Це майже казкова історія про добро, співчуття, милосердя.
Напередодні нового року перебралися зі старої хати, що дивиться вікнами в землю й дивом досі не завалилася, до тільки-но зведеного будинку площею сто квадратних метрів, де ще пахне свіжою штукатуркою, діти з багатодітної сім’ї, в яких два роки тому раптово не стало матері.
Меншим неньку замінила найстарша сестра Олена Закаблук, котрій нині 23 роки. В один день вона стала багатодітною матір’ю, маючи за плечима всього 21 рік.
І тепер, окрім 14-річної Даринки, 11-річного Іванка й 4-річного Єгора, виховує іще й свою доньку Марійку — ровесницю найменшого братика (21-річна сестра Настя живе окремо).
Неймовірний подарунок долі
— Коли після похорону мамині сестри обговорювали, куди подіти дітей, я, навіть не думаючи, вирішила, що вони лишаться зі мною, — пригадує Олена. — Ні на чию допомогу тоді не розраховувала. І цей новий будинок розцінюю як неймовірний подарунок долі, від якого ніяк не можу оговтатися. У тому, що він з’явився, заслуга волонтерки — людини великої душі Наталії Іванової.
Хто ж вона, ця добра фея-чарівниця, для якої немає нічого неможливого, за помахом чарівної палички якої виростають справжні житлові будинки?
У 51-річної Наталії Іванової, жительки села Ковалівка, що неподалік Полтави, — шестеро дітей (найстаршій доньці — 28 років, найменшій — 12). Жінка має хобі, що дає й заробіток: виготовляє оригінальні ляльки, ялинкові прикраси, причому покупці знаходять її самі.
На запитання, що спонукало її зайнятися волонтерською діяльністю, Наталя відповідає так: «Я знаю, як це тяжко, коли в сім’ї багато дітей і при цьому немає власного житла (через це ми мали 14 переїздів).
Знаю, що таке нерегулярний заробіток, що таке, коли нічого їсти, ні за що купити ліки. Що й казати, ми пережили дуже складні часи. Тому як ніхто розумію тих, хто перебуває в нелегкому становищі. Коли ти сам знаєш, що таке відчуття тупика, то просто не можеш пройти повз людей, яким важко. А волонтерською діяльністю спочатку почали займатися мої діти. Вони брали участь у групах в соціальних мережах, створених для допомоги людям, котрі потрапили в біду, іноді запитували, чи можемо ми допомогти комусь грішми, нерідко переказували власні заощадження. У 2013 році на нашу сім’ю обрушилося велике горе — не стало 17-річної доньки.
Медики діагностували в Асі пухлину головного мозку, її оперували, після операції вона 40 днів була в комі... Ми до останнього боролися за життя доньки — це супроводжувалося величезними витратами, проте за весь час, слава Богу, жодного разу не постало питання, де взяти гроші: дуже допомагали друзі, знайомі, приятелі знайомих. Звичайно, в подібній ситуації опиняється немало людей. І як бути тим, кому ні до кого звернутися по допомогу?»
Із багатодітною родиною Тетяни Луценко Наталія Іванова познайомилася випадково. Хоча недаремно кажуть, що в житті випадковостей не буває.
У Шишацькому районі подружжя всиновлювало діток, і Наталя пообіцяла віддати новоспеченим батькам двоярусне ліжко, на якому спали колись її діти.
Проте вийшло маленьке непорозуміння: як виявилося, Наталин чоловік виготовив із нього мольберти для малювання, а сама жінка про це не знала, думала, що ліжко в розібраному стані, як і раніше, лежить на балконі.
Тож, аби дотримати обіцянки, їй довелося шукати двоярусне ліжко за оголошенням. Пошуки й привели її до передмістя Полтави — Кобищан.
— Хата була в такому закапелку, що не одразу й знайдеш, — розповідає моя співрозмовниця. — Тож Тетяна вийшла нам назустріч. А коли ми з водієм Олександром зайшли до її оселі, то були просто шоковані. Збиті з дощок двері завішені ковдрою, щоб не задувало з вулиці, підлога глинобитна, тісна кухонька з іще радянською плитою, у кімнатках, окрім спальних місць, більше нічого не поміщається.
Поки розбирали ліжечко, Тетяна розповiла, що в неї четверо дітей і вона чекає на п’яту дитину, а чоловік загинув... Ми з Олександром були настільки вражені побаченим і почутим, що дорогою назад довго не могли промовити й слова. Нас вразили ота бідність, розруха в поєднанні з теплом стосунків між дітьми, атмосферою любові в домі. У такі хвилини розумієш, що гідність людини абсолютно не залежить від рівня достатку, що вона може таїтися і в безпросвітній бідності.
Звичайно ж, як тільки в мене з’явилася можливість, я знову навідалася до оселі Тетяни Луценко — привезла різних продуктів, адже добре пам’ятаю, як, коли в нас було вкрай сутужно з наїдками, кум Славко приїжджав із торбами, повними всіляких смаколиків, влаштовуючи для наших дітей справжнє свято. Лишила тоді Тані й свій номер телефону, при цьому сказавши, щоб телефонувала, якщо їй знадобиться допомога. Але вона не з тих, хто просить чи скаржиться. Тетяна ніколи не скаржилася ні на життя, ні на людей.
Вирішили звести дім на клаптику рідної землі
— А 19 травня 2014 року мені зателефонувала її кума й повідомила, що Таня народила на 26-му тижні вагітності, — продовжує розповідь Наталія Іванова. — Таким чином, найменший Єгор з’явився на світ недоношеним, із вагою 900 грамів. Обоє — і породілля, і малюк — перебували в реанімації. Тетянина мати влізла в кредити. Я привезла тисячі три своїх збережень, але й цього, ясна річ, було замало.
Розуміючи, що на лікування потрібні великі суми коштів, ми з Тетяниною матір’ю звернулися по допомогу до держадміністрації. Там понад чотири години нас посилали з одного кабінету до іншого, а в підсумку ми так і пішли звідти ні з чим. І от, повернувшись додому, я попросила в дітей допомогти мені створити свою групу в соцмережі, аби зібрати кошти на лікування Тетяни Луценко та її сина.
То був мій перший подібний досвід, що дався мені не так легко. Два місяці Єгорка перебував у Полтавському обласному перинатальному центрі, і за цей час вдалося зібрати понад 20 тисяч гривень, яких якраз вистачило на те, щоб оплатити всі медичні послуги.
А одного дня 2016 року Наталії зателефонувала найстарша Тетянина донька Олена й попросила доглянути якийсь час Єгора, оскільки, мовляв, раптово померла мама. Тетяні було всього 36 років...
Так п’ятеро дітей лишилися сиротами. Олена одразу заявила, що дітей в інтернат не віддасть, підніматиме їх на ноги сама. А для цього потрібно було оформити опікунство.
— Нашій державі абсолютно байдуже, в яких умовах проживає мати з дітьми, — гірко посміхається Наталія Іванова. — Натомість до опікунів — зовсім інше ставлення, до них дуже багато вимог. Зокрема, вони мають забезпечити підопічним гідні умови проживання. Звісно ж, ветха хата ще Тетяниних батьків таким вимогам не відповідала. Тоді я разом з Оленою пішла до органу опіки й піклування виконкому Шевченківської у місті Полтаві ради й написала заяву, що беруся вирішити житлове питання сиріт.
На ту пору Наталя вже чітко знала, що робитиме: вестиме збір коштів через соцмережу. Так з’явилася група у «Фейсбуці» під назвою «Тетянині діти. Сиротам потрібен дім — побудуймо його разом».
Дуже багато людей долучилися до збору коштів, перейнявшись історією дітей, котрі лишилися без матері й не мали жодних перспектив щодо пристойного житла. Паралельно зі збором коштів учасники групи ламали голови над тим, у який спосіб вирішити житлове питання. Спочатку думали зробити ремонт старої хати, обклавши її цеглою.
Однак вона настільки непридатна, що ніхто з трьох запрошених спеціалістів не взявся за подібну авантюру, висловивши побоювання, що оселя може завалитися, як картковий будиночок, у ході ремонтних робіт.
Потім хотіли придбати міську квартиру, але підрахували, що за ціною це все одно, що побудувати дім на своєму клаптику землі, де діти виросли й де все рідне: двір, сад.
Ось так і зупинилися на останньому варіанті. Однокласник Наталії Іванової Олег Гатіатуллін, котрий має солідний досвід будівництва, створив проект, розрахований на економію будівельних матеріалів, за якої не страждає якість. Але тут постало багато юридичних, бюрократичних перепон.
Бо, як виявилося, діти навіть не зареєстровані в оселі, де вони мешкали, не вирішене й питання власності — усе з тієї причини, що переоформлення пов’язане з великими витратами. Тож паралельно з будівництвом нового будинку довелося займатися й документами — і хвіст цих проблем тягнеться й досі.
З миру по крихті
Попри все, за два роки неподалік від старої хатинки виріс чудовий новий будинок. У ньому іще немає козирка біля входу, відливів біля вікон, не пофарбований фасад, відсутні міжкімнатні двері тощо, але Олена й діти вже потихеньку обживають нову домівку.
Тут тепло, хоч опалюють дім електрикою, що, звичайно ж, влетить у добру копієчку. Після того, як буде узаконено будинок, Олені доведеться пережити ще й процес підведення до нього природного газу.
— У тому, що з’явився цей дім, заслуга не тільки моя, а й багатьох добрих, чуйних, не байдужих до чужого горя людей, — конкретизує Наталія Іванова. — Усіх неможливо перерахувати. Більшість доброчинців просить їх узагалі не називати — справжня благодійність є непоказною. От, скажімо, наші добрі знайомі з Канади приїхали в гості й дізналися, що я займаюся збором коштів на вирішення житлового питання сиріт, а повернувшись додому, вислали 1,5 тисячі доларів.
Великі суми коштів постійно жертвує наш сердечний друг Ігор із Києва, він купив усю кухонну техніку, а також меблі для кухні, дитяче ліжко й іще багато чого. Світильники, крани, умивальники підкинуло керівництво мережі салонів краси «Шалена краса», обіцяє віддати ще й двері. Є у нас і чудовий нотаріус Ольга Шимка, котра взагалі не бере із нас коштів за свої послуги.
— Як усе-таки пощастило цим дітям, що ви зустрілися на їхньому шляху, — не втримуюся від емоцій.
— Отже, так потрібно було, раз зустрілася. Знаєте, якщо ти опинився на дні, вибратися звідти дуже важко. Без сторонньої допомоги — просто ніяк, — розмірковує Наталя. — Нам теж свого часу допомогли — подарували просторий дім, у якому зараз живемо.
— Коли ви бралися за цю справу, вона не здавалась вам фантастичною, нереальною? — допитуюся.
— Ні, не здавалася. Адже ми збирали через iнтернет грошi й на операції тяжко хворим діткам, які коштували десятки тисяч доларів. Якщо небеса схвалять твій проект, дадуть згоду на втілення його в життя, повірте, усе можливо, — запевняє волонтерка.
Олена Закаблук проводить для мене екскурсію новим будинком. Зізнається: коли Наталя їй уперше повідомила, що в кожного з дітей буде своя кімната, дівчина просто не повірила. «Вам не здається, що це дуже «жирно»? — тільки і спромоглася сказати, адже досі сімейство жило, як у рукавичці. А проти ідеї будинку із двома входами дівчина й зовсім запротестувала: «Навіщо два входи? Ви хоч уявляєте, скільки коштують одні двері?»
— А загалом я в процес будівництва зовсім не вникала, — зізнається дівчина. — Усі ці турботи звалила на свої плечі наш добрий ангел Наталя. Натомість я займалася документами, оформленням найменшеньких у дитсадок. Бабуся віддала мені дідусів автомобіль, тож я здала на водійські права. Власне авто тепер по-справжньому виручає, адже добратися з околиці до міста в години пік дуже складно. А Марійчин і Єгорів дитсадки розташовані в різних кінцях — Єгор як особлива дитина відвідує спеціалізований заклад.
Звісно, коли я визвалася стати опікуном меншим дітям, то не уявляла, що таке бути багатодітною матір’ю. Із меншими дітьми легше — вони слухняні, натомість із Дариною дуже складно — у неї перехідний вік. Але справляюся. Іноді так хочеться полінуватися, довше поспати чи й просто повалятися в ліжку, але я встаю й іду на кухню готувати дітям сніданок. Власних дітей більше не планую. Ви ж бачите, скільки їх у мене. А там життя покаже...
