Населених пунктів із назвою Заболоття в Україні кілька, є навіть селище міського типу. Ми побували у тому, що за 23 кілометри від Володимира-Волинського.
Нині воно входить до складу Устилузької міської територіальної громади Володимир-Волинського району Волинської області.
І хоча у довідниках ви побачите кількість населення — 80 осіб, біля сільських обійсть зустрінете значно менше мешканців.
Давно закинуті садки біля давно полишених хат
Крокуємо неспішно селом. Не чути гавкоту собак, гудіння автомобілів, дитячого лементу. Улітку тут тишу час від часу порушує падіння стиглих яблук чи груш у давно закинутих садках біля давно полишених хат. До деяких ще можна дістатися, бо не встигли стежини зарости чагарниками.
На колись гамірних трьох вулицях Заболоття ще пару десятків років тому жило більше сотні людей. У 2018-му — лишилось чотири родини. Одну з них вдома ми не застали. Сторож-собака, побачивши непроханих гостей, ще довго думав, гавкати йому чи ні...
У цьому віддаленому селі чимало хат збудовано з добротної білої цегли. Наш провідник у цих краях Олександр Ольховський відразу ж пояснює, що ці будинки звів колгосп, який був названий на честь Ворошилова і мав у віданні, окрім Заболоття, ще село Турівку. Господарство очолювало рейтинги успішності останнім знизу, але якісь гроші на житлове будівництво мало.
Довгі роки землі навколо села, які поділили на паї, заростали бур’янами та чагарниками. Та час повернув багатьох до сільського господарства, і тепер усе взято в оренду.
Що було за Польщі?
Уродженець нині малолюдного Заболоття Михайло Мартинюк.
«Заболоття — найстаріше село району», — такими словами розпочинає розмову з нами його уродженець Михайло Мартинюк, нині вже пенсіонер. Ще розповів, що за Польщі у Заболотті було 110 дворів: 10 польських сімей, 1 — єврейська, а решта — українські.
У теплу пору року чоловік хазяйнує в батьківській хаті: доглядає пасіку та збирає дари лісу (білих грибів насушив літрів чотири — хоча ходити по них довелося аж під Мосир, кілометрів з сім, а може, і більше). Вечори проводить за переглядом кінофільмів по ДВД.
Бідкається пан Михайло тим, що фермери все більше зловживають хімічними добривами, через які теплої пори страждають бджоли. (Пасіка йому дісталася від покійного дядька). Каже: «Не знаю, як будуть так далі кропити, то бджоли пропадуть. 2018-го у мене вперше вони не роїлися. І це не тільки у мене, а й по сусідніх селах».
Немолодий чоловік розповідає: як одружився — почав жити в місті, довго працював на заводі СТО у Нововолинську. Школи у батьківському селі не було, тож, аби здобути знання, щодня долав до Стенжарич сім кілометрів в один бік.
Чимало заболотчан життя розкидало по світу: кого в Аргентину, декого у США... У Другу світову війну зник Михайло Терещук. Але за часів хрущовської відлиги написав рідним з Англії, мовляв, живий. Заповів кремувати і поховати його на Батьківщині. Родина останню волю виконала і тепер щорічно прилітає з Англії на провідну неділю до батькової могили.
Польський філософ у волинському селі
Польського філософа Кшиштофа Писару в Україну привело кохання.
Коли прямували до ще однієї хати, біля якої помітили людину, мимоволі стишили браву ходьбу. Бо щось там, чорне і велике, здаля нагадувало вгодованого собаку. Підійшовши ближче, розгледіли, що то пасеться... в’єтнамська свинка з виводком своїх дитинчат. Вона відреагувала на нашу появу, накивавши ратицями до хліва, але згодом цікавість взяла гору — і свинка вийшла до спільного фото з господарем.
ґаздою доволі просторого обійстя виявився поляк за національністю Кшиштоф Писара. Він енергійно рубав дрова. Поруч гуляла уже знайома нам свинка, яку назвали Піггі, походжали кури, качки та крутилося під ногами дружелюбне кошеня.
Як виявилося, Кшиштофа Писару в Україну привело кохання. Його дружина Тетяна — українка. Жінка захотіла повернутися в Україну із заробітків. За коханою поїхав і Кшиштоф. Спочатку три роки жили в селі Білин, де орендували хату, а згодом придбали будинок у Заболотті, в якому живуть уже три роки. Будинків купили не один, а два. В одному проживають, а інший ще тільки планують колись обжити, адже є для кого: подружжя виховує 4 дітей — 2 хлопців і 2 дівчат. Діти ходять до школи у Стенжаричах — по них щодня їздить автобус.
— Одну хату, в якій нині живемо, купив за 1000 доларів, а іншу — з білої цегли за 2000 доларів. У сезон садимо город, купили два магазини — в Турівці та Селиськах. Треба поступово щось робити, бо якщо магазин на селі є, то це не означає, що в ньому має бути антисанітарія, тому ремонтуємо.
Тепер стратегічні продукти з магазинів пана Кшиштофа є щодня під рукою мешканців навколишніх сіл, і машину з хлібом не треба чекати раз у тиждень.
На питання чи не сумно тут жити, Писара відповідає: «Маємо багато роботи по господарству, тож сумувати ніколи. Та й четверо дітей не дадуть цього зробити, тим більше, що старший син має аутизм. Для нього тут хороші умови». І додає, що дуже сподівається на те, що його сина приймуть до Володимир-Волинського інклюзивно-ресурсного центру.
Взагалі-то, пан Кшиштоф — доктор філософських наук. І не один диплом має, а два. Другу освіту здобув економічну, працював у банку, займався будівельним бізнесом. Після того, як переїхав в Україну, в Польщі буває рідко.
Дід Степан, народжений за Бугом, і кішка Гандзя
По улюблене молоко 88-річний Степан Рибай їздить на мотоциклі.
Охайне обійстя Степана Рибая, який є сусідом пана Кшиштофа, відразу привертає увагу. Пофарбовані ворота, підметене подвір’я, по якому походжають чепурні кури. І коли з хати на розмову виходить 88-річний чоловік, розумієш, що і він справжній господар.
Народився пан Степан у селі Сліпче Грубешівського повіту, як то кажуть за Бугом. Але його родина була змушена покинути обжиту землі і податися в Україну, бо так тоді вирішило найвище державне керівництво. Спочатку оселилися у селі Стрілецьке. Саме в ньому купили хату та землю його батьки. А малому Степанку було тоді лише 8 років. Потім колективізація стерла те село з волинської землі. Довелося шукати новий прихисток. Тож родина переїхала в Заболоття, у ті часи було обжитих десь 80 будинків.
Разом з уже покійною дружиною виховав двох доньок: одна мешкає у селі Заріччя Володимир-Волинського району, а інша — у сибірському Сургуті. Все життя працював трактористом в Устилузькому ПМК, яке опікувалося меліоративними каналами. «Ким мав працювати, як школи не маю ніякої, — розмірковує. — Розписатися якось навчився, бо військомат заставляв. Як буду складати по буквах, то заголовок прочитаю, а так яке читання? У школу в Турівку не ходив через війну. Та й зими були сурові, не було в що взутися, а як босим підеш?»
...Краєм вуха нашу розмову слухала триколірна, вгодована кішка, яка усім виглядом демонструвала, що таки щаслива... Дід Степан розповів, що звати її Гандзя і на обійсті вона не одна — ще має подругу Ганю.
Питаємо співрозмовника, коли востаннє був у місті? Це розвеселяє старожила. «Як їздили автобуси, то ще до міста їздив, — відповів. — Тепер нічим не доберешся. Тож років п’ять, як був у місті».
Літній чоловік каже, що любить молоко. Дід Степан має мотоцикла і на ньому їздить у 88 років (!) по цей продукт. Ще розповідає, що запаси його їжи робить донька, котра щоліта приїздить до рідної домівки з Сургута.
Захотів ще переповісти нам, як півроку пролежав у лікарні. Розболівся живіт, а він все думав, що «перестане», досидівся до того, що лопнув апендикс. «Завезли мене до лікарні жовтого, а я ще перед тим випив 100 грам. Лікар дав укола і думав мене візьме той наркоз, а він не бере. От яка противна, сволоч, горілка! Зробили операцію, після неї лише губу мазали водою. Медсестра від мене не відходила, бо був один — від якого відійшли, він протягнув руку і випив води, а коли вона прийшла, покликала лікаря, то той тільки накрив його простирадлом»...
На прощання Степан Рибай побажав нам, журналістам, їхати ще по селах, шукати дідів та морочити їм голову.
Трагедія села і сподівання
Народився у Заболотті і Почесний житель Волині Ярослав Царук. Він автор багатьох книг присвячених Волинській трагедії. Ярослав Васильович розповів, що у батьківському селі прожив до 1943 року. Потім село Заболоття було повністю спалене поляками. Хто не встиг втекти, тих вбили. Два брати троюрідні, дядько і тітка загинули.
Заболоття за 23 кілометри від Володимира-Волинського мало свої періоди розквіту і майже забуття. І хочеться вірити, що знову настане прогресуюче відродження.
