У столиці Німеччини завершився 69-й міжнародний кінофестиваль.
Так хотілося, аби фільм «Містер Джонс» Агнешки Голанд, спільного виробництва Польщі, України та Великої Британії, отримав одного з фестивальних «ведмедів».
На жаль, не сталося — велике журі на чолі з Жульєтт Бінош залишило поза увагою стрічку про драматичні перипетії світової та, власне, української історії (нагадаю, героєм фільму є валлійський журналіст Гарет Джонс, який у 1930-ті марно намагався звернути увагу західних урядів на те, що відбувалося в Україні). Така собі рима — і тут не помітили.
Як показати морок?
Утім, звісно, тут дещо інша історія — фільм міг просто не сподобатися. Бо ж і чимало критиків не надто високо поцінували нову картину Голанд.
Щоправда, аргументація мене особисто не переконує: мовляв, надто гротесково зображено побут радянських чинуш і підгодованих ними західних журналістів, а мандрівка Джонса українськими селами, що загибали від голоду і холоду, виконана в стилістиці дещо умовно-символічній.
І відтак зображуване виглядає не завжди достовірно... А як інакше показати морок і погибель усього людського?
Не був підтриманий і фільм «Золота рукавичка» німця Фатіха Акіна, який про реалії Німеччини початку 1970-х спробував оповісти мовою німецького експресіонізму 1920-х.
Вийшла картина про непроминущість і всюдисущість національних травм, які знову перетворюють німецького обивателя на гіперболічне втілення самого зла.
Надто сильне припущення щодо новітніх реанімацій арійського духу — налякало, виходить.
Один із «Срібних ведмедів», за режисуру, німцям усе ж дістався — Ангелі Шанелек (представник так званої Берлінської школи) за фільм «Я була вдома, але...» — тонкі матерії жіночих рефлексій вочевидь сподобалися журі значно більше одкровень Акіна.
Гран-прі, другий за значенням приз, віддали знаменитому французу Франсуа Озону, який у фільмі «Милістю Божою» у режимі докудрами (на жаль, картину побачити не вдалося, її показали на самому початку фестивалю) оповів про факти розтління малолітніх дітей в одній iз церков Ліона.
Пекельний Рай
Гімн України ми все ж почули у Берліні. І де? У фільмі, який отримав «Золотого ведмедя»! Справді, в одному з епізодів ізраїльської стрічки «Синоніми» Надава Лапіда українка натхненно виспівує «Ще не вмерла України...». Чому раптом?
Бо йдеться про курси французької мови, які одвідує герой картини Йоав. Він прибуває з Ізраїлю з намірами найрішучішими — не просто побачити Париж, а й стати тут своїм.
Тому категорично відмовляється говорити на івриті; тож, виходить так, намагається випалити в пам’яті свій єврейський бек-граунд.
А на курсах французької прагнуть допомогти приїжджим, у тому числі й шляхом навчання «Марсельєзи». Тільки щось воно погано в них виходить...
І тоді викладачка пропонує прибульцям наспівати свій рідний гімн. Мовляв, для того, аби підлаштуватись акустично-емоційно. І що ж — у тієї самої українки виходить багато краще, аніж «Марсельєзне» мимрення.
Важко, важко входити у світ чужої культури, чужих стереотипів і установок. Бо людина — пригадуючи один із шекспірівських мислеобразів — не якась сопілочка, яку можна так запросто переінакшити і заграти щось інше, за бажанням. І мова — це ж не просто слова, це передусім звук, музика, шуми, океан цілий: як його переграєш, перенесеш у власну утробу?
Том Мерсієр грає такого собі Адама, який з’являється у самому центрі французької столиці голим. Буквально так — уже за кілька екранних хвилин опісля знайомства з ним він залишається без одежі: без яких-небудь побутових мотивацій.
Голий, з обрізаним, як і належить, пенісом. У шикарній паризькій квартирі і під наглядом двох молодих персонажів: письменника-початківця і молодої жінки-музиканта.
Голизну актор демонструє ще не раз, і вочевидь це трохи перебільшене акцентування ситуації біблійного Адама, що опиняється у європейському Раю.
Так, у Раю, куди так прагнуть жителі «пекельних окраїн». Видається, саме про це фільм: люди прагнуть сюди, намагаючись скинути з себе одіж, що укривала їх дотеперішнє життя.
Тільки ж не звучиш ти тут, не звучиш... Несамовитий конфлікт Йоава з музиками-оркестрантами, які «неправильно звучать». Тільки ж це музика, у неї свої закони. У кожного — свої.
А ти виглядаєш і звучиш фальшиво — ото й по всьому. Бо близькі за змістом, синонімічні слова і звуки насправді, в основі своїй, такі далекі одне від одного.
У фіналі герой стрічки (погоджуюся з журі) — найцікавішою за своєю концепцією, своїм баченням сьогоднішніх больових точок світу — б’ється у двері паризької квартири. Та тільки ні: не пробити їх товщу, в ній багатолітнє нашарування смислів і згуків.
Китайські церемонії
«Синоніми» — про кризу. Кризу ідентифікації. Одна із наймодніших і найпоширеніших проблематик у західній (а віднедавна і в нашій) гуманітаристиці. 43-річний Надав Лапід пізнав усі особливості цього процесу на власному прикладі.
Бо ж зізнався — картина значною мірою є автобіографічною, це він так само завойовував Париж. Завоював, виходить. Обламавши чи порвавши у собі чимало притаєних душевних струн.
Українці так само нині завойовують Париж, Берлін, Рим і Лісабон, Нью-Йорківщину і Каліфорнійщину... От тільки як вони там «звучать», у тамтешніх «оркестрах»? І які жертви треба принести в ім’я тієї «переозвучки» і перекантування?
І найголовніше — чи варта отих жертв запрограмована мета? Звісно, є речі об’єктивного порядку, які людині дуже важко змінити. А все ж і від людини щось та залежить. Власне, мистецтво про це і нагадує повсякчас.
Китайське кіно уміє нагадувати саме про це. Увінчаний одразу двома «Срібними ведмедями» фільм «Так довго, мій сину» Вана Сяошуая про драму життя, яка триває роками і якої практично неможливо позбутись.
Актори Юн Мей і Ван Цзінчунь (саме їх визнано кращими акторкою та актором фестивалю) упродовж тригодинної стрічки дивовижним чином тримають емоцію, якою заражається зал. Уже на початку фільму ми бачимо, як гине син, потонувши, за незрозумілих обставин (тільки ближче до фіналу ми дізнаємось про справжню причину загибелі).
Минають дні і роки, змінюються історичні декорації — від Культурної революції до нинішніх капіталістично-збагачувальних трансформацій — а життя визначається одним трагічним епізодом, який — ніби призма для споглядання всього іншого.
На Берлінале чекали-виглядали ще одного китайця — класика, 67-річного Чжена Імоу, який тріумфував у Берліні ще 1987 року зі своїм «Червоним гаоляном».
Фільм «Одна секунда» був включений до великого конкурсу, його мали показувати останнього робочого фестивального дня. І зненацька повідомлення: картини не буде, оскільки технічні неув’язки не дозволили вчасно завершити всі необхідні процедури... Тільки мало хто повірив у цю версію. Більшість зійшлася на іншому: в Китаї грядуть новітні цензурні утиски, і це вже один із їх проявів.
Переміни очікують і Берлінський кінофестиваль. На закритті фестивалю дуже тепло попрощалися з багаторічним директором Дітером Коссліком.
Його й любили (за ексцентрику, за дух карнавальності передусім), і критикували нещадно (передусім за низький рівень фестивальних програм; у цьому році особливо). Нове керівництво напевно що вдасться до реформування, до корекції курсу корабля на ймення Берлінале.
Так чи інакше, а українське кіно, українська кіноіндустрія мусять прагнути присутності тут, в одній із найважливіших точок на кінематографічній мапі світу.
Сергій ТРИМБАЧ,
спеціально для «України молодої»
Берлін — Київ
