Досі я уникав прямої відповіді на питання, за кого голосуватиму, позаяк сам хотів зорієнтуватися і визначитись.
Але настав час, коли треба зважуватися.
Ціна питання стала дуже високою: на кону, як завжди в час захисту незалежності, — існування держави.
Недарма кажуть, що в Україні таки маємо демократію, оскільки ніхто не може передбачити, хто переможе на президентських виборах.
Нинішня кампанія це лише підтверджує. Водночас передвиборча кампанія — це як хронічний бронхіт: проходить болісно, триває довго.
Наче й не смертельно, а організм увесь розбитий.
Вражає, скільки суспільної каламуті виходить назовні. Кількість кандидатів починає свідчити про появу національного «спорту»: «А ти подався у кандидати в президенти?».
Звичайно, серед очікуваних і прогнозованих є ті, для яких президентська кампанія — насправді кампанія парламентська.
Що ж, політичний досвід — теж важлива річ. Проте у буцімто збіднілій Україні чомусь щоразу більше охочих заплатити 2,5 мільйона гривень за право гордо записати у своєму резюме: «Кандидат на посаду Президента України (2019)».
Вражає і моральна каламуть: гордо описувати у Facebook свої шапкові пригоди у Давосі, навіть не тямлячи, що цим зганьбив увесь свій народ.
Несмачно виглядають і випадки неподавання руки Президенту країни за кордоном чи дрібні розборки між собою. Гонористі амбіції не замінять морального авторитету.
А ще вражає рівень обговорення виборів самими журналістами. Схоже, вільний стиль коментарів, який раніше був притаманний лише домашнім дискусіям на кухні, стрімко перекочовує в наші медіа.
А що чекати в останній тиждень перед виборами, коли на нас вихлюпнуться усі «викривальні» політтехнологічні заготовки! Впору нам буде, як Одіссеєві, затулити всім вуха воском!
Словом, вибори — дзеркало нашої політичної і життєвої культури.
Та хай там як, але вільні вибори — велике завоювання народу, а тому визначатися нам усім треба. І що більше множиться число кандидатів, то чіткіше визріває рішення: я голосуватиму за Порошенка.
Як виборець, я знаю його здобутки, а тому можу припустити, чого слід очікувати від нього. І також знаю його слабинки, а тому уявляю, яких дій можу домагатись від нього як від головного менеджера країни.
Розумію, що мене звинувачуватимуть у «порохоботстві» та «виборі меншого зла». Та дарма: будучи сам не святим, я не виглядатиму на політичному олімпі появи святого.
Моє завдання як виборця — маючи перед собою неідеальних кандидатів, вибрати того, хто на найближчу каденцію якнайкраще забезпечить інтереси України.
І, на мою думку, йдучи за цим критерієм, баланс «за» і «проти» найкращий у Порошенка. І мій обов’язок як виборця стежити за своїм неідеальним обранцем і піднімати голос, якщо його дії суперечитимуть інтересам суспільства.
Останнє надзвичайно важливе для збереження згаданого балансу. Президент відчуває величезний зовнішній тиск — з боку донорів, світової спільноти, європейських партнерів. Є і внутрішній тиск — з боку олігархів і політичних опонентів.
Але щоб Президент рухався у бік ефективних реформ (особливо тих, які зачіпають інтереси олігархів), зовнішнього тиску замало. Потрібен потужний тиск із нашого боку — з боку громадянського суспільства.
При цьому тиск «точковий», конструктивний, якому суспільство має ще прискорено вчитися. Це піде на благо і країни, і самого Президента.
А тепер спробую відреагувати на найбільш обговорювані питання. І почну з тих двох сфер, у яких повноваження Президента найочевидніші, а саме: безпека і дипломатія.
Безпека
В умовах гібридної війни з Росією, яка відверто домагається знищення української державності, для мене критерій безпеки — головний. Зберігши державу, ми зберігаємо шанси вирішити проблеми корупції та верховенства права у найближчі п’ять-десять років. Втративши державу, ми домагатимемося прав людини, але вже у сибірському ҐУЛАҐу.
Я щиро вдячний нинішньому керівництву за збереження держави. Скажете, що вона неідеальна? А ви запитайте у пересічного француза чи британця, чи вважають вони свою державу досконалою.
Чи були помилки Порошенка як головнокомандувача? Вочевидь були.
Та мене вражає наївна віра деяких виборців, що у Юлії Тимошенко чи Володимира Зеленського помилок у якості головнокомандувача не буде.
Протягом першої каденції доказів того, що Петро Порошенко докладав титанічні зусилля ради збереження держави, більш ніж достатньо. Тому я готовий довірити йому керування державою і на другу каденцію.
І якщо коротко: оскільки для Путіна Порошенко — ворог № 1, то я голосуватиму саме за нього. Крапка.
Проте голосуватиму за нього я не безоглядно. Як виборець, я мушу домагатися, щоб Порошенко взяв до практичної уваги те, що безпека держави — це не лише успішна армія чи дипломатія, а й верховенство права, здоровий державний апарат і здорові управлінські процедури. Їх не замінить як завгодно ефективне «ручне управління».
Подальше нехтування цією істиною може бути руйнівним не лише для президентства Порошенка, а й для української держави.
Дипломатія
Як і очікувалось, у сфері дипломатії Президент Порошенко був чи не найуспішніший.
Звичайно, критики можуть зауважити, що ситуація й тут далека від ідеальної. Мовляв, ми все ще живемо під дамокловим мечем Мінських угод.
Але, даючи високу оцінку дипломатичних здобутків Порошенка, я хочу якраз і врахувати, в яких реальних обставинах їх було досягнуто.
Адже успіх чи неуспіх України у сфері дипломатії залежить не лише від керівництва нашої країни, а й позиції інших держав.
А у світі є не лише ті, що підтримують Україну, а й ті, чия чемберленівська політика задобрювання агресора є «граблями», на які Європа, схоже, наступає залюбки.
Тож я не бачу, хто з нинішніх кандидатів міг би конкурувати з ним на дипломатичному полі. За Юлією Володимирівною тягнеться довгий шлейф випадків, коли власні чи партійні інтереси вона ставила вище за інтереси національні.
Володимиру Зеленському легко завоювати симпатії телеглядачів, але західні дипломати «Квартал-95» не дивитимуться, натомість власного дипломатичного досвіду в Зеленського немає.
Мало того, його перші пропозиції щодо «встановлення миру» відгонять кричущим невіглаством, якщо не сказати ще сильніше.
Не переконують мене й дипломатичні перспективи інших претендентів на посаду Президента. Тому в дипломатичній сфері мій вибір також належить Порошенку.
Та варто висловити одне застереження. Дипломатичні зусилля стають особливо успішні, коли за ними стоять згуртоване суспільство, сильна економіка й ефективна держава. Ось чому можна перефразувати Шевченка: «І чужого домагайтесь, і про своє дбайте».
Духовна безпека
Я розумію, що для людей, далеких від віри, медійна увага до становлення Православної церкви України була втомливою.
І «томос-тур» Президента Україною видався багатьом недоречним передвиборчим піаром. В Україні, як відомо, не жалують своїх провідників.
Проте людські емоції схлинуть, а в історії навіки залишиться головне: відродження історичного українського православ’я в єдності з Матір’ю-Церквою Константинополя. Цей акт би не відбувся, якби держава не послужила оберегом.
Порошенко надав цю допомогу, за що йому честь і хвала. Така смілива постава очільника України для нас, колишніх політв’язнів епохи Щербицького, виглядала недосяжною мрією.
Але це сталося, і тому своєю твердістю в обстоюванні українських духовних інтересів Президент навіки вписав своє ім’я в українську історію.
Дуже важливими є запевнення Президента, що в Україні не працюватиме московська модель цезаропапізму. Надалі ж треба довести — нам, а ще більше всьому світові — що це справді так.
Адже спроможність Церкви вказати керівнику держави на його помилки так само важлива для духовної безпеки країни, як і саме створення цієї Церкви.
Проте повернення української духовної сфери до давньокиївської матриці важливе не лише з точки зору релігійних прав людини. Це — необхідна передумова вивільнення творчого потенціалу народу.
Українське суспільство зможе сказати якесь вартісне слово для світу лише тоді, коли ввійде в резонанс із глибинними цінностями, закладеними в наш етнотип іще в часи раннього Києва.
Як ставитись до рейтингів
У демократичній державі завжди є певний відсоток громадян, які не голосуватимуть за чинну адміністрацію в будь-якому випадку.
Тож якби в нинішніх опитуваннях я побачив 15-20% тих, хто не проголосує за Петра Порошенка за будь-яких обставин, то сприйняв би це нормально.
Число понад 50% для мене — це результат спеціально розкрученого антагонізму. Розкрученого Росією та її агентами в Україні. Це насторожує.
Утім до будь-яких рейтингів я ставлюся з недовірою — хоча б тому, що уявляю собі, як сильно вони залежать від вибірки опитуваних. Тим більше в Україні, де електоральні настрої можуть змінитися доволі швидко.
Країні потрібні зміни й подальші реформи
Про потребу солідної конструктивної альтернативи до чинної влади я говорив уже давно. Це життєво важливо для кожної демократії. Усі нинішні кандидати мали можливість увиразнити свою альтернативність задовго до виборів, сформувавши свою політичну силу і чітку програму.
Серед опонентів Порошенка це з певним наближенням можна сказати лише про Юлію Тимошенко та Андрія Садового.
Проте наміри Тимошенко мене як виборця не лише не переконують, а навіть лякають. Тим більше що з пам’яті моєї ще не вивітрився спогад про стиль її керівництва у час прем’єрства.
Що стосується «Самопомочі», то ця політична сила мені симпатична, а серед її команди у мене багато друзів.
Але, на мій погляд, програмне обличчя цієї партії все ще не увиразнене.
Що стосується інших кандидатів, то мені важко прийняти їхню особисту критичність до чинного Президента як переконливу альтернативну програму розвитку країни. Готувати сани тоді, коли надворі випав перший сніг, уже запізно.
Візія розвитку країни
Та для мене важливою є не просто альтернативність до нинішньої системи управління, а наявність чіткої візії розвитку з урахуванням світових тенденцій. Схоже, що її не мають усі без винятку кандидати.
У практичному керуванні державою на перший план виходять забезпечення підтримки парламенту, нейтралізація політичних суперників, вирішення негайних викликів безпеки й керованості держави. На інше бракує часу.
Натомість свою опозиційність до курсу Порошенка його опоненти майже повністю звели до обговорення соціальних негараздів.
Тоді як такі проблеми, як виклик інформаційних технологій, роль інтелекту й розвиток науки, екологічна безпека, альтернативна енергетика, геополітичні збої у світовому порядку тощо, практично оминають нашу передвиборчу кампанію.
«Залізна завіса» впала майже 30 років тому, проте ментально українське суспільство все ще живе в самоізоляції, так і не вступивши у діалог зі світом. Звідси ще одна передумова моєї підтримки Петра Порошенка.
Якщо в першу каденцію завдання України (і водночас Президента) було «просто вижити», то в другу — «країна має крутити педалі». Бо без цього велосипед завалюється.
«Крутити педалі» означає далі реформувати країну. Мене турбує той факт, що і сам Порошенко, і сформована ним управлінська команда час від часу вдаються до рішень, успадкованих із давньої радянської системи. Звідси і прикрі рецидиви, які боляче б’ють по авторитету Президента.
Моя підтримка кандидатури Петра Порошенка не є автоматичним схваленням його прорахунків.
Та ці прорахунки все ж не закривають можливість їх виправити. Я щасливий, що в країні загалом підтримується достатньо високий рівень демократії (все пізнається у порівнянні), який і забезпечує можливість виправлення.
Однак справедливість у державі не може спиратися лише на добру волю керівництва. Гарантом може бути лише верховенство права.
Тож важливо не «законсервувати» країну у стані ситуативного балансування. В суспільстві слід терміново відкрити «соціальні ліфти» й оновити управлінські еліти, щоб протягом наступних п’яти років сформувати якісно іншу й демократично зрілу альтернативу.
Якщо Петро Олексійович (за своєю логікою — підприємець) усвідомить це завдання як таке, без якого його «підприємство» не витримає конкуренції, то справи підуть.
Тоді під час другої своєї каденції, яка вже не буде обтяжена електоральними амбіціями, Президент зможе не лише уникнути стагнації, а навпаки — забезпечити країні черговий крок уперед.
У першій каденції Петро Порошенко довів, що здатен виявляти політичну волю, щоб робити те, у що вірить.
Я бажаю йому повірити, що на нинішні геополітичні й цивілізаційні виклики Україна зможе відповісти лише тоді, коли буде інтелектуально змобілізована й духовно очищена. З цією вірою він і переможе.
Мирослав МАРИНОВИЧ,
правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор Українського католицького університету
(сайт «Новое время»)
