Миколі Мащенку виповнилося б 90.
Із цієї нагоди 12 січня у столичному Будинку кіно провели вечір, присвячений життю і творчості кінорежисера, сценариста, письменника, громадського діяча, багатолітнього директора Національної кіностудії імені Олександра Довженка.
Директором Довженкової кіностудії Микола Мащенко став наприкінці перебудовних 1980-х. Перші два пункти в програмі нового директора були такі: позбутися специфічного запаху сечі, який ударяв у ніс кожному, хто заходив до адміністративного корпусу, та українізувати друкарські машинки (на них не було українських літер!). Із цим якось упоралися, хоча й не відразу.
А далі пішло більше — новий директор зробив ставку на молодих. На студії запрацювало об’єднання «Дебют» на чолі з Мащенковим товаришем Олександром Ітигіловим (разом вони зняли «Іду до тебе» і «Як гартувалася сталь»).
І пішло-поїхало: Сергій Маслобойщиков, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Віктор Приходько, Наталя Андрійченко... На відміну від деяких інших поважних режисерів, Микола Мащенко щораз бурхливо радів з’яві молодих. Накривалися столи, з’являвся неодмінний дорогий коньяк, Микола Павлович п’янішав — не від алкоголю, від того, що ось воно, плем’я молоде і незнайоме!
І це було продовження вже давньої його діяльності — адже саме він у Спілці кінематографістів був куратором молодих, саме завдяки йому виник і досі функціонує міжнародний кінофестиваль «Молодість» (про що незрідка забувається, на жаль).
Узагалі Микола Мащенко багато що визначав у житті Спілки. І, може, найперше от се: радість чужому талантові. Слівце «геніально!» злітало з його щедрих уст не завжди у згоді з реальною цінністю кінотвору, але завжди щиро, завжди — як аванс і надія на талант та долю.
Із тих, кого я знав, тільки Богдан Ступка міг дорівнятися в оцій радості таланту, особливо ж молодої людини. Може, тому вони й поховані майже поруч, у кінці центральної алеї Байкового цвинтаря у Києві.
Із фільмів Мащенка-режисера найбільше люблю і ціную «Комісари» (про віру, її фанатизм, її висоти й низини), фільми «Дитина», «Іду до тебе» за сценарієм Івана Драча. Із пізніших — «Все перемагає любов», за оповіданням Олеся Гончара «За мить щастя» (колись не сподобався, а нині передивився — темперамент автора врівноважується пластичними рішеннями).
Яскрава, незабутня постать нашої кіноісторії!
