Київський пенсіонер за власні кошти перетворює обшарпаний під’їзд будинку на «Версаль»

 

Усе почалося з... клінічної смерті. Володимир лежав на лікарняному ліжку і «бачив» красивий, наче калейдоскоп, тунель, у кінці якого переливалося різнобарвне світло.

 

Він уже відчув, як від тіла щось відділяється — напевне, душа, і воно стає невагомим.

 

Раптом чийсь крик: «Ви не можете померти! Вам треба жити заради дітей!» повернув його до свідомості. «Мрець» почув, як один лікар картав другого, який ставив йому зонд: «Ти ж його вбив!», і знову «провалився» в летаргійний сон. Та крик санітарки таки вивів його зі смертельного стану... 

 

Поправляючись від пережитого в лікарні, Володимир Чайка задумався над тлінністю життя і над тим, що він має-таки зробити щось хороше, аби залишити добру пам’ять про себе.

 

А задумав чоловік дещо незвичне. Ще коли тільки вони сім’єю у 1979 році оселилися в новому будинку на вулиці Райдужній, йому захотілося прикрасити коридор і сходовий майданчик пишною ліпниною у стилі бароко і картинами.

 

Пристрасть до ліплення у нього зародилася, коли познайомився в електродепо «Оболонь», у якому працював, із маляром Віктором Чемерисом, котрий був фахівцем цієї справи і прикрасив не одне приміщення.

 

Виходячи на пенсію, він і передав Володимиру свої форми для гіпсу, ще декілька віддав йому товариш Микола Черненко.

 

Менші з них Володимир залишив удома, а більші завіз на дачу, де вони й лежали без діла, оскільки за роботою все руки не доходили до омріяного заняття. 

 

Шедеври під’їзду звичайної багатоповерхівки.

 

І от саме клінічна смерть підштовхнула Володимира Чайку до втілення своєї мрії. Він став відливати гіпсові форми і гарними візерунками кріпити їх сатангіпсом на стінах та стелі свого сходового майданчика.

 

А щоб «оживити» цю декоративну красу, вирішив розмістити у виготовлених власноруч рамках із «позолотою» портрети відомих жінок ХVII—ХVIII століть, оскільки дуже любить історію, мистецтво і літературу того періоду.

 

Так на стіні поряд із квартирою майстра і «поселилася» дружина Пушкіна — Наталя Гончарова, а через коридор навпроти — сама Мона Ліза (вона ж Джоконда) пензля Леонардо да Вінчі.

 

Звісно ж, у репродукціях, які умільцю скачувала з інтернету на флешку його донька, а потім їх друкували на кольоровому принтері в торговому центрі «Квадрат».

 

Усього таким чином між шостим та восьмим поверхами він «прописав» 15 відомих жінок. А ще розмістив кілька казкових сюжетів, зокрема відому картину Васнєцова «Іван Царевич на Сірому Вовку». 

 

— Взагалі-то я думав створити цілий дитячий куточок, — розповів Володимир Чайка. — Коли в часи правління «Карабаса» Черновецького пішла «мода» заварювати сміттєпроводи, я вирішив перетворити майданчик біля нього на «хатинку тата Карло». Для цього змайстрував тут стилізований старовинний камін, за яким у казці про Буратіно мали бути двері, що відкривалися золотим ключиком. Місцевим дітлахам сподобалася моя затія. Коли вони підросли, я демонтував камін і зробив сміттєпровід у вигляді античної колони з атлантами, яка впирається в «небо» з ангелами і сонцем, — із гордістю показує майстер свій шедевр, біля якого в горщиках ростуть троянди. — Сусіди навіть соромляться викидати сюди свої відходи і виносять їх на вулицю».

 

Останнім часом Володимир Васильович активно «обживав» шостий поверх. Тут він розмістив репродукції картин французького художника Нікола Ланкре «Танці біля фонтана», а також копії картин невідомого автора «Уроки зваблення», «Уроки танців», «Уроки музики», які також «скачали» в інтернеті та роздрукували на кольоровому принтері.

 

Їх майстер помістив у ажурні рамки з ліпнини, виготовлені власноруч. І хоча дружина не розділяє його творчого ентузіазму, оскільки всі роботи він виконує за власні кошти, а матеріали зараз значно подорожчали, зате місцеві жителі не натішаться з такого «дивацтва» свого сусіда.

 

Вони не лише самі задоволені тим, що постійно проживають у цій красі, а й охоче демонструють її рідним та знайомим. Тут навіть молодь любить робити селфі.

 

Нещодавно автор цих витворів чув, як одна дівчина говорила подрузі: «Виставлю фото звідси у «Фейсбук» і підпишу, що це я у Версалі». А одного разу тут просто на сходовому майданчику навіть весілля з викупом нареченої розігрували...

Я ж, повертаючись «маршруткою» від майстра до метро, заговорив про незвичайний будинок із незнайомою жінкою, яка сиділа поруч, і вона захоплено вигукнула: «Я недавно возила в цей будинок донечку, то ледве вивела звідти, так їй усе сподобалося!».

 

А знайомий Чайці журналіст Іван Зелінський, побачивши цю красу, зняв перед ним шапку й вклонився на знак поваги за працю.

 

Загалом же люди говорять про відвідини цього не­звичного під’їзду: «Наче побував у музеї або церкві чи седньовічному палаці». На таку оцінку своєї скромної праці сам майстер задоволено розповідає, що ще в дитинстві мріяв жити в музеї — серед середньовічної розкоші, дорослішим хотів вступити на історичний факультет університету, оскільки дуже любив цей предмет. Тож якщо мрії не збулися в житті, то він хоч таким чином задовольнив свої нездійснені бажання. І дуже радий, що його творчість подобається людям.

 

— Сусіди пропонують мені свою допомогу, але я люблю працювати сам, — говорить Володимир Чайка. — Бо під час роботи забуваю про всі життєві негаразди. Мені пропонували гроші на матеріали, але я відмовляюсь їх брати, бо то вже наче стаєш якимсь ремісником, а я працюю для душі і під настрій. Усе закуповую і роблю за власний кошт, хоча зараз це стало важче, бо значно подорожчало все, а пенсія невелика. Мене запрошують навіть прикрасити таким чином під’їзди в інших будинках, та я відмовляюсь, оскільки тут ще маю багато роботи.

 

Хочу переінакшити дещо із вже зробленого, хоча за майже 15 років своєї ліпнини в цьому будинку в деяких місцях робив це вже чотири рази. Якщо Бог дасть здоров’я і натхнення, то, можливо, прикрашу й інші поверхи. 

 

Син Андрій, який допомагає батькові коштами, підвозить матеріали і відлиті форми, додав ще кілька штрихів до його портрета в інтер’єрі ліпнини у стилі «райдужного бароко», як жартома його називає. Він зізнався, що батько хотів зробити щось подібне й у квартирі, але на сімейній раді його вдалося відмовити від цієї затії. Тож чоловік «відігрався» на дачі, де сам сконструював камін і прикрасив його фігурною ліпниною.

 

Також син розповів, що тато не любить працювати з фотошпалерами, якими теж прикрашено стіни, тож він клеїв їх разом із мамою. А ще Андрій двічі просив якихось незнайомців не палити на «їхній» території — загалом же за весь час існування цього «Версалю» не було жодного акту вандалізму. Що ж до особистого залучення до самого процесу виливання та прикрашання, то Андрій відверто сказав, що для нього це нудна робота — у нього жвавий темперамент, який він виявляє, займаючись спортом.

 

«Хоча, можливо, на пенсії я також продовжу батьківську справу. Адже повинен хтось і прикрашати свої будинки, а не лише обшарпувати їх», — філософськи сказав син невтомного й безкорисливого майстра стилю «райдужного барокко».