На Полтавщині власниця кафе Надія Легкобит всі роки війни пригощає військових та волонтерів

Війна для Надії Легкобит розпочалася, за її словами, з київського Майдану. Після побиття студентів вона, як і всі, стежила за подіями в столиці з телеекрана. Було, зізнається, страшно: щось незрозуміле коїлося в країні. Тоді й запропонувала чоловікові Олегу поїхати на своєму автомобілі на Майдан до Києва, аби побачити все на власні очі. 

 

— Як зараз, пам’ятаю: ми потрапили на велелюдний мітинг 8 грудня, — пригадує жінка. — Стільки люду в одному місці в житті не бачила. Зі сцени заспівали Гімн України. Поряд стояло багато співвітчизників, які, приклавши руку до серця, плакали. От тоді в мені прокинулося почуття сорому, що я все життя була неактивною, займалася тільки сім’єю, думала, що нічого не можна змінити, а отже, довела до оцього Майдану. І заодно було почуття гордості за свій народ, який «захворів» того дня Україною. А вже після перших смертей ми почали усвідомлювати, що якщо Майдан переможе, розпочнеться війна.

 

18 лютого була оголошена мирна хода, тож я одягнула біле пальто й білосніжну шапку, підфарбувала губи. Ми стояли біля приміщення Міністерства охорони здоров’я. Думали: якщо «разом нас багато, нас не подолати». Але нас били й убивали. Я тоді отримала контузію і з часом втратила слух на одне вухо. Знаєш, коли поряд рвуться шумові гранати, у тебе закладає вуха. Ми з подругою Лесею Володькіною ту ніч провели на Майдані, отож надихалися ще й розпиленим газом, а також димом, бо горів Будинок профспілок.

 

Приїхала додому — голова болить, вухо закладене. Згодом почала глухнути. А коли вже зовсім перестала чути на одне вухо, звернулася до лікаря. Він і виніс вердикт: то, мовляв, контузія дає про себе знати.

 

Коли спалахнув конфлікт на сході України, Надія Легкобит разом із Лесею Володькіною, котра стала головою Чутівської райдержадміністрації, організували у приміщенні райради волонтерський центр і почали збирати кошти на допомогу фронту. Надія пригадує, що бували такі дні, коли сума пожертв сягала 70 тисяч гривень.

 

Чутівські волонтери примудрялися не лише зібрати такі кошти, а й витратити їх: купували бронежилети, військову форму, тактичні окуляри тощо й передавали в зону воєнного конфлікту, бо українські вояки, особливо добровольці, захищали Україну практично голі й босі. Тоді ж, проїжджаючи трасою Київ—Харків, до Надіїного кафе почали заходити військовослужбовці, аби перекусити в дорозі. 

 

— Ми почали пригощати їх, бо в мене не вистачало совісті брати з них гроші, — пояснює Надія Легкобит. — А оскільки мої працівники мали якось звітуватися (бо в кафе, зрозуміло, все підраховується), ми завели зошит, підписавши його «Солдату-герою», в якому військовослужбовці залишали свої відгуки. 

 

Так у вересні 2014-го почали обліковувати ці «позакасові» обіди. Ось перші записи: від бійців 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар», 80-ї аеромобільної бригади, 12-го батальйону територіальної оборони «Київ», 92-ї окремої механізованої бригади, батальйону спецпризначення «Полтава», працівників військової інспекції служби безпеки дорожнього руху, які супроводжували військовослужбовців, солдатів військової частини 3066, двох капеланів християнської церкви «Зоря життя»... «Щиро вдячні за ваше тепло та гостинність. Без таких людей, як ви, не було б України», — це лише один із відгуків.

 

— Одного вечора до кафе зайшов батюшка, який в обмін на два автомобілі продуктів (тоді й таке бувало) визволив із полону чотирьох хлопців із Рівного, — відтворює Надія події чотирирічної давності. — Ті потрапили в полон в Іловайському «котлі», і над ними жорстоко знущалися.

 

Вони сказали, що в них бракує грошей, а я відповіла, що платити не потрібно, бо ми годуємо військових і волонтерів безкоштовно. Скажу відверто: тоді ще були певні сумніви щодо безкоштовних обідів, адже все це супроводжувалося значними витратами, внаслідок чого мій бізнес тріщав по швах.

 

І от уяви собі, солдат, який пройшов крізь полон і тортури, їсть борщ, і при моїх словах, що для них обід безкоштовний, адже саме завдяки їм маємо можливість отут займатися підприємництвом, у той борщ капають сльози. Знаєш, я цього ніколи не забуду. Отак приходило розуміння, що робимо потрібну справу.

Згодом у кафе вирішили поставити скриньку для пожертв — так до цього проекту почали долучатися й клієнти. Надія пригадує випадок, коли одна з відвідувачок — жінка з Чечні, котра проживає в Одесі, пожертвувала 450 гривень. При цьому розповіла, що свого часу сім днів провела в підвалі у Грозному, тож прекрасно знає, що таке війна. А після неї заїхали пообідати 9 фанатів львівських «Карпат» (так представилися хлопці), які пішли воювати на схід України, тож кошти чеченки були спрямовані на те, аби їх погодувати. 

 

— Із часом ми попросили хлопців робити записи просто на чеках, а в зошиті вони могли лишити свій відгук за бажання. Загалом за ці чотири роки війни нагодували безкоштовними обідами понад 20 тисяч чоловік. Бувало, за день обслуговували й по 70 військовослужбовців. Звичайно ж, більшість моїх працівників звільнилася, — зітхає Надія, — бо далеко не кожен готовий працювати безоплатно.

 

Лишилися тільки моя рідна сестра Олена Кузьменко та ще одна дівчина. Зрозуміло, що і я «зависала» в кафе днями й ночами: подавала на столи, допомагала мити посуд тощо.

«Дорогі, рідні, спасибі вам за безкорисливість і прагнення об’єднати за своїми столами людей із заходу і сходу. Дякую за смачні відбивні й каву, за незгасний вогник у вашому вікні», — такий відгук написав Сергій Фортунів із Берліна, котрий очолює громадську організацію «Вахта Євромайдану» і з початку воєнного протистояння на Донбасі співпрацює з Полтавським батальйоном небайдужих. 

 

— Якось Сергій повіз до Бахмута, що на Донеччині, в Першу медроту імені Пирогова турнікети (це різновид джгутів для тимчасової зупинки кровотеч), і тут раптом у районі Дебальцевого розпочалися інтенсивні бої. А всіх поранених вивозили до Бахмута, і Сергій, маючи досвід медичної допомоги, провів там із тиждень, а після цього відлежувався в Свято-Успенському кафедральному соборі в Полтаві — лікував двостороннє запалення легень.

 

Оце такий Сергій. Досі з ним спілкуємося, — таких історій у Надії Легкобит дуже багато. — І нині покійна Аміна Окуєва була нашою відвідувачкою. А от екс-голова ради директорів Макіївського заводу металоконструкцій, одна з найбагатших людей Донбасу Ірина Федорова потрапила сюди випадково, і відтоді ми подружилися. Вона також лишила свій відгук — пишучи його, не приховувала сліз: «Дорогі українці, спасибі за підтримку і співчуття до справжніх донецьких. Ми зробимо все можливе й неможливе для звільнення Донбасу від «сепарів» і російської мерзоти. Ми винні перед Україною, бо не змогли зупинити цих орків, і ніколи не пробачимо їм смерті наших синів і братів. Водночас вдячні вам, загарбники нашої землі, за те, що ви зробили нас нацією. Ми непереможні й приречені на успіх. Слава Україні!»

 

Війна як лакмусовий папір проявила нас усіх. І вона ж поріднила мене з тисячами українців, які тепер стали моєю родиною. Із перших днів війни познайомилася з архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Федором, він прямував у зону АТО й заїхав, аби довантажити автомобіль зібраними мною продуктами харчування.

 

Тоді й благословив мене на волонтерську діяльність. Із тих пір, перш ніж прийняти найважчі рішення, завжди звертаюся до нього. Це одна з найважливіших постатей у моєму житті.

 

Надія примудрялася не лише безкоштовно годувати військових, а ще й постійно збирати та відправляти в зону протистояння допомогу: жінки щось пекли, смажили, ліпили вареники й передавали на фронт через вояків чи волонтерів, котрі навідувалися до кафе.

 

Та й сама неодноразово їздила в зону бойових дій. У 2015 році у Трьохізбенці Луганської області цілий тиждень працювала як медсестра разом із волонтерським десантом стоматологів.

 

Була під Горлівкою, в Попасній, возила продукти харчування для добровольців із «Правого сектору» на їхню базу під Києвом. А ще їздила до Київського центрального військового шпиталю. 

 

— Із цим пов’язана така історія: син Яків, якого ми виховали в дусі патріотизму, зібрався мало не зі шкільної лави втікати на фронт, — констатує Надія. — Тоді я йому сказала: «Маєш пізнати ціну патріотизму». Разом зібрали зі свого городу кілька ящиків полуниць, нарвали зелені й відправилися до Київського шпиталю, який уже на ту пору був переповнений пораненими. Нас туди пустили, ми заходили до палат і говорили бійцям, що привезли для них полуниці з Полтавщини. Зрозуміло, що не всі хлопці могли розмовляти, у декого були надто тяжкі поранення. Після відвідин шпиталю всю дорогу назад Яків мовчав... Після цього він закінчив Українську академію лідерства, завдяки якій побував в Ізраїлі, Бельгії, Франції, Польщі, очолював молодіжну організацію «Права молодь».

А потім у сім’ю Надії Легкобит неждано-негадано прийшла велика біда: її чоловік, маючи за плечима всього 46 років, одного разу ліг спати і... не прокинувся. Тепер жінка припускає: можливо, є і її вина в тому, що в Олега раптово зупинилося серце, — він дуже хвилювався, коли вона вирушала в зону бойових дій без нього. У ту ж таки Трьох­ізбенку, де на той час стріляли, відпустив знехотя, змусивши перед цим прополоти 10 рядків моркви. 25 років вони прожили разом і були щасливі у шлюбі. Кафе «Шарм» формально було Надіїним, але працювали в ньому вони разом із Олегом. Вирощували качок і передавали нашим бійцям у зону АТО, на своєму автомобілі разом відвозили продукти харчування під Широкине, де стояла Українська добровольча армія «Аратта». І от, лишившись без чоловіка, Надія відчула, що просто не в змозі боротися із всеохопним болем. 

 

— Настав час, коли я не могла вставати з ліжка. Мені увесь час хотілося спати, хоч зазвичай сплю мало, почуття ж голоду було зовсім відсутнє. Я закрила кафе, бо не могла ходити на роботу. Будучи медиком, зрозуміла, що погрузла в депресії й самотужки вибратися з неї не можу, — гірко посміхається Надія Легкобит. — Син умовив мене звернутися по професійну допомогу до Києва, де зі мною працювали психологи — дякувати Богу, все було безкоштовним, бо ніяких збережень я не мала, за чотири роки війни нічого не вдавалося відкласти.

 

За словами психологів, у мене виснаження нервової системи, а смерть чоловіка стала останньою краплею, яка переповнила чашу. Думаю, подібне трапляється з багатьма військовими та волонтерами. Мені порадили змінити обстановку, через що й поїхала на заробітки в Польщу, щоб заново народитися — серед різних людей, далеко не патріотів. Ось так починаю все з нуля, згадую, якою була до війни. Бо якщо ви хочете допомогти своїй країні, мусите навчитися не тільки плакати, а й сміятися. 

 

Надія має багато відзнак (зокрема від полтавської обласної влади, Філарета і Президента), численні подяки від різних військових частин, є переможницею конкурсу «Успішна жінка Полтавщини» 2016 року. При цьому вважає: то не тільки її нагороди, адже з часом до започаткованого нею волонтерського проекту приєдналося багато інших людей. 

 

— Одного разу до кафе зайшов фермер Михайло Хворост, який проживає в селі Филенкове Чутівського району (ми з ним знайомі ще з Майдану) і став свідком моєї розмови з Олегом. Я попросила чоловіка привезти картоплі, а той відповів, що весь її річний запас закінчився. «Оце ти, Надю, дохазяйнувалася, що навіть картоплі не маєш», — підняв мене на сміх Михайло. Мені стало образливо до сліз: я ж з ранку до вечора безкоштовно годую солдатів, от і дійшла «до ручки».

 

Випалила це Михайлу, а він здивувався: «Чому ж ти нам ні про що не говориш?» Відтоді почав мені допомагати. І він, І Леся Володькіна. Тож, хоч нагороди чомусь дістаються мені, вважаю, що то наші спільні нагороди. Звісно, я пишаюся ними. Але ще більше пишаюся тими, хто був поряд зі мною. От кажуть, що друзі пізнаються в біді. Нічого подібного, в радості, коли ти досягаєш якогось успіху: далеко не кожен може щиро порадіти за тебе, якщо ти в чомусь стаєш вищою. Часто говорю, що через ці нагороди розгубила чимало друзів. Один із небагатьох, хто лишився, — Михайло Хворост.

 

Насамкінець Надія показує мені дорогі її серцю картини, які перенесла з кафе до своєї скромної оселі: «Оця, з бурштину, — із міста Радивилів, що на Рівненщині, її подарував хтось із тамтешніх волонтерів. Оцей портрет Тараса Шевченка вишила для мене правозахисниця з Полтави Зоя Коваленко. А оцю Матір Божу подарував іконописець із Дрогобича Львівської області Левко Скоп. Він пише ікони, продає їх і всі кошти спрямовує на допомогу армії, а сам бідний, як сіра миша. Ця людина викликає велику повагу. А оце полотно на знак подяки привіз до кафе колишній боєць добровольчого батальйону «ОУН» Юрій Крамаренко, який був контужений і приїхав до Чутового після лікування.

 

«Я неодмінно мав із вами познайомитися», — заявив при зустрічі. Як виявилося, я йому чимось допомогла. Мені часто доводиться чути подібне, хоч уже й не пам’ятаю всіх випадків, коли комусь допомогла. Та оці картини мені дорожчі за всі нагороди. Нещодавно їздила до Чернігова на вручення Лицарського хреста й познайомилася там із волонтерами зі Старобільська Луганської області, які у 2014-му їздили на передову й після боїв забирали тіла наших полеглих вояків. Вони поховали в лісі 27 загиблих, зараз збираються будувати там капличку. І от я собі думаю: ми тут такі патріоти, бо збирали допомогу фронту, безкоштовно годували військовослужбовців. А уяви собі, як там бути патріотами!»