Актор театру та кіно Олег Москаленко зіграв головного героя у пригодницькому екшені «Дике поле», знятому за мотивами роману «Ворошиловград» Сергія Жадана.
За сюжетом, Герман змушений повернутися у своє рідне містечко на Донбасі. Його старший брат зник, і Гері треба захистити сімейний бізнес — стару бензоколонку. Разом із нею — друзів дитинства та кохання.
«Дике поле» — копродукційний українсько-нідерландсько-швейцарський фільм, дебютна режисерська робота Ярослава Лодигіна. Основним лейтмотивом картини є гасло: «Захищай своє!»
Як Олег Москаленко потрапив у фільм, чим цікавими були зйомки? Про це та інше «Україна молода» розпитує в актора.
Роки для виховання глядача
— Олеже, «Дике поле» має багато позитивних відгуків. Після прем’єри вже пройшло достатньо часу, щоб говорити про відвідуваність глядачами кінотеатрів.
— Хто ще не бачив фільму — нехай купує квитки і йде дивитися. Але складно з сеансами — час дуже незручний. Наприклад, єдиний сеанс у неділю стоїть на десяту ранку. Я не знаю, що робити з цією проблемою — це, напевно, питання до директорів кінотеатрів. Насправді, це прикро. Ще немає віри в українське кіно, особливо у глядача. У столиці з цим ще якось простіше. А у менших містах — складно. Таких, як, наприклад, Кривий Ріг, де живуть мої друзі. Якби ми з дружиною не зробили їм рекламу «Дикого поля», то навряд чи вони пішли б у кіно.
— Український глядач, дійсно, все ще упереджено ставиться до українського кіно. Бо у пам’яті ще зберігаються ті малобюджетні фільми з дев’яностих.
— Справа навіть не у коштах. Річ у тім, що нам тривалий час нав’язували іноземний продукт, і ми звикли до нього. І, звичайно, більшість людей піде на «Веном» чи на «Фантастичних звірів», ніж на «Дике поле», «Браму» чи «Кіборгiв». І з цим нічого не зробиш. Мають пройти роки — і з’явиться глядач, вихований на українському кіно.
— Як заохочувати глядача?
— Напевно, набагато більше реклами та піару потрібно робити. Тому що у Києві, наприклад, я бачив лише один білборд «Дикого поля», та й то у спальному районі. Іще на тролейбусах — і все, на жаль.
— Як ви почуваєтеся після прем’єри фільму? Адже це завжди хвилюючий момент...
— Добре! Для мене робота над фільмом уже закінчилася і зараз я можу насолоджуватися результатом. Хоч і не розчарований, але буду відвертий: я не в захваті. Не скажу, що це суперкруто чи супергеніально. Проте раджу всім, хто має змогу, піти й подивитися цей фільм.
— Чому не вважаєте, що це круто?
— Напевно, тому, що я самокритичний.
«Грати зранку після Нового року казочку — це трішки тяжко»
— Наскільки фільм відрізняється від роману «Ворошиловград»?
— Це абсолютно різні творчі одиниці. Складно сказати, що книга цікавіша. Тому що для мене є такий момент: читаючи її вперше, для мене було важко перейти якийсь рубікон, коли я «в’їжджаю» у всю ту ситуацію, яка там відбувається, і всі ті пригоди. Напевно, так само було і Герману. Зрештою, книга мені дуже сподобалась. Але не можна у дві години фільму втиснути більше трьохсот сторінок книги.
— Читаючи книгу, ви вже знали, що гратимете головну роль?
— Ні, не знав. Читав книгу, коли ще відбувався кастинг. Книга мені дуже сподобалась, хоча Германа я уявляв трішки старшим. Утім як актор я себе ототожнюю з персонажем і шукаю певної схожості, тому, звісно ж, мені хотілося його зіграти.
— На головну роль кастинг проходило 170 акторів. Як вважаєте, чому обрали саме вас?
— Напевно, тому що я — Герман (сміється). Насправді тяжко відповісти — це, напевно, Божий промисел. Частка везіння чи сили згори, яка склала пазл, і саме я, а не хтось інший, потрапив у цей фільм. За словами режисера Ярослава Лодигіна, багато акторів, що приходили на кастинг — трішки «серіальні», приходили вже зі своїми напрацюваннями. У мене вони теж є, але, зі слів режисера, він у мені такого не побачив. Я не вважаю себе геніальним і є достатньо самокритичним.
— Це ваша перша роль у повнометражному фільмі. Чим займаєтесь, окрім зйомок?
— Я працюю у столичному Молодому театрі й запрошую всіх на свої вистави. Також займаюсь акторською майстерністю з дітками.
— Наскільки великою є різниця між театром і кіно?
— Між ними — тонка грань. І подекуди здається, що різниці немає, але різниця є, і вона колосальна. Наприклад, театр дуже схожий на художній фільм, на повний метр за своїм підходом. Там і репетиції, і серйозна підготовка.
Серіальне виробництво інше: це потрібно за день зняти й до 15 хвилин робочого матеріалу, то тут тяжко говорити про творчість. Коли ми знімали «Дике поле», за день встигали відзняти лише дві-три хвилини, які підуть на екран.
Я намагаюся у житті займатися лише тим, що мені цікаво. Театр мені подобається — він тримає мене в формі, хоча не скажу, що в театрі мені завжди цікаво. Іноді доводиться себе пересилювати й приходити на репетиції, грати зранку після Нового року казочку — це трішки тяжко. Утім, зрештою, у театрі є магія, заради якої я там і працюю. А кіно, особливо серіали — це більше для заробітку, бо в театрі себе не прогодуєш. Театр — для душі, для внутрішнього світу!
— Але невже в кіно зовсім немає магії?
— Магія є, але вона з’являється потім — на екрані. Я зараз знімаюсь у фільмі «Чорний ворон» Тараса Ткаченка. Він розповідав про попередні зйомки «Гнізда горлиці» (до речі, також рекомендую фільм до перегляду). Так от, коли відзняли чотирнадцять днів — не стало Віталіка Лінецього. Команда не знала, що робити, згодом вирішили взяти дублера. І коли вже поїхали знімати в Італію — режисеру дзвонить дружина і каже, що їй снився Віталій і сказав що все буде добре. Тому в кіно теж є магія, і на знімальному майданчику відбувається магія. Так само, при зйомках «Дикого поля» були свої магічні моменти...
Поруч iз «Голлівудом»...
— Скільки часу тривали зйомки «Дикого поля»?
— Тридцять три зміни. Ми знімали на сході — у Старобільську і навколо, а потім приїхали до Києва. У нас була перерва в два тижні, а потім iще десять змін — знімали у столиці. З усіх декорацій збудована була лише заправка. Усе інше — це реальна натура, реальні будівлі та приміщення, телевежа, яка розташована поруч iз «Голлівудом», магазини, музей.
— Який iще «Голлівуд»?
— Місце, де побудували заправку, місцеві жителі ще до зйомок фільму називали «Голлівудом». Це місце чимось схоже на столичний майданчик біля «Батьківщини-матері» — звідти відкривається пейзаж на весь Старобільськ і далі до горизонту. Класне місце.
— Як вас сприйняло місцеве населення? Жили ж люди собі спокійно...
— Спершу так і було, а тут поприїжджали якісь вар’яти й почали щось знімати (сміється). Я приглядався, спостерігав за цим усім збоку, і мені здається, що люди також були якісь насторожені від самого початку. Але потім побачили, що приїхали нормальні пацани, роблять щось таке цікаве, й вони почали вливатися у процес. Ми познайомились із місцевими мешканцями й спілкуємось з ними телефоном донині. Багато хто знімався у нашому фільмі, і не лише у масовці, а й у деяких епізодах. Вони досить колоритні. Сцена, коли приїжджає група підтримки, — це ж все місцеві, там є лише декілька каскадерів.
— Жителі Старобільська чекають на прем’єру у своєму містечку?
— Звісно ж, чекають! Але проблема в тому, що на сході немає де показувати, немає проектора, звуку. Але сподіваємося на те, що щось зміниться. Я б із превеликим задоволенням поїхав би у Старобільськ, зайшов до Германа — там, до речі, є справжній Герман. А познайомився з ним випадково: мені на день народження подарували там спінінг, і я пішов вибирати снасті, зайшов у рибальський магазин — а там тезка героя, якого грав.
— Фільм наповнений колоритними персонажами. Органічно у ньому виглядають не лише місцеві жителі, а й актори.
— Звісно, добре спрацював кастинг — знайшли таких колоритних персонажів. І, звісно ж, режисер знав, кого брати.
— Друзі Германа Коча і Травма — позитивні герої чи страшили?
— Можливо, вони на екрані виглядають страшними, утім їх зіграли люди, з якими дуже приємно спілкуватися. Із ними одне задоволення працювати. Це реально професійні актори. Вони підказували на майданчику, розповідали анекдоти. Багато жартів у нас було!
«Нарешті герої не розмовляють, як філологи»
— У фільмі немало нецензурної лексики. Деякі актори спочатку навіть відмовились зніматися через це. Як ви сприймаєте таку лексику й чи вживаєте її у повсякденному житті?
— Та, звісно, вживаю. Я не знаю людини, яка цього не робить. Це абсолютно нормальний лексикон — я, звичайно, не матюкаюсь «як сапожнік», але якщо палець вдарю або злий — то так.
До речі, один iз моїх родичів пішов у кінотеатр і розкритикував фільм у пух і прах. Він не причетний до мистецтва, але зробив настільки точні зауваження, що я розумію — так воно і є. От йому різали слух нецензурні вирази. А коли пішла моя теща дивитись, вона сказала: «Так це ж нормально! У мене в ЖЕКу і не таке можна було почути». Абсолютно різні думки. Комусь різало слух, мені — не ріже. Я за використання нецензурщини у фільмі, якщо це виправдано.
— Для українського глядача незвично чути в кіно багато нецензурної лексики. Ми навіть, навпаки, звикли чути, швидше, пафосні діалоги.
— Так, хтось навіть написав дуже цікавий пост-відгук про фільм, що нарешті герої не розмовляють, як філологи. І це, напевно, добре. Це — суперпохвала. Ми старались показати справжнє життя.
— В одній зi сцен ви зіграли з Сергієм Жаданом. Наскільки це було важко і наскільки серйозно ви готувались до цієї сцени?
— Готувалися до неї досить довго, бо Сергій потребував максимальної концентрації. Жартую. Не хочу вводити тих читачів, хто ще не бачив фільм, в оману (сміється). Насправді, для мене ця зміна була досить легкою, тому що, по суті, мій персонаж спостерігає за тим, що відбувається якась «дічь»: хто ці люди, хто ці фермери, звідки вони взялись і чого хочуть? Але мені і моєму персонажу було спокійно, тому що я був не один. Я був із групою підтримки, з друзями і готовий був битися до останнього.
— Чутками обростає колоритна сорочка Германа...
— Історія про сорочку скоро буде легендою. Це сорочка режисера — Ярослава Лодигіна. Звичайна сорочка, яку він носив, у якій пітнів, яку прав. Довгий час вибирали одяг для Германа. Тривалий час не могли зрозуміти, яким він має бути, — чи модником, чи більш інтелігентом. Зрештою, на одну з примірок режисер прийшов у цій сорочці й каже: «Ану, візьми поміряй». Я взяв поміряв — так і залишився у ній.
Не можна одразу зняти шедевр
— Олеже, яке ваше ставлення до українського кіно загалом? Багато людей радіють, що на екрани виходить досить багато українських фільмів, але й є ті, хто сприймає це з іронією і критикує вітчизняні фільми.
— Давайте відкотимось на двадцять-тридцять років назад — чи існувало українське кіно? Ні. Ще раніше — так, існувало, але з великою цензурою. Так, як і наша держава встановлюється у своєму розвитку і напрямку, так само це робить й українське кіно. Я дуже радий, що воно проходить ці етапи розвитку. Не можна одразу взяти й зняти шедевр.
Аби зняти хороший фільм, потрібен, у першу чергу, хороший сценарій, база, кошти — причому дуже багато коштів (не один десяток мільйонів гривень). Давайте візьмемо за приклад якийсь іноземний проект від —etflix або ВВС, серіали «Шерлок», «Гра престолів» та інші — там одна серія вартує стільки, скільки повнометражний фільм в Україні. Але вони потім відбивають ці гроші. А у нас дуже ризикують вкладати гроші в українське кіно, тому що в прокаті воно не збере касу, за винятком кількох комедій.
Звісно, глядач ще не дозрів до українського кіно. На американські комедії, блокбастери приходить багато глядачів, а чому на українські не приходять? Я не знаю, кому поставити це запитання, і дати на нього відповідь я теж не можу. Є багато факторів, які впливають на це: зокрема, кінотеатри, які не ставлять сеанси у зручний для людей час.
— Із театрами наразі ситуація дещо інша...
— У кожного театру є свій глядач. Є глядач театру імені Івана Франка, є глядач Молодого театру. Добре діє реклама: афіші багатьох театрів є у метро, в iнтернеті, у різних установах. Не на всі вистави є аншлаги, але здебільшого приходить багато людей. У нас у театрі є зіркові вистави, де грають Боклан і Вертинський — у них на виставах завжди аншлаг.
— Чим фільм «Дике поле» може зацікавити вибагливого глядача?
— Це фільм іншого жанру, іншого формату, ніж ті, що знімали в Україні до цього. Він абсолютно інший — «Дике поле» відкриває нову сторінку в українському кінематографі, починає новий параграф. Я не скажу, що це переломний момент, але з’явилося щось нове. Безумовно, класні стрічки «Брама», «Кіборги» — вони варті уваги, але то дещо інше. Головне — вірити у краще, і де б ви не перебували — вірити в себе, в друзів і, звісно, захищати своє!
