву».
Моя однокласниця, яка давно хворіє і не може відвідувати храм, ошелешила: подруга дитинства подзвонила їй і сказала: «Я за твоє здоров’я більше молитися не буду і свічки ставити не буду! Хай тепер за тебе Порошенко молиться!» Бо вона підтримала незалежну українську церкву, коли підписи в селі збирали. Геть «по-християнськи»...
Коли почалася гібридна українсько-російська війна, ми ніяк не могли повірити й зрозуміти, як люди однієї віри і навіть однієї церкви могли прийти на землю до своїх начебто братів проливати кров і вбивати?
Знайомий священик досить просто відповів на це питання: «Росіяни — православні, але вони не християни. Бо Христос — це любов. А кого люблять росіяни, окрім себе?» І чим більше вивчаєш історію Росії, тим більше в цьому переконуєшся.
Випадково серед книжкового совєтського мотлоху натрапила на книгу «Русское православие. Вехи истории», що була видана в Москві у 1989 році. Хотіла здати на макулатуру, але мимоволі зачепилася й почала читати — і відірватися не могла!
Там знаходжу: «Православним було заборонено відвідувати кірхи лютеран і кальвіністів, що були в Москві та Архангельську, а іноземцям — православні церкви.
Неправославні не мали права прикупляти помістя і вотчини, наймати у свої будинки прислугу з православних людей і носити «русскоє платьє».
Були заборонені й змішані шлюби. Іноземці Москви, які поступили на російську службу до 1640 р., жили в різних кінцях міста, але найбільше поблизу сучасної вулиці Богдана Хмельницького і Чистих Прудів.
Невдоволення посадських людей та духовенства близькістю кірх до православних храмів, а також через порушення іноземцями заборони носити «русскоє платьє» і відвідувати православні храми, призвело до ліквідації кірх у межах міста».
Ось звідки нетерпимість росіян до інших націй і віросповідань, ось звідки ростуть ноги їхнього великодержавного шовінізму! Не дивно, що їм всі у всьому винні й заважають жити: «америкосы-пиндосы», «укры-хохлы», «чурки» тощо.
Як росіяни люблять присвоювати чужу історію і чужих героїв — загальновідомо. В українців за століття поневолення «по-братськи» вони відібрали й знищили все: історію, героїв, мову. Та й цього їм видалося замало.
Вони прийшли до нас укотре забрати ще й нашу землю. І за те, що вже п’ять років майже щодня забирають життя українців, сіючи смерть та розруху, українці мають молитися за «воинство православное», а не за своїх синів і чоловіків, які дотепер мерзнуть в окопах Донбасу, «зігріті» російськими мінами й кулями?
На жаль, мамі мого героя, життя якого обірвала куля російського снайпера під Широкиним, я не змогла пояснити, що це ненормально і дико.
Тому розумію емоції волинського архімандрита Костянтина Марченка, який не зміг втримати в собі ці слова: «Господи, коли люди почнуть думати? Коли почнуть аналізувати? Ну що нам ще потрібно — Крути, Голодомор, катування в тюрмах і Сибір, Майдан 2004 року, Небесна сотня 2014-го, війна на Донбасі, анексія Криму, невідспівування наших воїнів і неприкрита проповідь любові до проклятого «русского мiра»... Доки?! Господь благословив Православну церкву України канонічним статусом, маємо Томос, служимо з ченцями Афону, маємо переважну більшість прихильників — все одно терпимо агресивне російське представництво у наших містах та селах».
Але крапку хотілося б поставити оптимістичну. Її підказав мій 5-річний онук Тимофій, який стояв у храмі, чекаючи причастя, і несподівано для всіх нас зауважив: «Тату, тут про Україну кажуть»... У дітях і внуках наша надія. І України...
