Miss military fantasy: історія колишньої старшого бійця 72-ї бригади Ольги Бенди

Цей знімок просто вразив мене до глибини душі — на ньому тендітна красива молода жінка у вінку та вишиванці, які різко дисонують зi штаньми-камуфляжем та... протезом лівої ноги, яку вона втратила на Донбасі.

 

На фото зображена колишня старший боєць 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, а нині співробітник столичного військкомату Ольга Бенда.

 

Її портрет визнано кращим в інтернет-конкурсі Miss military fantasy, який проводився серед усіх підрозділів ЗСУ...

 

На початку 2016 року Ольга підписала контракт на службу в Збройних силах, щоб допомагати нашим воїнам. Вона пройшла курс військової підготовки в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки і була зарахована у взвод матеріального забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади.

 

І хоча у боях із автоматом у руках участі не брала, але вправно орудувала... черпаком — варила хлопцям смачну їжу, адже до війни працювала кухарем у піцерії. Причому робила це практично на передовій — під Авдіївкою, куди перевели кілька підрозділів їхньої бригади. 

 

«Я тричі на день готувала по кілька страв, наче на невелике весілля — майже на 70 осіб, — розповіла жінка. — Найбільше хлопцям подобався мій плов, який вони часто замовляли. Тож я балувала ним бійців, аж допоки зранку 14 травня позаминулого року не розпочався інтенсивний обстріл. Я прокинулася від сильного вибуху під самим будинком, яким мене буквально скинуло з ліжка. Спробувала підвестися, та не змогла.

 

Тоді стала кликати на допомогу, але рот і ніс були забиті глиною. Чомусь втратила свідомість. А після того, як опритомніла, мене знову підкинуло вибуховою хвилею, і я вдруге «відключилась». Коли ж відкрила очі, то відчула, що ліву ногу розтрощило осколком.

 

Почала кричати, випльовуючи глину. Мене таки почув побратим «Сократ» і витяг через вікно із хати з ногою, яка теліпалася на шматку шкіри, та поніс до льоху, де бійці, відводячи очі від страшного поранення, наклали мені джгут, щоб спинити кровотечу.

 

Потім приїхала «швидка допомога», яку ми називали «таблетка», з медиками, котрі обережно повантажили мене в салон, прилаштовуючи на ношах роздроблену ногу. Коли вже в лікарні мене готували до операції, я просила її зберегти. А прокинувшись від наркозу, відчула жар у ній і зраділа, що врятували!.. Попрохала медсестру поправити цю ногу, щоб не так пекло. Жінка тремтячим голосом співчутливо сказала: «Так у тебе ж її немає»...

 

Наридавшись із такого горя та все ж опанувавши себе, Ольга зателефонувала мамі. Потім подзвонила товаришу з 72-ї бригади Олексію Бенді, з яким вони вже п’ять місяців зустрічалися, хоча бачилися всього декілька разів — він служив гранатометником на іншій позиції.

 

Комбат дав йому відпустку, і той уже на другий день був у лікарні. Олексій майже цілодобово доглядав її і заспокоював: «Головне, що ти вижила. У тебе вціліло коліно, значить, буде легше ходити на протезі. Знай, що я тебе ніколи не покину».

 

Він усіляко допомагав Ользі у військових госпіталях у Дніпрі та Києві, де жінці зробили п’ять складних операцій. Тут Олексій познайомився з її батьками і вони разом доглядали поранену.

 

Ця батьківська та чоловіча любов краще за ліки допомагала жінці відновитися після ампутації. А ще вона сама дотримувалася витатуйованого на руці девізу: «Ніколи не здавайся!».

 

Через місяць її направили до Ірпінського військового госпіталю, де вже буквально за два тижні Ольга освоїла протез. 

 

«А прикладом мужності для мене став Вадим Свириденко — уповноважений Президента з питань реабілітації учасників АТО, — говорить Ольга Бенда. — Він втратив на війні руки і ноги, але живе активніше багатьох здорових чоловіків і мене всіляко підтримує. А найнадійнішою моєю опорою є чоловік Олексій, з яким ми побралися майже два роки тому. У нас не було романтичних побачень — замість них фронтові зустрічі, які назавжди скріпили нашу любов.

 

Освідчувався Олексій теж по-простому. Одного разу в Києві ми пішли до ювелірного магазину по сережки, а він і говорить: «Дивись, які гарні обручки, давай купимо». З ними ми й пішли до ЗАГСу подавати заяву, а через місяць розписалися без зайвих церемоній i гостей.

 

Вдома нас благословили короваєм його батьки, а бабуся подарувала набір каструльок. На другий день ми відвідали моїх рідних. Медового місяця в південних країнах у нас теж не було. Замість цього поїхали після Нового року за путівкою чоловіка на гірськолижний курорт у Тисовець, де я навіть зійшла без милиць на місцеву гору — понад кілометр заввишки».

 

То була не перша і не остання підкорена Ольгою Бендою життєва вершина. Вона звикла долати труднощі і жити повноцінним, насиченим життям.

 

Після реабілітації дуже не хотіла поривати з армією, тож написала прохання міністру оборони, і невдовзі їй запропонували роботу у військкоматі, де вона охоче працює й зараз.

 

А ще веде домашнє господарство і активно займається спортом, для чого їй волонтери навіть зібрали кошти на спортивний протез. Закінчила водійські курси і тепер може їздити автомобілем. Допомагає пораненим у військовому госпіталі та займається громадською роботою.