Разом в історію, до єдності, до правди: як греко-католики поставились до отримання Томосу ПЦУ

Отримання Томоса від Вселенського патріарха Варфоломія, тобто, визнання Української православної церкви (УПЦ) канонічною, незалежною від Московської патріархії, ми, греко-католики, сприйняли як власну велику перемогу над одвічним ворогом України.

У привітанні глави нашої Церкви (УГКЦ) преосвященного Святослава (Шевчука) до православних українців iз рішенням Об’єднавчого собору створити Єдину помісну українську православну церкву та обранням предстоятелем нової церкви блаженнійшого Епіфанія наголошується, що в цей історичний момент він «простягує братню руку від імені своєї церкви», бо «відтепер ми йдемо разом в історію, до єдності, до правди», і «від того, наскільки плекаємо єдність та долаємо те, що нас роз’єднує, залежить майбутнє Церкви, народу та української вільної, незалежної, європейської держави. Попереду багато праці». 

Не важко зауважити, привітання акцентує, принаймні на трьох проблемах у сьогоденному церковному житті України: «єдності церков; долі церкви і держави від єдності; «багато праці». 

 

...та Святослав.

Фото з сайта glavcom.ua.

Знакові кроки Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого

Дехто з аналітиків угледів у заклику до «єдності церков» — «єднання» (екуменізм, євхаристію) УГКЦ з УПЦ. Знаковий крок у цьому зробив ще митрополит Андрей Шептицький, коли 1906 року очолив прощу до Святої Землі й одягнувся по-східному з білою митрополичою камолавкою на голові та з архiєрейською палицею в руці, взявся за літургічні очищення «галицького католицизму» від латинізації; його наступник і послідовник архiєпископ-патріарх Йосиф Сліпий організував будівництво в Римі собору Святої Софії, пов’язавши його, принаймні, з назвою собору Софії Київської, в котрому заповів поховати себе; перенесення головного осідку греко-католиків зі Святоюрського собору у Львові у зведений стараннями кардинала Любомира Гузара Патріарший собор Воскресіння Христового на Лівому березі Києва теж було для багатьох приємною несподіванкою: вперше в історії України греко-католики перейшли Дніпро й осіли на Лівобережжі, всупереч агресивному спротиву панславістів, вітренківців. 

Проте об’єктивний аналіз позицій і дій галицьких ієрархів переконує, що суть екуменізму вони бачили складнішою. 17 років утримував радянський режим Йосифа Сліпого у в’язницях, але він не перейшов на панівне російське православ’я, себто, не з’єднався з ним. Українське галицьке духовенство, парафіяни ще у XIX столітті відчули його лукавство й підступність, фінансову підтримку царизмом москвофілів, які пропагували історичну єдність iз великоросами.

 

Запровадження латинських елементів у літургічні обряди, заміна трираменних хрестів на однораменні тощо були покликані послабити москвофільський православний наступ; водночас виникала небезпека ізоляції від Православної церкви у Наддніпрянській Україні, що підпорядковувалася Московському патріархату. У цій складній, суперечливій ситуації митрополит Андрей розпочав повільну, але послідовну реставрацію київської обрядової традиції від часів Володимирового християнства, Флорентійської (1439 р.) та Берестейської (1596 р.) уній.

 

Князь Володимир Великий прийняв християнство (988 р.), коли не було офіційного розриву між християнськими ієрархами Візантії і Риму, хоча суперечності між ними за першість у християнстві далися знати ще років сто тому. Наразі вони взаємно визнавалися, таких понять, як розділ («схизма») і злука («унія») не існувало. Обидві ієрархії, на переконання авторитетного В’ячеслава Липинського, «були ще тоді «православними» і «католицькими», як православним і католицьким було ціле тодішнє ще не розділене християнство».

 

Драма сталася 1054 року, коли їхнiй намір подолати розбіжності, об’єднатися  не відбувся й вони увійшли в історію як греко-православна (східна) і римо-католицька (західна) церкви. Називати князя Володимира унійним чи православним у сучасному значенні цього слова — недоречно, антинауково.

 

Навряд, чи князь довго роздумував, яку і звідки обрати віру, замість поган­ства, не був він і піонером у цій справі, бо раніше, у 860 році охрестився його попередник князь Аскольд, потім (майже через сто років) княгиня Ольга (бабуся Володимира), яка розширила християнську громаду в Києві; де запозичити християнство для Русі не становило труднощiв: знаменитий шлях «із варяг у греки», що пролягав по Дніпру, давав норманам не тільки якийсь матеріальний зиск, а й, без сумніву, був носієм гуманітарних ідей, у тому числі християнських. 

 

Охрестивши Русь, князь Володимир зробив християнство державною релігією, воно зміцнювала його владу, утверджувало вищу мораль, культуру, осередками яких стала церква, відкрило двері в християнську Європу. Своїх дітей він одружив iз членами родин західноєвропейських володарів. Цю традицію продовжив його син Ярослав Мудрий, якого назвали «тестем Європи».

У Галицько-Волинському князівстві

 

Поділяємо думку тих, які ствер­джують: особистості утворюють людські спільноти, держави, нації,церкви. За рідкісним винятком, можливі зворотні комбінації. Подальші відносини «держава—нація—церква» складалися в різних країнах по-різному, свою специфіку мала й Руська держава. Попри оспіваний «тріумфальний хід» християнства, насправді він таким не був, якщо згадаємо братовбивчі оргії після смерті Володимира (1015 р.) за Київський стіл, осліплення князя Василька Теребовельського з наказу київського князя за землю невдовзі після Любецького з’їзду 1097 року, де руські князі ухвалили жити між собою в мирі та в згоді, скріпивши ухвалу урочистою взаємною присягою з цілуванням хреста.

 

Тріада «держава—нація—церква (християнство)» не стала монолітом, яка б пронизувала всю суспільну піраміду — від низів до верхівки владного олімпу, здатного вистояти в час життєвих випробувань: нападів кочовиків, монголо-татарської навали. Не маємо на увазі розпад Руської держави, бо відбувся закономірний політичний процес її дроблення як імперії, але держава не щезла, вона, на переконання Михайла Грушевського, перейшла в галицько-волинський (ХIII ст.), литовсько-польський (ХIV-ХVII ст.) періоди. 

 

Розквіт Галицько-Волинського князівства (королівства) обумовлений значною мірою близькістю до католицького Заходу з його поступальним розвоєм, утвердженням церковної та релігійної обрядовості, що успадкувала первісні (київські) корені, поєднанні з новітніми місцевими, громадськими й культурними формами, які надавали виразнішого національного обличчя державним структурам.

 

Процес творення держав у Галичині, на Волині проходив у взаємодії релігії і держави. Знав ціну церкви найвидатніший її керманич Данило Романович (Галицький), який в умовах татарської залежності збудував у новозаснованій столиці Холмі величний храм, коронувався у 1253 року з благословення папи Інокентія IV, тобто, західна орієнтація не була для нього чужою.

Падіння Галицько-Волинської держави і падіння руського елементу, що колись домінував у Литовсько-Руському князівстві, йшло разом iз падінням релігійного та церковного життя. Королівська Польща, міцно з’єднана з католицьким костелом, захопила українські землі, денаціоналізовувала князівсько-магнатську верхівку, яка без авторитетної церкви не встояла перед відступництвом; водночас православна церква, не маючи державної підтримки, вгасала.

 

Кризове кільце стискалося навколо неї в другій половині ХVI ст. після Люблiнської унії (1569 р.), отримання Львівським церковним братством від константинопольського патріарха прав ставропігії, себто контролю над діяльністю єпископів, чого не знав костел, утворення московського патріархату (1589 р.), який зазіхав на європейський схід, підпорядкування польській владі православних церков, їх полонізацію тощо. 

 

У цій ситуації знову зринула ідея унії — єднання Київської митрополії з Римським престолом. Вона пройшла ретельний, непублічний підготовчий процес від майже одностайної згоди провідних ієрархів, у тому числі православного князя Костянтина Острозького, до її опонування з боку частини тих же ієрархів та князя на завершальному етапі. Берестейська унія (1596 р.) визнала Папу головою Церкви та католицького віровчення при збереженні традиційного візантійсько-слов’янського обряду, своєї мови богослужінь, національно-церковного календаря, особливостей церковної організації, звичаїв, моралі.

 

Проте найприкріший її наслідок — Україна, замість єдиної злученої Церкви, отримала дві церкви, що привело до розколу її народу, довготривалої затятої внутрішньої боротьби не без втручання сусідів. Унію активно протегували король, костел, вони організували тотальний наступ на православну «схизму», що не могло не викликати спротиву з боку останньої. Посилювало протистояння те, що православні ототожнювали унійців iз ляхами-католиками. 

 

За часів Гетьманства й Австрійської монархії

 

У релігійну полеміку духовенства внесла «свіжість» i гостроту цивільна людність — козацтво, що вийшло на політичну арену з готовністю боронити «віру батьків». Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний зумів організувати таємне висвячення нових єпископів (1620 р.) і таким чином відновити православну ієрархію. 

 

Попри негативне сприйняття унії, вона значною мірою причетна до відро­дження Православної церкви в Україні у ХVII ст. Виховані на західних взірцях духовного, католицького життя, зокрема ордену єзуїтів, такі оборонці православ’я, як Петро Могила. Церква придбала те, чого їй дуже бракувало й привело до упадку: релігійне виховання, освіта, дисциплінована організація, вміння обходитись без підтримки влади. Ці засадничі чинники лягли в основу політичного і державного утвердження нації, засвідчили свою міць у національній революції під проводом Богдана Хмельницького. Без авторитетної церкви й релігії, пише В. Липинський, не вдалось би ні Сагайдачному, ні навіть Великому Богданові організувати з анархічних, напіврозбійницьких козацьких ватаг одне державно-національне тіло й здобути перемоги. 

 

Урочистий в’їзд Б. Хмельницького в Київ напередодні Різдва після звитяг у 1648 року, його зустріч iз православним духовенством, митрополитом Сильвестром Косівим зробили гетьмана іншим: яка розмова відбулася між ними — залишається таємницею, але увійшов він у митрополичу палату ватажком збунтованих козаків, а вийшов державотворцем. Однак ця гармонійна єдність не збіглася в питанні Переяславської ради 1654 року, де Б.Хмельницький, не підозрюючи, з ким має справу, необачно погодився на військовий союз iз царем, опинився в його підданстві, на що не пішла Київська митрополія.

 

Проте її автономію Москва авантюрно ліквідувала 1686 року: московський патріарх висвятив київського митрополита без згоди константинопольського патріарха, до останнього поїхали посланці від царя з соболями й золотими червінцями, підкупили його — історія відома, скандальна. І хоч рішення про передачу Київської митрополії Московському патріархату скасував наступного року Константинопольський собор, покарав ласого на хабар патріарха, це не мало значення. І тоді, і тепер Московщина плює на міжнародні угоди, принципи співробітництва, але водночас вимагає від інших неухильного їх виконання, якщо це стосується її шкурних інтересів. 

 

1686 рік відомий в історії і «Вічним миром» між Московським царством і Річчю Посполитою, яким поділили між собою Україну відповідно на Лівобережну та Правобережну. У релігійних питаннях Московщина насаджувала своє православ’я в українських церквах, Польща — латинізацію, католицтво, протегуючи Берестейську унію та проводячи жорстку антиправославну політику. З демократичних позицій сьогодення — це історія безцеремонного втручання держави в церковне життя. Невдовзі польський режим переконався, що унійна церква, опираючись на свою давню обрядовість та папський прихисток, стає «непослушною», національною. Кара не забарилася. 

 

Австрійська монархія, що прийшла в Галичину після першого поділу Польщі (1772 р.), застала унійну церкву у вкрай занедбаному стані, де її вірних вважали другосортними, навіть у ряді місць священики відробляли панщину. Цісарський освічений абсолютизм ліквідував цей стан, зрівняв у правах унійну церкву з польською, назвавши їх відповідно греко-католицькою та римо-католицькою, заборонив вживати термін «уніят» як образливий, заснував богословську школу для греко-католицького духовенства, закрив багато монастирів, що не займалися суспільною працею; церковне життя, його матеріальний стан взято під державну опіку.

 

Розгул безбожного режиму

 

Рішучі кроки «бабці Австрії» у підтримці українства збереглися у його пам’яті, навіть виникла ініціатива в теперішній час спорудити пам’ятник цісарю у Львові (до слова, в Чернівцях поставили). Під її конституційною короною Галичина, яку називали «Африкою в центрі Європи», пройшла шлях національного відродження від випуску підручників та популярної літератури народною мовою (у Перемишльській єпархії) до заснування першої політичної партії європейського зразка у Львові (1890 р.), що небавом висунула питання здобуття Україною національної незалежності. На цьому столітньому часовому шляху роль греко-католицьких ієрархів беззаперечна, в тому числі у протистоянні з поляками, які домагалися права на Східну Галичину, переважно заселену українцями. Протистояння вилилося у війну 1918-1919 років й осторонь неї не були ні українські священики, ні польські ксьондзи. 

 

Діти з сімей греко-католицьких священиків Євген Коновалець, Степан Бандера, Ярослав Стецько та сотні таких же у важких умовах окупації жертовно боролись за незалежну Україну, зазнавали репресій як від західних, так і східних окупантів. Особливу нетерпимість демонстрував царизм до «уніатської» церкви, ліквідувавши її на приєднаних до імперії українських територіях після поділу Польщі. Цю політику успадкував більшовизм узагалі до церкви, релігії як «опіуму для народу». Утворена з ініціативи гетьмана Павла Скоропадського Українська Автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Василем Липківським (1918 р.) була ліквідована (1927 р.), як згодом і владика. 

 

Розгул безбожного режиму над святинями добре відомий, він добрався і до західних областей України, спочатку теоретично, визнавши на Львівському псевдособорі (1946 р.) Берестейську унію не чинною, й одразу практично — випробуваним методом: заганяння прихожан, священиків у «єдино правильну» канонічну церкву московської підлеглості, хто не корився — етапував до «білих ведмедів», закриття церков, перетворення їх у склади тощо; найважніше — вбивав у людські голови, що «уніатська церква» витворила «найлютіших ворогів українського народу — українських буржуазних націоналістів».

 

Заведена потужна пропагандистська машина дечого домоглася. Обмежимось лише двома фактами: село Прилбичі (Львівщина) й село Заздрість (Тернопільщина), що дали українству не тільки духовних велетів, а й великих політиків, відповідно А. Шептицького та Й. Сліпого, нинішні сільські обивателі виявляли негативну байдужість у збереженні меморіальних залишків, створенні музейних куточків. Окремої мови заслуговує проблема повернення храмів греко-католикам після виходу церкви з катакомб, спротив, котрий вони зустрічали від багатьох адаптованих до режиму православних громад під орудою батюшок, контрольованих кагебістами. 

 

Уся ця брутальна історія — таки справа «рук Москви», її нинішні агенти мають совість репетувати про втручання українських посадовців у церковне життя, бо, бачте, порушують конституційний припис щодо відокремлення держави від церкви, витворили реальний агресивний міф «русского міра». Про що мова, якщо українською «мір» — це або мир, у сенсі, спокій, або світ? Сприймати Росію «миротворцем» можуть хіба божевільні чи інопланетяни. На відверту практику «прінуждєнія к міру» чи зворушливі поетичні рядки «Хотят ли русские войны?» відповідь однозначна: Хочуть! Вони воюють постійно і всюди, в Україні зокрема!

 

Стосовно світу як людських досягнень, де в претензійнiй пихатості росіян — тих, котрі «после первой не закусывают», відсутній здоровий глузд, що спровокував уїдливо назвати Росію «родіной   слонов», вгледіти в низці етнічних, територіальних складових, поцуплених в інших народів і розрекламованих як «ісконно русскіє» (зауважимо, «русскіє» — прілагатєльноє, прикметник!): хвалені ними пельмені — винахід китайців, балалайка — туркменська, матрьошка — японська, кокошник — мордовський, ментальність — угро-фінська, історія — українська; вражає амбітність на першопрохідців у науково-технічному прогресі, починаючи від «Лєвші», який «підкував блоху»; щоправда, на такі по­трібні людині винаходи, як водогін, каналізація, унітаз, не замахуються, вони ще не стали надбанням для значної частини населення «страни побєдітєлєй». 

 

Вектор України міцно повернуто на Захід

 

«Прощай, немытая Россия...» — слова російського поета, які неодноразово цитував Президент України Петро Порошенко, напрочуд доречні. Теперішній вектор України міцно повернуто на Захід, вона звільнилася від московських релігійних пут, завдяки зусиллям державних особистостей та насамперед мужності й наполегливості Вселенського патріарха Варфоломія. Чимало грецьких діячів залишили сліди в історії України, одні помітні, інші не дуже, деякі з лукавою візантійською позолотою, але українці завжди пам’ятатимуть його ім’я та, сподіваємось, не забуватимуть і константинопольського патріарха Діонісія IV, який погодився на передачу Київської церкви Москві. 

 

Відносини УПЦ та УГКЦ у нинішній ситуації наразі не дають підстав непокоїтися. Її молоді ієрархи Епіфаній та Святослав, не обтяжені вантажем минулого, російськими духовними догматами, бо студіювали в західних інституціях, усвідомлюють свою роль і відповідальність на сучасних історичних поворотах. УПЦ, зайнята утвердженням власної присутності серед православних церков на європейському Сході  та збільшенням своїх прихильників за рахунок притоку парафій від Російської православної церкви в Україні, не претендує на греко-католицькі єпархії, рівно ж як і УГКЦ, котра теж не має намірів перетягувати на свій бік православних братів.

 

Віриться, ганебна історія «битв за храми» в західному регіоні канула в Лету, водночас об’єднання обох церков не буде, про що заявив преосвященний Святослав, орієнтуючи за єдність, котра веде до Володимирового хрещення. Залишається здогадуватися, про що мовиться; якщо це апелювання до ще не поділеного християнства, що в ідеалі привабливе, але на практиці дуже сумнівне. Очевидно «єдність» треба розглядати з позицій спільної роботи православних і греко-католиків на благо унітарної, могутньої України, як це вчинив Великий Володимир. Понад 400-літня вірність УГКЦ Римському престолу, західноєвропейському вектору, який обрала Українська держава, забезпечуватиме їм, державі і церкві, гармонійність, вагомість у внутрішніх і зовнішніх зносинах, беручи до уваги, що Ватикан — держава! 

 

Вникаючи у звитяжну та жертовну історію УГКЦ, сприймаючи оцінки з боку неупереджених православних особистостей — історика і державного діяча Дмитра Дорошенка, Президента Петра Порошенка (виступ на Всеукраїнській прощі в Зарваниці, липень 2018 р.) та інших, напрошується крамольно-парадоксальне запитання: як би склалась доля українського народу, коли б церковні очільники одностайно прийняли Берестейську унію, обрали дорогу до європейської цивілізації, стали під покров Папи? Страхи, що католицизм неминуче призведе до ополячення, виявилися надто перебільшеними, він не зробив чехів німцями, словаків і хорватів — мадярами, водночас московське православіє загнало українців у «братні обійми» російського ведмедя. 

 

З викладеного та інших фактів випливає: держава і церква, службовець і священик ніколи не були й не будуть ізольо­ваними, бо це людський, взаємотворчий організм, кожний iз них має свою специфіку, і мудрість їх у тому, щоб її поважати, не пхатися у внутрішнє, специфічне життя один одного, не радити, скількома пальцями хреститися або яке взуття випускати, водночас розвивати відносини на засадах гармонії, толерантності задля національних інтересів народу, плекати високі моральні чесноти. 

Володимир БАДЯК,

 професор, доктор філософії в історичних науках 

Львів