Отримавши по телефону «добро», ледь стримував радість у передчутті незабутньої зустрічі з письменником-класиком.
У своїй садибі у Кончі-Озерній нас із дружиною привітно зустрів Юрій Мушкетик. У свої 89 років через поганий зір, як сказав Юрій Михайлович, «не дружить» ні з газетами, ні з телевізором, тож від сучасного життя досить відірваний.
У 1986—2001 роках Юрій Мушкетик тричі поспіль обирався головою Національної Спілки письменників України.
За плечами Героя України, лауреата Шевченківської премії чималий літературний вантаж — його перу належить творчий доробок із майже чотирьох десятків повістей та романів, чимало з яких перекладені й видані за кордоном.
«Такі були долі, такі були родини»...
— Юрій Михайлович, розкажіть про свою родину, дитинство...
— Оглядаючись, ми бачимо лише руїни... Родом я з Чернігівщини з «огіркового» Ніжинського району, села Вертіївки (хоча спершу воно було Веркіївкою — назване на честь його засновника на ім’я Оверко).
Дід, по маминій лінії, після російсько-турецької війни залишився з однією ногою. А було у діда 11 своїх дітей і ще троє прийомних! І такі діти, що бери кожного — і це окремий роман! Дуже любив коней, мав велике господарство, був ковалем, мав хату під бляхою, а отже — куркуль: тож більшовики й заслали в Сибір, де він і помер! А ще, набагато раніше, діда розстрілював такий собі Микола Крапив’янський — командир першої революційної дивізії, хоча, хибно, командування цією дивізією приписується Миколі Щорсу.
Так от дід із простреленими й проштрикнутими багнетом грудьми — все ж тоді вижив... Варто додати, що свого часу дід врятував батька цього Крапив’янського, вихідця з сусіднього села Володькова дівиця (перейменованого за «советів» у Червоне партизанське) — ось така була Миколина більшовицька «подяка».
Мій батько чотири роки був у Червоній армії, свого часу дійшов до Кримського Перекопу. Тато був дуже спокійною й скептичною людиною. Довелося йому воювати й у Другу світову війну, був капітаном. Потрапив у німецький полон — працював на заводі. Втік і воював вже у складі словацького партизанського загону. Коли фронт пересунувся й прийшли «червоні», батька забрали в «наш» фільтраційний табір — перевіряли на «благонадійність». Був він там десь до 1946-1947 років, і вже коли помирав, лежачи під стіною, його врешті як «доходягу» відпустили додому. Але на сільських харчах він, набравшись сил, вижив, почав вчителювати (закінчив інститут, хоч і досить пізно), вів і в мене уроки.
Мати, Уляна Онуфрівна, на противагу батьку — була як вогонь. Як скажу, то й не дуже повірите — вона була головою найбільшого колгоспу в Чернігівській області, причому... безпартійна й дочка ж «куркуля».
І, якщо на голову-комуніста можна було «тиснути» (здав зерно — вези ще, а ні, то поплатишся партквитком), то мою матір районне начальство упрошувало. А вона у відповідь: «Видам аванс, засиплю посівний фонд і що залишиться, те й повезу здавати державі. А інакше — не повезу!» Чимало разів місцеві партійні бонзи хотіли її звільнити з роботи, але односельчани не голосували за когось іншого!
Матір я майже ніколи в дитинстві не бачив: встаю вранці — у печі вже зварена квасоляна юшка, а її немає... Головою колгоспу вона була декілька років поспіль. Коли підійшов пенсійний вік — їй помстилися за те, що була свого часу самостійна, й не дали пенсії.
Був у мене ще брат — Леонід, який пройшов війну в штурмовому батальйоні рядовим (за статистикою, «окопна рота» проживала рік — за рік в постійних боях усіх «вибивали»). Під кінець війни отримав важке поранення в голову. Грузин, професор-хірург — зробив вдалу й унікальну на той час операцію: вийняв куски черепа з мозку, вставив пластину. Ми нічого довгий час про Льоню не знали — він довго валявся по госпіталях. По поверненню додому — із часом закінчив аспірантуру, а згодом працював у інституті сільського господарства...
— Як Ви справляєтеся по «господарству» самі?..
— Так, на жаль, моя дружина вже 10 років як померла. Дуже гірко без неї жити... Маю дві дочки: менша закінчила поліграфічний інститут, потрошки малює, член Спілки художників, а старша — філолог, доктор наук, член-кореспондент АНУ.
Один із зятів був дипломатом, а інший працює на заводі імені Артема (живуть скрутно, бо лише два робочих дні через те, що завод фактично стоїть...). Доньки постійно мене підтримують, часто приїздять у Конче-Озерну щось допомогти по дому.
Якось приходили покупці, то, побачивши мою «хату-садибу», кажуть: «Вона нам і на нужник не потрібна!..» До слова, неподалік мене хати подружжя Любові Забашти та Андрія Малишка, Раїси Іванченко, Андрія Головка, Миколи Руденка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Павла Загребельного, Олега Чорногуза, Миколи Жулинського. Зараз там майже скрізь нові господарі й навколо вже майже всі «круті»: ось хоча би сусідка праворуч — тут мешкає... донька Тимошенко.
— Цей будинок в Кончі-Озерній Ви побудували самі?
— Ні, свого часу була постанова, згідно з якою, виділили землю й трест будував. Але кожен із господарів отриманої ділянки будував будинок за свої гроші. Цей будиночок я придбав у 1985 році у Наталі Забілої (нині вже покійної). Мій варіант одноповерхової будівлі у сорок «квадратів» дещо гірший, а ось, наприклад, двоповерхові помешкання Гончара та Панча, які неподалік, — кращі.
