У великій конкурсній програмі Берлінського кінофестивалю 10 лютого відбулася світова прем’єра фільму «Містер Джонс / Mr.Jones» Агнешки Голанд, спільного витробництва Польщі, України та Великої Британії.
Кінострічка про британського журналіста, який заплатив життям за правду про український Голодомор. При цьому не зумівши звернути увагу західних держав на те, що відбувається за завісою з тріскучих слів більшовицької прапаганди про перемогу лівих ідей та близьке настання «комуністичного раю». Тоді він, усього лишень журналіст, програв. Однак це той випадок, коли програш обертається перемогою через десятиліття.
Розмова про кінотеатри
Для участі у прем’єрному показі «Містера Джонса» до Берліна прибули віце-прем’єр України Павло Розенко і міністр культури Євген Нищук. Недільної пори вони з’явились на стенді, що презентував вітчизняну кіноіндустрію на міжнародному кіноринку. (Скажу, що стенд справді дуже вдало оформлений iз використанням пластичних образів Марії Приймаченко).
Рік тому Розенко так само був у Берліні, на прем’єрі фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк (картина брала участь у престижній фестивальній секції «Форум»). Я підійшов тоді до віце-прем’єра із запитанням, чи він справді спеціально приїхав на показ кінострічки.
«Звичайно, — трохи здивовано відповів він, — для мене прем’єра українського фільму це велика подія»... І от Розенко знову тут. Тепер уже в компанії з профільним міністром. Ясна річ, українці, представники національної кіноіндустрії, не могли не скористатися можливістю розпитати про те, що болить.
Розпочав я. Питання було простим: фільмів продукується все більше, чимала їх кількість не відповідає параметрам комерційності, одначе замість заохочувати діяльність кінотеатрів (яких небагато), котрі демонструють власне мистецькі фільми, їх закривають. І де — в самісінькому центрі Києва. «Україна» і «Кінопанорама» вже не діють, власники їх прикрили, виставлено умови суто комерційного штибу — а не хочете пристати на них, то йдіть геть... Чи не варто вітчизняні кінотеатри, навпаки, заохочувати, в тому числі через надання спеціальних грантів, iз бюджету Українського культурного фонду чи Держкіно? І взагалі почати процес внесення змін до законів, щоб заклади культури не оцінювались на одному рівні з ресторанами та іншими «звеселяючими» генделиками?
Павло Розенко відповідав серйозно. «Ми з вами тут однодумці», — сказав він. І пояснив: на жаль, ще в 1990-ті, кінотеатри було передано у муніципальну власність, а потім значною мірою розпродано. Причому, часто на маловідомих умовах. Боротись iз цим важко, але треба. Треба, і уряд прагне цього. В тому числі, так, необхідні законодавчі зміни. І додав: у регіонах ситуація краща. У тому сенсі, що там зрозуміли давно: кінотеатри, хай і невеликі, разом iз певною інфраструктурою (йдеться про невеликі кафе і ресторани), не прогорають, тримаються.
До розмови підключився Євген Нищук, потому і голова Держкіно Пилип Іллєнко. Справді, розуміння є. Міністр культури, зокрема, наголосив: треба, аби громада тиснула. От він хоче зустрітися з власником «Кінопанорами», скажімо, а той все уникає. Тому без тиску людей бізнесмени робитимуть, що хотітимуть.
Ну і, звісно, говорили про особливості копродукції в наших умовах. Про повільні темпи реформування системи конкурсу фільмових проектів. Про важливість, зрештою, появи такого проекту, як фільм Агнешки Голанд. І як би добре було, аби вона виграла у Берліні «Золотого ведмедя». Польський режисер iз фільмом про валлійського праведника, який намагався розказати світу правду про трагедію українців...
Гарет плаче, дізнавшись про рішення США встановити з СРСР дипломатичні стосунки
Потому був прем’єрний показ у Berlinale Palast, із флешмобом під знаменитим гаслом «Свободу Олегу Сенцову / Free Senzov». Кажуть, його ініціювала сама Агнешка.
Фільм напрочуд потужний. Він ширше, аніж про трагедію Голодомору і висвітлення його валлійським журналістом. Відтворено складні політичні розклади того часу, які, до речі, живі й дотепер: як би ублажити диктатора, бо ж із ним так вигідно «дружити». Навіть уряд Беніто Муссоліні, який, здавалось би, мусив «відгребти» для себе якісь дивіденди (посольство Італії про все йому доповідало) цим не скористався.
Один із фінальних епізодів, надтрагічний: Гарет уже в себе, в Уельсі, йде понад морем і просто плаче: щойно дізнався про рішення США встановити з СРСР дипломатичні стосунки. Це у 1933-му році! Гамерика, яка так любить поставати в ролі морального авторитета! І яка вибрала тоді аргументи антагоніста Гаретового, продажного журналюги Дюранті. Ось хто виграв тоді, ось яку мораль вибрала тодішня американська влада. Може, у поведінці влади теперішньої і прозирає той сором 1933-го — ну хоч через вісім десятків рокiв мусить же щось дійти?
Він плаче, от сей дорослий дядько, і це смішно дітям, які удавано плачуть слідом. А в Джонса у пам’яті звук інших дитячих голосів — українських, які співають про Сталіна, який грав собі, а «на Вкраїні люди мерли, деякі остались».
Стилістично картина поділяється на дві частини. У першій домінує гротеск, бо ж показується верхівка есесерівська, звиродніла вже тоді. І в якій так добре почувається той самий Дюранті, винагороджений, до речі, найпрестижною в Америці премією для публіциста — Пулітцерівською.
Друга частина — найбільш вражаюча: про те, як Гарету Джонсу вдалося вислизнути з-під нагляду і попрошкувати пішки українськими селами, що погибали від голоду й холоду. Діти, діти — ось що витинає з очей найбільші сльози. Ось вони пригощають Гарета свіжозвареним м’ясцем. Звідки? А це Микольця, братик старший. Що, перепитує журналіст, він у вас мисливець? А де він? Та от же він, Коля, лежить у снігу його труп, з якого й пожива на обід...
А ось, бачить Джон, як селом підвода-труповозка везе тих, кому вже нічого не треба. Мертву молоду жінку кидають на того воза, а дитя її заходиться від плачу. І тоді візник кладе те дитя зверху на матір... Жах у тому, що так виглядало тоді милосердя: все одно малюкові не жити, то хай хоч поруч матінки захлинеться останніми слізьми...
Усі ці епізоди зняті так, як могло бути знято пекло (оператор Томаш Наумюк). Кольори випалено, коли й були які — обернулись на біль, що пропікає душу. Хай подивиться Україна (у Росії не покажуть, це напевно), у тому числі наші радєтєлі на замирення з диктатором нового покоління. Хай подивиться Європа і світ... Ну хоч інколи історія повинна нагадувати те, що чомусь таки учить!
А самого Гарета Джонса, 30-літнього, вбили у монгольських степах у 1935-му — напевно, радянські агенти. Дюранті ж отримав свої срібняки, проте так і не отримав належного, померши у своїй постелі у 73 роки. Тільки тепер, тільки тепер приходить час, коли доля хоча би дещицю віддає і Гарету, якого зіграв британський актор Джеймс Нортон.
Сталін — убивця мільйонів людей
На прес-конференції після показу стрічки було запитання української журналістки щодо знімання українських епізодів. Вони відбувалися за участі вітчизняної кінокомпанії «Кінороб». Це східні землі, Харківщина і Донеччина. Режисер наголосила: йдеться про страшні злочини Сталінщини, злочини, які важко з чимось порівняти. Потому піднявся російський журналіст і, зокрема, запитав: «Сталін, по-вашому, злочинець. Але чому більшість росіян вважають його одним з найвизначніших історичних діячів в історії?»
Агнешка Голанд відповіла твердо: «Це питання не до мене, а до самих росіян». І повторила: Сталін — фактичний убивця мільйонів людей. Коли такі історичні персонажі досі кимось вважаються героями — це біда...
Було й інше питання: а в чому власне польська опінія, мовляв, що польській Гекубі до давніх українських трагедій? Роз’яснення режисера зводилось до простої, але стовідсотково істинної думки: тільки правда про минуле може щось виправити у теперішньому і майбутньому.
Україну тоді, у 1930-ті, відмінусували й помножили на нуль. Передусім, життя українців. Вони проклянуть нас, коли ми не будемо пам’ятати їх. Їх і таких як герой фільму Агнешки Голанд. Такі люди, як Гарет Джонс, і не дозволяють перетворити людину в нульову круглячку. Стоять за себе і за весь світ. Уклін йому і пам’ять вічна!
Сергій ТРИМБАЧ,
спеціально для «України молодої»
Берлін
