Мрії — в життя
У Андрійка з дитинства була мрія... ходити босоніж увесь рік. Але оскільки їхня сім’я жила в Києві, то здійснити її він не міг. Хіба що влітку, і то коли не бачили батьки, вискакував на вулицю і гасав по траві та асфальту.
Коли ж підріс, робити це стало якось соромно. Аж якось 11 років тому він прочитав у журналі статтю «босоногої баядерки», як вона себе називала, Ольги Гавви із Санкт-Петербурга про принади такого ходіння, і дитяча мрія знову полонила чоловіка — він вирішив, що обов’язково теж так зробить.
Одного лютневого морозного дня Андрій ішов із роботи по Харківському масиву і йому стало жарко в зимових чоботях. Недовго думаючи скинув їх і пішов босим по свіжому снігу.
Під здивовані погляди людей, а то й прокручування пальцем біля скроні він подолав із сотню метрів, доки ноги не змерзли.
Зранку наступного дня швиденько пройшов босоніж усю відстань до метро. А через місяць уже спокійно чвалав березневою сніжною «кашею» по кілька годин, та й в офісі звикли до його дивацтва.
Благо, що працює Новосьолов програмістом, а в них дрес-коду немає, більше того, серед них теж є неординарні особи — йог, парашутист, виконавиця танцю живота, реконструктор старої військової форми. Тож він теж органічно вписався в цей «різношерстий» колектив.
А спілкуються з клієнтами вони через інтернет, так що жодних проблем із взуттям не виникало. Дружина, яка спочатку соромилася виходити з босоногим чоловіком у магазин чи кафе, теж згодом звикла до цього дивацтва, оскільки Андрій, будучи ще й психотерапевтом, часто вражав її неординарними поглядами на життя.
Коли ж ідуть до когось на гостини, він замість скидати взуття в передпокої, просто витирає ноги вологою серветкою.
А от у метро доводиться взуватися, — посміхнувся, розповідаючи про це, дивакуватий чоловік. — Адже в них ще з радянських часів строго записано в правилах поводження у підземці: «Заборонено перебувати на території метрополітену без взуття». І хоча деякі контролери біля турнікетів на нашій станції мене вже знають і пропускають, але одна літня жінка щоразу ще звіддаля кричить: «Взуйтесь негайно! А то поліцію викличу!».
От і доводиться хитрувати. Беру з собою в рюкзак шльопанці й взуваю їх перед турнікетом, а на станції знову знімаю. Іноді на зауваження контролерів, мовляв, не можна заходити без взуття, жартую, що воно в мене є, але в рюкзаку.
Взагалі ж я не розумію, навіщо прописали цей пункт у правилах: якщо для безпеки, тоді чому пропускають жінок на «шпильках» чи в довгих сукнях — не змушують же знімати їх на вході.
Ми навіть подавали електронну петицію щодо відміни цього положення, але вона не набрала потрібну кількість голосів, бо прихильників такого способу життя в місті дуже мало. Тож нехай буде як є — це не така вже й велика незручність.
Випробування не для слабких
Справжньою ж неприємністю, за словами, барефутера (так по-науковому називають фанатів босоногого способу життя) Андрія Новосьолова, є ходіння босоніж по намерзлих бурульках під час ожеледиці або дрібних камінцях чи свіжій бруківці.
Таких місць у Києві чимало намацав власними підошвами цей босоногий чоловік. На тротуарі Південного мосту та вулиці Михайлівській багато такого дріб’язку, що коле в ноги, на вулиці Воздвиженській поклали бруківку, яка ще не обтесалася і має гострі кути, подібні відчуття і на Андріївському узвозі. Небезпечно ходити й біля численних «наливайок», які останнім часом поширилися у місті, — тут валяється бите скло.
Причому великі скалки Андрій навчився обходити і наступати, а от найгірше, коли дрібна впинається в підошву.
На такий випадок, а вони, на жаль, трапляються, екстремал завжди носить із собою мазь «Рятівник», якою обробляє рани, а також пластир. Іноді буває, що не розрахує і захисні можливості організму та приморозить пальці — якщо побуде тривалий час на снігу при морозі нижче восьми градусів (у люті морози він одягає легенькі кросівки).
Або отримує подразнення шкіри чи навіть рани від солі й хімікатів, якими посипають вулиці. Бувало, що «босоніг» отримує опіки підошв улітку, коли розпікається асфальт. Тоді теж виручає «Рятівник».
— Я не вважаю ходіння босоніж узимку способом загартування організму — для цього потрібно впливати на все тіло, — зізнався Андрій. — Хоча воно й підвищує імунітет завдяки постійному масажу нервових закінчень, які виходять на п’ятку і підошву, та перепаду температур — хворію я рідко, і то не від простуди, а від грипу, проти вірусу якого ми практично всі безсилі. А от «підхопити» грибок, ходячи босоніж по вулицях, практично неможливо, бо він не любить ультрафіолету й кисню.
Як, до речі, і збудник правця. До того ж «босоногість» впливає на формування правильної осанки, розвиток опорно-рухового апарату. Вона також знімає напругу при стресах, що в наш час просто необхідно. Жаль, що серйозними дослідженнями цього явища у нас ніхто не займається. Хоча для мене барефутерство стало не методом лікування, а філософією життя як для психотерапевта.
За його допомогою я фактично позбавився комплексів, вiд яких страждав раніше. Адже, щоб розпочати ходити босоніж, потрібна неабияка сила волі, а також упевненість у собі. Люди ж бо по-різному сприймають таких диваків. Хто зі співчуттям — бували випадки, коли запитували, чи мене не пограбували, пропонували шкарпетки і навіть взуття.
А трапляється, що й насміхаються, обзивають бомжем чи якимись непристойними прізвиськами. Тож, тільки будучи впевненим у собі, ти можеш адекватно реагувати на різні ситуації, долати свої страхи та емоції, відстоювати свою позицію і навчати цього інших. Для мене як для практикуючого психотерапевта це дуже важливо і допомагає в лікарській роботі. Хоча я нікому не нав’язую такий спосіб підтримки організму, адже він не має значного поширення.
Ти не один
Андрій розповів, що зараз у столиці існує спільнота «Київ босоніж», яка активно спілкується у Фейсбуці. До неї входить зо два десятки любителів ходити без взуття.
Вони періодично збираються разом і проводять піші прогулянки містом — особливо історичними місцями. Щоправда, роблять це не взимку, а до настання морозів.
Такі походи дають не лише нові знання і враження, а й пізнання нових поверхонь під ногами.
Вони вже обходили практично весь центр міста, Поділ, узбережжя Дніпра, Андріївський узвіз, ботанічні сади та парки. Учасники спільноти діляться новими емоціями і відчуттями, дають практичні поради новачкам та підказують цікаві маршрути.
До речі, барефутерство хоча й поволі, але набуває поширення в столиці, незважаючи на те, що Київ абсолютно не пристосований до нього, на відміну від інших європейських міст.
За підрахунками Андрія Новосьолова, щороку їхня «команда» поповнюється трьома-чотирма послідовниками. Зараз у нього виникла ідея: пройти гуртом дамбу Київського моря. Так що з нетерпінням чекає потепління...
ДОВІДКА «УМ»
Звідки походить і як відроджується босоногість
Босоніж люди ходили з давніх давен. Здебільшого це були аскети й бідняки. В часи Французької революції босоногість була ознакою революційності. Пізніше її взяли на озброєння жінки — відомо, що Жозефіна полонила Наполеона саме своїми босими ніжками.
Потім відмовою від взуття феміністки стали висловлювати протест проти влади чоловіків — вони одягали їхні костюми, а ноги залишали босими, щоб привернути до себе і своїх поглядів більше уваги.
У наш час барефутерство стало, в основному, філософським та ідейним рухом, зародженням якого вважається 1994 рік, коли було створене Товариство босого життя в Німеччині.
Саме тут у середині дев’яностих з’явився перший парк для босоногих прогулянок.
Тут доріжки встелені спеціальним покриттям, по якому із задоволенням бігають навіть діти. Є також стежини, викладені мокрою галькою та справжнім лісовим мохом, які користуються великою популярністю. На жаль, у Києві поки що немає нічого подібного.
