Анна Ващенко: «Для багатьох українців виїхати з країни — це найбільше досягнення»

Одного вечора я відкрила «Фейсбук» і побачила, як іще одна знайома виїхала з країни до Німеччини.

За останні роки значний відсоток людей залишили Україну. Тенденція, яку ми спостерігаємо останнім часом, точно не додає оптимізму.

Ніхто не володіє чіткими цифрами, але те, що люди активніше виїжджають, аніж повертаються, — це факт.

Ніхто не має права їх засуджувати або ж переконувати, де і як жити. Це вибір. Вибір кожного із нас. Врешті — робота над власними пріоритетами.

Проте скажу відверто, якщо відповідь на питання «чому люди їдуть?» я завжди мала, то «чому повертаються?» — знайти аргументи було суттєво важче. Мені стало цікаво — чому?

Ідея поговорити з такими людьми, які жили за кордоном і вирішили повернутися додому, виникла давно. Проте все думала — не на часі.

Але черговий випадок еміграції спонукав мене поспілкуватися з тими, хто повернувся і вже в Україні має своє життя, роботу та бізнес. 

Ані  24 роки, зараз вона працює проектним менеджером у великій міжнародній компанії. Вперше я її побачила на вступних іспитах до Могилянки.

Вона мені здалася дуже розумною і зосередженою, розповіла, що закінчила факультет міжнародних відносин у Варшавському університеті й вирішила отримати ще одну освіту.

І тут, з мого боку, почалося «і що ти тут робиш?», «чому ти не залишилася в Польщі?», «вибач, але як можна було після трьох років життя в Європі повернутися до України?».

Спершу Аня намагалася делікатно пояснити, що все не так ідеально у Європі, як багато хто уявляє. Проте я все одно не могла прийняти ті відповіді (а може, просто не хотіла).

І лише з часом Аня зізналася, що її неймовірно дратували ті питання «чому повернулася?», адже вони лунали звідусіль. 

У столичній кав’ярні ми зустрічаємося уже не як студентки. Зараз Аня працює у міжнародній компанії проектним менеджером, невпинно вивчає ще одну мову (уже володіє трьома — англійська, польська та японська).

І постійно читає щось нове. Вона замовляє какао і сідає за стіл. Я зосереджено дивлюсь на її кофтину, на ній великими літерами написано «Києво-Могилянська академія». 

Варшавський університет як можливість виїхати до Європи

У Варшаві Аня прожила три роки. У 2011-му стала студенткою Lazarski U—iversity, вивчала міжнародні відносини. Згодом переїхала у маленьке містечко Секешфехервар, що в Угорщині. Потрапила до Європи, як і більшість студентів, завдяки навчанню. «Буду чесною, коли вирішила їхати до Польщі, одним з основних аргументів було: «нарешті я відчую доросле життя, житиму без батьків» та й, якщо відверто, в 11-му класі мало хто знає, чого хоче, тому це було більше рішення батьків, але я його прийняла». 

 

Життя у Варшаві виглядало зовсім не так ідеально, як Аня собі уявляла. Мовний бар’єр, не завжди привітне ставлення до українки, відсутність друзів, сім’ї та затишку. На канікули дівчина поверталась додому і з кожним разом усе більше для себе розуміла, що Польща — не її країна: «Пам’ятаю, як багато хто мені казав — поживеш, подивишся, як нормальні люди живуть, і вже сюди повертатися не захочеш», я ж намагалася людям пояснити, що це все досить стереотипно, і щоб зрозуміти, що Європа теж не ідеальна, — варто там пожити. На що у відповідь чула: «Це ти зараз така наївна, дурненька».

 

 

Отримавши диплом, дівчина таки повертається додому, й ось тут для неї починається найцікавіше: «Мене вже просто нудило від питань «а чого це ти повернулася додому? Ти що, як можна було приїхати з Польщі знову в Україну? От дурненька. Мабуть, просто не змогла там знайти роботу». І люди справді у це вірили. Вони не могли прийняти інші відповіді». Аня запевняє, що більшість українців, які їдуть на навчання до Польщі, справді не розглядають варіант повернення до України. Про таке стереотипне мислення у дівчини свої думки. Аня запевняє, що за ейфорією кращих доріг, хороших супермаркетів і привітних поляків є щось набагато важливіше: «Є те, що пріоритетне для кожного особисто. Для мене  це сім’я і можливості, які зараз є в Україні». 

Багато українців навіть не допускають думки, що можна повернутися додому

«Фрази «хоч як погано і складно у Польщі було б — в Україні все одно гірше», я чула їх постійно, — говорить Аня. — А коли намагалась зрозуміти, чи обдумували люди взагалі сценарій повернення, чим би могли займатися вдома, то розуміла, що ні, вони цього навіть не припускають. Бо знаєш, це немов програти гру. Мене більшість людей так і сприймали. Ти вже вийшов на новий рівень і тобі здається, що назад дороги немає». Аня бере какао, і тільки я намагаюся запитати, вона випереджає мене і продовжує: «Це правда. Для більшості українців поїхати на Захід — це немов досягти найбільшого успіху в житті. Проте ці люди навіть не замислюються, що багато чого могли б досягти в Україні». 

 

Оскільки Аня отримала і закордонну, і вітчизняну вищу освіту — у розмові легко розповідає про переваги та недоліки навчання. «У Варшаві вся програма була англійською мовою. І це просто колосальна перевага. Проте  це величезний стереотип, що у Польщі освіта набагато краща. Так, там є значні переваги порівняно з Україною. Але я впевнено можу сказати, що в Могилянці було достатньо того, чого мені не дали у варшавському виші. Тому якщо хочете отримати справді хорошу європейську освіту, то ра­джу їхати в Голландію або ж Німеччину». 

 

— Аню, але ти все-таки навчалася в одному з найкращих університетів країни. На жаль, таких вишів, як Могилянка, в Україні  мало. 

 

— «Вибач, що перебиваю, але я вважаю, що навчалася в найкращому університеті в Україні. Скажу так: у поль­ський університет легко вступити, складно вчитися і легко написати дипломну роботу, в українському випадку все навпаки: важко вступити, дуже легко вчитися і складно писати диплом. Найбільше, що я люблю в Могилянці, — це те, що там дуже багато активностей.

 

Академія в мені розвинула ще більше комунікацію, інтелект, в Могилянці ти вчишся взаємодіяти з іншими людьми. І скажу чесно, вона мене більше підготувала до роботи, дала те, що просто необхідне в колективі, у процесі роботи. Навчання ж у Варшаві більше спрямоване на науковий процес. Величезний мінус в українській освіті, що у нас усе ще є «совкові» люди, і вони поширюють цю радянщину на студентів, на жаль. Я у Варшаві не знала такого, що треба писати вдома конспекти, реферати. Проблема в українській освіті ще й у тому, що дуже мало кваліфікованих і цікавих викладачів. 

Перший хабар

— А от стосовно побутового життя, що було в Польщі, що тебе дивувало? 

 

— Ти зараз здивуєшся, — усміхаючись говорить мені Аня. 

 

Я надпиваю чай і чекаю. 

 

— Розказуй. 

 

І тут з Аніних вуст лунає досить нестереотипна розповідь. Перший її хабар, який вона коли-небудь давала, — був у Польщі. Її не хотіли селити до гуртожитку, тому, для того, щоб не залишитися на вулиці, їй довелося домовлятися про вирішення цього питання: «Я пам’ятаю, це був такий шок, що не передати. Мені 18 років, я не розумію польської, ця жінка, яка працювала в гуртожитку, щось від мене хоче. Пам’ятаю, я була в розпачі. Але згодом мені пояснили, як можна вирішити це питання. Тому, коли говорять, що корупція є лише в Україні, я мило посміхаюсь». Незважаючи на такий неприємний досвід під час поселення, Аня розповідає, що в Польщі і багато того, чого Україні варто повчитися.

Транспорт, усміхнені поляки та великі парки — це любов

— Що у Варшаві є такого, що тобі дуже не вистачає у Києві? 

 

— Транспорт. От за ним я дуже скучаю — він там новий, чистий. Найбільше мені подобається варшавська навігація — навіть якщо ти чогось не розумієш, поглянувши на карту, розклад — ти все одно втрапиш туди, куди тобі треба. Стосовно дешевого одягу та їжі — це не стереотип, це правда. У Польщі дуже дешевий одяг. Навіть ті самі мас-маркети, що є і в Україні — вони майже вдвічі дешевші. Але знаєш, я поїхала до Польщі у 2011 році, і ось нещодавно знову там побувала і впевнено можу сказати, що в 2011 році розрив між Україною та Польщею був набагато більший, аніж зараз. Тоді я, приїхавши до Варшави, почувалася, немов у іншому світі. А цього року, приїхавши до Польщі, я мало чому дивувалася. 

 

— Стосовно людей, як ти для себе ідентифікуєш поляків? 

 

— Вони усміхнені та привітні. Немає у повітрі, от знаєш, як у нас досить часто «стурбованості, злості, а часом навіть ненависті», коли ти дивишся на людину, нічого їй, здавалося б, не зробив, а вона така, немов ти в неї щось відібрав. От у Польщі такого немає. Досить часто поїздки у громадському транспорті в Києві мені нагадують гру на виживання. От виходиш із тролейбуса і пишаєшся тим, що вижив.

 

І це ж ненормально. Я досі не можу звикнути до того, що люди, з якими ти живеш в одному будинку, можуть бути непривітні. У Польщі такого немає. Навіть якщо ти не спілкуєшся із сусідом, він до тебе вітається. У Києві ж, коли я вітаюся до сусідів, вони на мене дивляться, немов я щось від них хочу. І це не лише в будинку. У нас значні проблеми у сфері послуг. Це краще, аніж було раніше, але це ще не рівень Польщі. Для деяких продавців в Україні привітатися — досі за межами можливого. І мене це засмучує. Бо «джень добрий, дженкує» — це звичайні речі. А сказати в Києві «будь ласка» — це немов на вершину піднятися. 

 

 

— Як думаєш, чому так? Чому поляки усміхаються і дякують, а ми не можемо це в собі виховати? 

 

— Більшість людей в Україні непогані, проте, знаєш, як кажуть, «життя змусило». Вони ж такі злі в метро не просто так, а тому що щодня навантажені безліччю проблем: політичною, економічною ситуацією в країні. В Україні люди відкритіші — це точно. Поляків я порівнюю з американцями, вони привітні, проте не поспішають швидко з тобою заводити дружбу. 

Українці Польщі потрібні як дешева робоча сила 

Про те, що поляки не завжди люб’язні з українцями — це правда, говорить Аня. У розмові вона розповіла, що досить часто лише через те, що ти українець, тобі на конкурентних посадах можуть зменшувати заробітню платню. Аня розповідає, що у 2011 українців було дуже багато у Польщі, проте зараз їх стало суттєво більше. «З українцями такі історії трапляються часто. Я зараз не про сферу послуг, а про кваліфіковану роботу з освітою, — говорить Аня. — Неодноразово траплялися випадки, коли людина приходить на посаду і їй кажуть «2 тисячі злотих», вона уточнює «але в оголошенні було 3,5 тисячі злотих», на що у відповідь чує «ну ви ж українка».

 

Проте Аня не заперечує, що заробітна платня у Польщі суттєво вища за українську. Ще великим плюсом Польщі є те, що там дешевше подорожувати Європою, додає дівчина. Проте є і чинник, через який поляки самі досить часто нарікають — це комунальні послуги.

 

Якщо будинок старий, то доводиться платити багато, якщо сучасний — то менше. Аня за період життя у Польщі орендувала кілька квартир і впевнено розповідає, що комунальні послуги там не українського масштабу.

 

«Зазвичай поляки віддають приблизно 15-20% від заробітної плати за «комуналку», говорить Аня. Усе залежить від будинку та метражу квартири. У мене друзі, з якими я вчилася, зараз уже мають житло у Польщі, то ось під час останніх відвідин вони розповіли, що загалом за однокімнатну квартиру віддають на наші гроші близько 7 тисяч гривень. Проте я не приховуватиму, що і заробітня плата у Польщі суттєво вища. Ну от мої друзі, які зараз працюють у сфері послуг, мають тисячу доларів. У Польщі на цій посаді, що я працюю зараз в Україні, я б отримувала точно вище. Проте варто зрозуміти, що до посади проектного менеджера у хорошій компанії мені б довелося працювати точно довше, аніж в Україні. Ми не цінуємо того, що у нас кар’єру можна швидше побудувати. Бо конкуренція слабша. З одного боку, це погано, а з іншого — є переваги». 

 

— Чого б нам варто навчитися у поляків? 

 

— Ми як нація дуже слабкі. У нас немає ідентичності, національної свідомості, відповіді на запитання «хто ми?», нам необхідний час для того, щоб усвідомити це. Я не прибічниця, що все має бути швидко. Це не так, що при­ймається закон — і тепер живемо по-новому, ні, на це треба час, і немалий. Національна свідомість — це як будинок, він не може бути відразу побудований. Він поступово будується, починаючи від фундаменту». 

 

Аня неодноразово в розмові пригадує досвід роботи на державній службі, на запитання «чому вирішила залишити цю роботу», з усмішкою відповідає «зарплата змусила». Під час навчання і після закінчення Академії працювала у Кабінеті Міністрів, помічницею народного депутата, а зараз вирішила себе спробувати у приватному секторі. Займає посаду проектного менеджера і розповідає, що хоче рухатися саме в цьому напрямку.

 

На запитання, що ж її так приваблює вдома, що все-таки вирішила залишити спокійну та консервативну Польщу і проміняти її на певну нестабільність, Аня розмірковує: «В Україні вирує життя. Ми живемо в епоху можливостей і реформ. Так, вони повільно рухаються, але я для себе визначила — для мене дуже важливо жити в цей час саме в своїй країні. Не буває країн, які в один момент стають успішними. Успіх країни формують люди, які в ній живуть. У нас люди не хочуть перекваліфіковуватись, вони звикли, що все має бути готово. Не хочу, щоб зараз люди думали, що в Україні все чудово. Ні. Складно. Але я дуже не люблю в українцях — «держава повинна». Люди, ми не в комунізмі живемо. Держава нікому нічого не повинна. У нашому випадку — держава не повинна заважати, і все».

 

Ми не гірші від Польщі, у нас своя історія

— Ань, але будемо чесними — Польща в 1990-х роках мала набагато складнішу економічну ситуацію. Проте змогла за короткий термін стати успішнішою за Україну. І так, ми живемо в час реформ. Але поступово ми самі закриваємо для себе це вікно можливостей, і все спливає нанівець. 

 

— А давай подивимося, чи була Польща у складі Радянського Союзу? Давай подивимося на історію Польщі останніх 200 років. Може, там було кріпацтво? Ні. Може, їх Росія заганяла так, як нас? Ні. А нам з усім цим довелося боротися. Самі ж поляки досить часто не розуміють нашого розпачу. Адже стільки років ми були у складі СРСР. Вони цього на собі не відчували: ні в житті, ні в культурі. До всього, у Польщі дуже сильною є церква. Для них важлива суспільна мораль, якої у нас, на жаль, немає. Ми себе гнобимо і кричимо, як все погано, і забуваємо про свою ж історію, про те, що ми пережили.

 

Поляки більш цілісна нація, у них сильніша ідентичність. Значна проблема України в тому, що в нас немає сильних лідерів. Немає політиків, які готові жертвувати своєю політичною кар’єрою заради сьогодення. Усі вони живуть ви­борами, у Польщі ж були діячі, які жили для своєї країни, не заглядаючи, «що на їхню політичну кар’єру чекає завтра». 

Я дивлюсь на годинник і розумію, що ми давно вже вичерпали час. Та й чай із какао закінчились. 

 

— Яку б пораду ти дала людині, яка вагається: їхати пожити в іншу країну чи ні? 

 

Аня замислюється і зосереджено відповідає: «Однозначно, їхати. Знаєш чому? Це допоможе для себе зрозуміти — чого ти хочеш від життя. Бо мій досвід — це мій. І я зробила свій вибір і ні дня про нього не пошкодувала. І скажу чесно, після повернення ще більше почала цінувати Україну. Тому однозначно краще зробити, аніж шкодувати все життя, що не спробував. Хто знає, у який бік цей досвід поверне».