Насправді у Порошенка складна гра з Кремлем.
А судилище над українськими військовими моряками — це спектакль для телеглядачів.
Насправді Путін робить ставку на Порошенка і таємно його підтримує.
Ну а останкінські телеканали спеціально щодня паплюжать ім’я Порошенка — заради підвищення його рейтингу в Україні.
Насправді Порошенко — таємний ставленик Москви і діє в кремлівських інтересах. А томос і автокефальна ПЦУ — це все про людське око.
І так далі.
Чим ближче до президентських виборів, тим більше в українському інформаційному просторі посилюється потік емоцій на тему про Порошенка — ставленика Кремля.
Утiм те ж саме говорять і про всіх інших рейтингових кандидатів у президенти України: Тимошенко, Зеленський, Гриценко. Всі вони — таємні й дуже добре законспіровані провідники інтересів Кремля.
(Про політиків iз «колоди Медведчука» говорять також, але не з осудом, а натхненням — оскільки їх передвиборча стратегія побудована саме на «нормалізації» відносин з Кремлем і «припиненні русофобської пропаганди» в Україні).
Утім і це зрозуміло: найтяжче в умовах війни — звинуватити конкурента на виборах у роботі на ворога. Але треба знати також логіку і психологію Путіна, щоб оцінити адекватність «ставок Кремля».
У свідомості російського президента є «союзники» — тобто успішно і вчасно завербовані люди. Схоже, саме так він сприймає Трампа.
Є «попутники», діалог з якими неприємний і важкий, але доводиться упокорити гординю і погоджуватися на нього. Ну а є смертельні й абсолютні вороги, діалог з якими неможливий і які підлягають повному стиранню з актуального буття — назвемо це такими словами.
Ось Лукашенко — він з «попутників» буде — і не друг, і не ворог, а так. Чи не друг і не васал, оскільки ніяк не йде на «возз’єднання» з Росією. Але й не «ворог», не «зрадник», оскільки «не допустив білоруського Майдану».
Між ними є здорова — або нездорова — конкуренція. Вони обидва майже одного віку (1952 і 1954 рік народження), обидва альфа-самці (інакше кажучи, «видатні чоловіки в розквіті літ»), обидва в різні роки намагалися створити собі імідж «об’єднувача слов’янських народів».
Колись давно, за єльцинських часів, Лукашенко був таким «молодим і перспективним» на тлі малоосудного і непопулярного Єльцина пізнього періоду. І, здавалося тоді, Союз Росії та Білорусі — це структура, створена спеціально під білоруського президента.
Але раптом у 1999 році на горизонті замаячив Путін — і загальносоюзна перспектива Лукашенка була помножена на нуль цілих скількись десятих.
І таке ставлення — взаємне. Але воно не заважає їхньому спілкуванню і хитрій — як кожен з них думає — грі один проти одного.
Зовсім інша ситуація у Путіна з Саакашвілі і Порошенком. У його свідомості вони обидва — вороги Кремля, вороги РФ, вороги і підривники російської імперської перспективи і, отже, вороги всього людства. Але головне — його особисті вороги.
А це не лікується і не коригується.
Путін відмовився від телефонної розмови з Президентом України навіть у розпал Керченської кризи — мовляв, не хочу допомагати поганому Порошенку в його виборчій кампанії.
Подібна «обітниця мовчання» в тій складній ситуації гіпотетично могла призвести до військової ескалації і навіть повномасштабного військового конфлікту.
Лише втручання західних країн, що пригрозили Кремлю новими санкціями і зупинкою проекту «Північний потік-2», дозволило знизити рівень конфліктогенності навколо Керченського конфлікту.
Мешканці Кремля вже неодноразово висловлювалися — мовляв, треба дочекатися, поки «на Україні» в березні-квітні оберуть нового президента, і вже з ним домовлятися про «мир».
Інакше кажучи, про прийняття Києвом кремлівських умов щодо Донбасу.
Але про нормалізацію особистих — а отже, і політичних відносин — між Путіним і Порошенком не може йтися.
Український Президент разом iз Константинопольським патріархом і групою товаришів зруйнували те, що було одним із стовпів «руского мiра», а саме — частину імперської інфраструктури, вивели з розколу неканонічну частину православної пастви.
Усі церковні перетворення останнього часу в Україні значно скорочують здатність і можливість Москви впливати за межами кордонів РФ.
Такого не прощають навіть друзям, не те що ворогам.
Так, у Порошенка та Путіна дійсно складна гра. Але ставка в ній — якщо не життя, то принаймні політичне буття/небуття кожного з гравців.
Андрій ОКАРА,
росiйський полiтолог
(сайт «Новое время»)
