Дуже серйозний вибір-2019: який президент потрібен Україні

«Вибери мене»

 

 

«Ігор Шевченко шукає кохану!», «Гарантую прибрати порох з нашої оселі!», «Я іду, ти зі мною?»... 

 

 

Ні, це не витяги з газети безкоштовних оголошень. Це гасла кандидатів у президенти України.

 

 

Самотній чоловік, який сподівається влаштувати свою долю, вмілий прибиральник, потішний клоун iз телевізора — всі вони насправді претендують на найвищу державну посаду. 

 

 

І далі буде тільки гірше. Адже ви­борча кампанія лише стартувала, а про свій намір балотуватися заявили вже понад 30 потенційних кандидатів.

 

Позмагатися за президентський пост кортить як політичним мастодонтам Олександрові Морозу та Петру Симоненку, так і зовсім новим у політиці «обличчям» на кшталт відомого комедіанта Володимира Зеленського.

 

Було б дуже весело спостерігати за тим, як кандидати наввипередки змагаються у дотепності, влаштовують зі свого висування реаліті-шоу, пишуть посаду Президента з помилкою і дуже цим пишаються...

 

От тільки ситуація така, що зовсім не до сміху. В Україні, яка після сторіч залежності вперше вирвалася з убивчих «братських» обіймів Росії й упевнено взяла курс на Захід, триває війна.

 

Тому на майбутніх виборах Президента нам доведеться ставити позначку не просто навпроти імені та прізвища конкретного кандидата. Вибір стоятиме між тим, зможе Україна відстояти свою незалежність і зберегти курс на членство в НАТО і ЄС, чи дозволить проросійським силам узяти реванш, перекреслити всі здобутки попередньої п’ятирічки і здати державу «на милість» Москви.

Згадаймо 2014 рік. Перемога Революції гідності, загибель Героїв Небесної сотні, підлий напад Росії на Крим, окупація, агресія на сході...

 

Тоді вся країна мобілізувалася навколо українських воїнів, волонтерів і навколо новообраної української влади. Ми всі єдиним дружним фронтом боролися за те, щоб не втратити Україну. 

 

Але минуло п’ять років. І ось уже українське суспільство демонструє втому і від політики, й від політиків... І від війни.

 

Яка стала звичною, «фоновою» — десь там бійці й далі сидять в окопах, відстрілюються, мерзнуть... гинуть.

 

Але нам «тут» — десь у затишній квартирі чи теплому кафе — так не хочеться про це зайвий раз думати. Легше «відмахнутися» вкинутими ззовні штампами: про те, що «ця війна комусь потрібна», що «всі політики однакові».

 

У цьому й полягає стратегія ворога: розсварити, роз’єднати, зневірити — щоб потім без проблем підкорити й захопити.

 

Володимир Путін не звик програвати. І коли у 2014-му йому не вдалося взяти Україну «нахрапом», російський лідер навіть не подумав здаватися.

 

Паралельно з військами на сході Кремль кинув у бій потужні інформаційні війська, які крок за кроком переконували українських виборців у тому, що «ця війна комусь потрібна», що «всі політики однакові»... Ну й так далі. 

 

Інформаційна війна тривала з перемінним успіхом. Розбудова української армії, підтримка України західними державами, запровадження санкцій проти Росії й безвізового режиму з ЄС добряче сплутали Путіну карти.

 

А підписання Томосу про автокефалію для єдиної Православної церкви України, яке суттєво зменшило вплив Московської патріархії на українських вірян, стало для Кремля «контрольним ударом». 

 

І оскільки все це — здобутки чинної влади на чолі з Президентом Петром Порошенком, Путін уже давно навіть не приховує своїх очікувань на результат президентських виборів-2019 в Україні: «Хто завгодно, тільки не Порошенко».

 

«Я дуже розраховую, що з новим керівництвом України вдасться вибудовувати якісь відносини і про щось домовлятися... Ми цього хочемо!» — запевнив президент РФ восени 2018-го, під час Валдайського форуму. Окремо Путін наголосив на тому, що з Порошенком домовитися навіть не сподівається. Бо якийсь він «русофоб», той Порошенко — називає Росію агресором, та й узагалі, не поважає «старшого брата».

 

Тож попри все розмаїття кандидатів, вибір на президентських перегонах-2019 насправді є дуже простим: Порошенко чи Путін.

 

У Кремля є «свої» кандидати, перемога яких для Москви означала б негайний і беззаперечний успіх — наприклад, Юрій Бойко чи Віктор Медведчук. Не приховує свої симпатії до Росії й лідер партії «Наші» Євген Мураєв.

 

Проте всі ці політики, згідно з соціологічними дослідженнями, не мають шансів вийти в другий тур.

 

Як свідчать одночасно два великі опитування громадської думки, проведені в грудні Фондом «Демініціативи» спільно з Центром Разумкова та, паралельно, Центром «Соціс», у другому турі суперниками майже напевно будуть Тимошенко (14-16% підтримки в першому турі) і Порошенко (11-14%). 

 

Слідом за ними йдуть Володимир Зеленський (8-9%), Анатолій Гриценко й Олег Ляшко (обидва мають приблизно 7% підтримки) та Юрій Бойко (6-8%).

Та для Путіна примарні шанси Бойка чи Мураєва — не проблема. Серед реальних кандидатів у нього також є своя «залізна» ставка: Юлія Тимошенко.

 

«Президента РФ Володимира Путіна найбільше влаштовує Тимошенко. Він уже мав справу з нею раніше і вбачає у ній однодумця — цинічну популістку, готову укладати угоди», — такий висновок міститься у спецвипуску журналу The Economist під назвою «Світ у 2019 році».

 

А Медведчук, який, як відомо, є кумом президента Росії, невипадково назвав лідерку «Батьківщини» «ціле­спрямованим» та «добре підготовленим» кандидатом у президенти.

Сама Юлія Володимирівна всіляко декларує свій патріотизм. Проте обізнані джерела натякають на її залежність від Кремля.

 

«На неї є колосальний компромат iз боку Росії після укладення газових угод 2009 року, коли тодішня Прем’єр-міністр швидко капітулювала перед Путіним лише з їй самій відомих причин. За даними «Нафтогазу», 36,6 мільярда доларів була втрата України по ціні на газ і за транзит», — свідчить політолог Олександр Палій. 

 

Та й дружнє «хіхікання» Тимошенко на зустрічі з Путіним восени 2008 року забути складно. На той час Росія уже загарбала воєнним шляхом 20% території Грузії, і найбільш передбачливі політологи прогнозували, що наступною може стати Україна. Але Юлії Володимирівні видався дуже смішним жарт президента РФ про на той час Президента України Віктора Ющенка...

 

Посміятися з чинного глави держави разом із Тимошенко Путін розраховує й навесні 2019-го. І ці його бажання збігаються з бажаннями деяких українських олігархів. Ключовий гравець серед них — Ігор Коломойський, який не може пробачити державі націоналізацію «Приватбанку».

 

Завдяки їй було врятовано заощадження десятків мільйонів громадян, але для Коломойського це означає перспективу кримінальної відповідальності за розтрачені кошти й необхідність повернути їх державі. А тому, переховуючись у Швейцарії, Коломойський старанно працює на те, щоб не допустити другого терміну Петра Порошенка. 

 

Перемога Тимошенко, яка свого часу фактично «подарувала» олігарху державне підприємство «Укрнафта», а тепер, подейкують, обіцяла повернути йому «Приватбанк», Коломойського цілком влаштовує.

 

Хоча як людина завбачлива, він звик розкладати яйця в різні кошики. Тому зусиллями медіаімперії «1+1» активно суне в президенти свого бізнес-партнера й коміка Володимира Зеленського. 

 

А для тих виборців, яким смішно голосувати за Зеленського і рука не піднімається голосувати за Тимошенко, проте й кандидатура Порошенка з якихось причин викликає сумніви, у Коломойського є ще один кандидат «до кольору, до вибору» — очільник курорту «Буковель» Олександр Шевченко.

 

Той самий, який обіцяє «прибрати з дому порох» і нещодавно в одному з інтерв’ю пообіцяв «не пустити Порошенка в Буковель» (ну бо чинний глава держави йому «не подобається»). 

 

І можна було б посміятися з того, що потім ті самі кандидати, які «не пускають» Президента на свої курорти, дорікають йому відпочинком на Мальдівах... Але, знову-таки, зовсім не до сміху.

Висунення кандидатів триватиме до 4 лютого.

 

За цей час ми побачимо ще багато смішного й сумного. І дуже важливо не забувати, що на цих виборах Україні належить обрати не просто Президента, а Верховного головнокомандувача, дипломата і державного діяча. А передусім — обрати своє майбутнє: як рівноправної частини Європи чи підневільної російської колонії.