«А в колгоспі добре жить...»

Україна переживає надзвичайно відповідальний період своєї дер­жавної історії. Зажерливий північно-східний сусід не визнає нас окремим народом і суверенною державою, намагається нас просто знищити.

 

Революція гідності відновила нашу героїчну пасіонарність, розбудила частину нації до опору агресорові, породила масовий добровольчий та волонтерський рухи. Ми вистояли, дали адекватну відсіч ворогові, сформували світову антипутінську коаліцію. Але, на превеликий жаль, значна частина нашого суспільства залишилась осторонь цього історичного процесу, чогось очікує або ставиться до нього вороже. Це так звана колгоспно-совкова «вата», продукт більшовицького сатанинського генетичного відбору, масових репресій та злочинної асиміляційної політики колонізаторів.

 

Ленінсько-сталінська більшовицька влада підірвала життєві сили української нації, звела її участь до стану кріпаків і людського матеріалу для асиміляції та русифікації. Для цього нещадно винищували інтелектуальну частину нації, освічених та політично налаштованих керівників різних рівнів, учених та педагогів, інженерів та агрономів, письменників та музикантів, кобзарів та священиків. Жодна нація у світі не зазнала такого жорстокого геноциду. Ми пережили страшні роки трьох штучних голодоморів, політичних та релігійних репресій, двох світових воєн, переселень на будови комунізму тощо. Тих, хто вижив, здавалося, легко можна було б перевести в колоніальне стійло на рівень покірних рабів. Та ми вижили, знайшли сили відродити націю та відновити власну державність, хоч і дуже великою і дорогою ціною.

 

Московські більшовики відібрали в українців їхнє найбільше багатство — родючі землі, з яких виростала наша нація. Крім того, забрали іншу рухому та нерухому власність, перевівши її у так звану суспільну, біля якої людина стає слугою. Без власності людина стає безправною і незахищеною, перетворюється на державного утриманця. У неї зникає інстинкт господаря, зникає воля і потреба до продуктивної і творчої праці, до набуття необхідних речей і продуктів для поліпшення свого матеріального стану. Людина живе одним днем, у неї атрофується інстинкт самозбереження. Виникає духовна порожнеча, яка заповнюється пиятикою, іншими шкідливими звичками. Зникає потреба постійно вчитися, збагачувати себе духовно, культурно.

 

Прискорена індустріалізація України призвела до формування робітничого класу, значною мірою за рахунок приїжджих з інших республік. Це було одним із завдань московських більшовиків — формувати єдиний радянський народ із російською мовою, культурою і ментальністю. Невисокий рівень механізації та автоматизації виробничих процесів породив великий прошарок пролетарів, які не мали високої кваліфікації, так званих чорноробочих, справжніх радянських пролетарів.

 

А в селі тим часом формувався також новий клас — сільські пролетарі-колгоспники, у яких не було землі, сільськогосподарських знань. Були вільні робочі руки, які працювали на не своїй землі за безцінь, за трудодні. Низькі заробітки змушували їх красти колгоспне добро, ухилятися від роботи. «А в колгоспі добре жить: один робить — сто лежить» — співалося тоді. У людей зникало бажання до продуктивної праці, вони ставали патерналістами, державними утриманцями, яким не потрібно було думати, вдосконалюватися, збагачувати себе духовно і матеріально.

 

Сільські та міські пролетарі ходили на голосування за єдиного кандидата, якого пропонувала Комуністична партія. Голосувати повинні були всі, в іншому разі могли послідувати всілякі репресії, догани, інші покарання. Вибору — жодного, а звідти й політична апатія. А тому і до сьогодні збереглася оця антивиборча байдужість, невіра у справжній вибір влади, яка буде представляти твої інтереси. Так звідки ж може взятися у нас справжня європейська виборча культура, повага до народних обранців?

У більшовицької імперії був поважний і підлий лозунг: «У пролетаріата немає батьківщини!». У пролетаря немає власності, майна, капіталів, жив він у комунальній або державній квартирі, до якої був прив’язаний обов’язковою пропискою. Тому йому байдуже, де мешкати, аби держава давала роботу, жратву та пійло, які були дешевими та доступними. Тому й не було любові до місця, до землі, де проживав той пролетар, бо все навколо було не його. То з чого мав народитися патріотизм, любов до країни, яка тобі надала можливість стати всім — господарем, власником, заможним і гордим громадянином?

 

А ми дивуємося, чому в нас так мало свідомих виборців, які обирали б до органів влади найпідготовленіших, найпрофесійніших та найчесніших депутатів, здібних керівників, активних громадських лідерів. Запитайте пересічних українців, що в них на першому місці — обов’язок чи права і привілеї? Відповідь буде однозначною — тільки права. Так оця пролетарська «вата», а її дуже багато серед виборців, буде голосувати за оскаженілих популістів, які обіцяють золоті гори, але таланту й волі виконати свої обіцянки не мають. Ще довгий шлях має пройти України, щоб оцих пролетарів міста і села, совкову «вату», переробити на свідомих громадян вільної і заможної України.