Лауреат премії «Київська пектораль» за музику до мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит».
Актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, співачка, композитор.
Її пісні є в репертуарі Ірини Білик, Асії Ахат, Павла Зіброва, Алли Кудлай, Катерини Бужинської.
Автор музики до вистав, дитячих та дорослих мюзиклів: «Попелюшка», «Дюймовочка», «Носороги», «Ассоль», Marily— Mo—roe. Crazy i— love. Усе це про Вікторію Васалатій.
Прем’єра мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит», який написали Юрій Рибчинський (автор п’єси та віршів) і Вікторія Васалатій (автор музики), відбулася 10 років тому. Вистава продовжує збирати аншлаги. Головна виконавиця — Вікторія Васалатій, вона ж — композиторка, ділиться спогадами і планами.
Останню літеру прибрала для кращого звучання
Нещодавно у Парижі Вікторія закінчила запис альбому, до якого увійшли найвідоміші пісні Едіт Піаф. У дуеті з Шарлем Дюмоном Вікторія записала Les ama—ts і пісню, яку не встигла заспівати Піаф, — Je m’e— remets à toi. Нині графік Вікторії перенасичений. Вона інтенсивно вивчає французьку мову, готується до туру —otre Dame de Paris, учасницею якого вже є четвертий рік поспіль у ролі Fieyr de Lis.
Навесні в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка планується прем’єра мюзиклу «Марсель і Піаф» — продовження історії «співаючого горобчика», де звучатимуть найвідоміші пісні Едіт Піаф французькою. Автор п’єси Юрій Рибчинський в основу сюжету поклав період кохання та пристрасті між чемпіоном світу з боксу Марселем Серданом та Піаф. Це найдраматичніший період життя Піаф і пік її сольної кар’єри. Режисером-постановником призначено Дмитра Черепюка, акторський склад обіцяє бути зірковим. У головній ролі — Вікторія Васалатій. І, звісно ж, підготовка до великого концерту в Bobi—o в Парижі у супроводі симфонічного оркестру за участі Шарля Дюмона. І все це вже цієї весни.
— Вікторіє, що знаєте про історію свого роду?
— Я народилася в селі Студена на Вінниччині, на кордоні з Молдовою (зараз це Придністров’я). Нас розділяє поле, яке в дитинстві можна було перейти і збирати в лісі ягоди, гриби. Багато жителів нашого села розмовляють мішаною мовою. Я, на жаль, не знаю молдавської. Моя бабуся та й батьки — вчителі, розмовляли українською і нам з сестрою прищеплювали любов до рідної мови. До речі, і я в третьому поколінні мала б бути педагогом (це по батьковій лінії).
Прізвище Васалатій — батькове. Дехто стверджує, що це грецьке прізвище, інші кажуть, що молдавське. Думаю, швидше, молдавське, бо подібних прізвищ у тому регіоні багато. Власне, там це прізвище на п’ятому місці за популярнiстю. Ну а тут це рідкість. Тому й залишилася у паспорті Васалатій. А ось коли виступаю, тобто у сценічному імені останню літеру «й» прибрала для кращого звучання.
Моя бабуся була вчителькою малювання. Усе життя вона малювала й чудово шила. Дідусь прекрасно вирізав iз дерева — просто витворяв красоти. Батько мій — художник і музикант. Досi працює у школі, викладає малювання, креслення. А ще він завідує Будинком культури у селищі Рудниця, де я провела своє дитинство. На кожне свято ми з татом своїми силами робили концерт. Я займалася оформленням сцени: малювала, писала, придумувала сценарії, співала. І ким я тільки не була на тих вечорах... Навіть циганкою.
Придумувала сценки, виходила до людей — ворожила їм, передбачала щасливе майбутнє. Людям це подобалося. Цей артистизм певною мірою передався від тата. Та твердять, що я схожа на маму. Вона була жінкою з витонченим смаком, стриманою і нагадувала мені аристократичних панянок, яких виховували прислухатися до чоловіка, не показувати своїх страждань назовні... Коли мене з нею порівнюють, хочеться, щоб саме ця мудрість мені й передалася.
— А як почалося ваше знайомство з музикою?
— Усе дуже просто. Богу дякувати, в селі була музична школа. Бабуся на день народження подарувала фортепіано «Україна» — таке красиве, чорне, різьблене. Натяк був зрозумілим — треба йти вчитися до музичної школи. Спочатку це була глибока пристрасть. Згодом почало набридати. Особливо сольфеджіо. Мені подобалося підбирати музику, щось придумувати.
Пощастило з учителькою. Наталія Донатівна (по класу фортепіано) уважно вислуховувала всі мої композиторські починання. Вона навіть хвалила мене. Так я навчилася трохи хитрувати. Замість того, щоб учити ноти й те, що задали, я швиденько показувала їй те, що придумала. Я грала, а вона з інтересом слухала. Я вдячна їй, що не знищила в мені ту нотку, а, навпаки, щось у мені помітила. Паралельно батьки віддали мене до заочних художніх курсів. Я вивчала рекламу, дизайн. Одночасно закінчила музичну школу й художні курси.
Конкурс Володимира Івасюка став знаковим
— Ви мали стати вчителькою... історії й продовжити педагогічну гілку роду. Але поїхали на конкурс і змінили свою долю?
— Так, конкурс імені Володимира Івасюка вирішив моє подальше творче життя й географічне положення. Замість того, щоб їхати вступати на історичний факультет до Вінницького педагогічного університету, я поїхала на ювілейний конкурс імені Володимира Івасюка, який проводив Микола Мозговий (світла пам’ять).
Це було в 1999 році. Конкурс проводили не в Чернівцях, а в Києві. Він відкрив мені дорогу в столицю. Після виступу на сцені Палацу «Україна» ректор Михайло Поплавський запропонував безкоштовно вчитися в Київському національному університеті культури та мистецтв. Про це він сповістив у прямому ефірі СТБ. Звістка стала шоком для всіх, хто мене знав, особливо для батьків.
У журі сиділи: Микола Мозговий, Михайло Поплавський і Юрій Рибчинський. Всі для мене — знакові особистості. Я виконувала пісні Володимира Івасюка «Відлуння твоїх кроків», «Лиш раз цвіте любов» і авторську «За тобою». Остання написана у співавторстві з батьком на мою музику.
Юрій Рибчинський саме тоді сказав, що мій голос схожий на Піаф. Але, на жаль, я не знала, хто така Піаф. Він дав мені свою візитку і сказав: «Зателефонуй мені, і я розповім тобі, хто така Піаф, і ми разом напишемо про неї пісню». То була найкраща нагорода для мене. Юрій Рибчинський став моїм учителем, наставником, творчим ангелом мого життя. Щоправда, я довго ходила з тією візиткою і не наважувалася подзвонити. Мобільного телефону тоді у мене ще не було, а до телефона-автомата в гуртожитку треба було вистояти чергу. Скільки тих черг я вистояла... А коли підходила, набирала номер, вішала трубку і йшла геть. Не вистачало сил і мужності: що я йому скажу, хто я така? А раптом вже забув моє ім’я?
— Ви була така сором’язлива?
— Швидше, скромна. Я приїхала до Києва сама. Батьки купили квиток, дали якісь копійки, щоб доїхала до гуртожитку. Я майже добу просиділа в приймальні Михайла Поплавського з сумкою «мальборо» і пластмасовим тазиком, щоб узяти направлення на поселення в гуртожиток ... Мені соромно було сказати, що я саме та переможниця. Власне, секретарці я назвала своє прізвище, на що почула у відповідь: «Чекайте». До поважного ректора заходили поважні персони. І все ж моя черга дійшла — майже опівночі! Ректор був здивований, але всі питання вирішили за кілька хвилин.
— І Юрію Рибчинському ви додзвонилися?
— Так, памятаю майже дослівно: «Записуй адресу, приїзди хоч зараз!» Згадую, як елегантно приймала його дружина Олександра Іванівна — пригощала смачною рибною юшкою. А ще вона вразила мене своєю витонченою поведінкою, чим дуже нагадувала мою маму. Мені сподобалась їхня квартира з високими стелями, з картинами відомих художників. Саме там я почула вперше пісні Едіт Піаф.
Саме тоді Юрій Рибчинський подарував мені книгу Симони Берто про Едіт Піаф. Відтоді почалося знайомство з цією видатною французькою співачкою. Юрій Рибчинський повірив у мій композиторський талант, помітив акторські здібності, і тому перша пісня про Піаф, яка має назву «Все буде так!» вийшла схожою на маленьку виставу, справжню драматичну історію, яку я не тільки співала, а й проживала акторськи.
— Не дорікають, що ви — не акторка, а граєте на провідній столичній сцені?
— Звісно, як тільки я прийшла до театру, відчувалася недовіра, сумніви й очікування, що от-от провалюсь, здамся, не справлюсь... Та той час минув. За десять років роботи на сцені нашого театру мені б мали вже видати два дипломи. Бо майстерність — це любов до професії у союзі з наполегливою працею, і це не порівняти з теорією, яка домінує у вишах.
А ще тихо радію з того, що свого часу в мене повірив, світлої пам’яті, Богдан Ступка. До речі, був такий випадок, коли навчалася на другому курсі, акторський талант у мені помітив Лесь Танюк і запропонував перейти до нього на акторський факультет. Я навіть написала заяву. Та коли зайшла з нею до Михайла Поплавського, а той справедливо мене присоромив, що, мовляв, на всю країну оголосив, що запросив на безплатне навчання, а я тут перебираю... Вирішила залишити все так, як є. Доля — найкращий цензор. Усе стало на свої місця.
«І вже Париж продовжив відкривати для мене Піаф»
— Едіт Піаф — це Париж. Як ви потрапили в це місто?
— Після того, як була написана перша присвячена Едіт пісня, виникла ідея створити мюзикл. Я вже начиталася про співачку, наслухалася її пісень. І мене вражала її доля й енергія, що через пісню пронизувала наскрізь. Французької мови я не знала, в школі вивчала англійську, але, маючи гарний слух, я добре імпровізувала «а ля» французькою. Так я зазвичай створюю музику до пісень — імпровізую голосом і записую на диктофон.
Коли Юрій Рибчинський почув, відправив своєму другу в Париж. Француз відповів, що звучить справді по-французьки. Ця рецензія надихнула. Трохи пізніше Юрія Рибчинського з родиною запросили до Парижа. У ту поїздку він узяв і мене. І вже Париж продовжив відкривати для мене Піаф: ось вулиця, де співала Піаф, а це — музей, а тут вона жила, а тут похована.
— Запам’ятався момент, який змусив повірити у власні сили написати мюзикл?
— Так, поштовх стався на цвинтарі Пер Ла Шез у Парижі, де похована Піаф. Погода була сонячна, жодної хмаринки. В момент, коли ми з сім’єю Рибчинських зупинилися, щоб покласти квіти, небо враз розплакалося зливою. Сльози неба прозвучали благословенням! Тієї ж миті я відчула, що мюзикл з’явиться обов’язково! Однієї пісні недостатньо, потрібна велика форма.
— Минулого, 2018-го, року знову відвідали Париж? Якою була мета цієї поїздки?
— Від самісінької прем’єри мюзикла 10 років тому я постійно, перед виходом на сцену, за кулісами прошу в Господа і Піаф благословення. Хочу бути достойною. Хочу, щоб вона допомагала мені. А ще пам’ятаю, як сказала собі: «Треба поїхати до Парижа й подякувати Едіт!» І жила з цією думкою. І ось Париж мене покликав знову. Вже у 2018-му. Зійшовши з трапа літака, я одразу поїхала на кладовище до Піаф.
На одному з показів вистави в Театрі Франка були присутні французи. Їх вразило —o—, je —e regretted rie—, яке я виконала у фіналі вистави. Знявши на телефон цей уривок вистави, вони надіслали відео Шарлю Дюмону в Париж. Шарль Дюмон — співак, композитор, якому цього року виповнюється 90 років! Це він написав для Едіт Піаф понад 30 пісень, серед яких найвідоміші хіти —o— je —e regrette rie—, Mo— Dieu та Les ama—ts. Їхня співпраця продовжувалась до самої смерті співачки.
І сьогодні Шарль Дюмон дуже відомий у Франції і донині активно гастролює з концертами. Зараз іде підготовка до великого концерту в Парижі у супроводі симфонічного оркестру за участі Шарля Дюмона. І все це цієї весни.
— Ви вміло й талановито відкрили українцям Піаф, а тепер французам відкриваєте таланти України. Що допомагає вам у цьому? Кому завдячуєте?
— Коли я в Парижі — хочеться до Києва. Коли в Києві — мрію про Париж. Хочу, щоб Україна пишалася мною, а Франція через моє ім’я, образ — відкрила для себе Україну. Завдячую тим, хто поряд. Хто розуміє й підтримує.
У найвідповідальніші моменти звертаюся до Всевишнього. Коли бракує часу прочитати «Отче наш», звертаюся коротко « Я Тебе люблю!» Я вірю, що любов — це Бог. Навіть зараз, коли йде війна, якщо в людей додасться в душі любові до ближнього, до країни, до людини, до дитини, — ми переможемо! Вірю, ці короткі три слова завжди почуті й віддаються.
— Вікторіє, спостерігаючи за творчою діяльністю, все видається таким вдалим. Але ж цей шлях не зовсім легкий? Власне, як і в самої Піаф...
— Моє життя, як і у Піаф, — життя в кредит! Сподіваюсь, що зміни відбудуться на краще і я зможу сказати, що моє життя вже не в кредит, а моє цілком. Та я не виняток, багато людей мріють про краще життя. Я — щаслива людина, у мене є улюблена справа, театр, діти. Постійна робота тримає у тонусі. Вірю, що одного разу прийде справжнє визнання і я отримаю якусь фантастичну винагороду. Я готова ділитися своїми життєвими історіями, через пісню, через слово, через відчуття, що й роблю на своїх творчих вечорах. Приходьте.
