«Просвіті» — 150 років: найвідоміше українське товариство відзначає ювілей

— Усе має свою історичну обумовленість, — розповідає Павло Мовчан. — 1848 рік... Відбуваються великі європейські трансформації. Розпадаються імперії, формуються національні утворення. Кожна європейська нація відстоює свої історичні права на власну державність та структури в різних сферах — культурній, освітній. Після придушення польського повстання починається боротьба поляків за свою окремішність. У свою чергу, угорці домагаються особливого статусу в Австро-Угорській імперії. Ця боротьба не могла не заторкнути й українців. На ту пору це були «русини» в Австро-Угорській імперії. Російські поневолювачі, після переділу Польщі, по­трактовують русинство як «русскость» (так само, як і сьогодні).  

 

Важливо, що до 150-річчя «Просвіти» ми ставимо крапки над тими міфологемами, які були сформовані саме в ХІХ сторіччі. Якби не було такого товариства, як «Просвіта», то була б якась суміш московсько-українсько-русинського «язичія», яке вже тоді починало домінувати. І вже були засновані газети за сприяння російської імперської влади, які писалися «язичієм», також видавалися книги такою ж «мовою».

 

І тільки завдяки створенню «Просвіти» почалися заклики «ближче до люду, ближче то того русинства, яке є носієм справжніх цінностей». Ініціаторами цієї історично значимої події на Західній Україні, у Львові, були переважно греко-католицькі священики, академічне студентство й ціла когорта людей, які вже були незалежні від влади (заможні люди та середній клас). Фактично створення товариства сталося після того, як їхня спроба з «Руською бесідою» (раніше були утворені такі москвофільські осередки у Львові) показала, власне, свою безперспективність.

 

І тому молоді люди, такі, як композитор Анатоль Вахняненко, отець Заячківський та інші, обґрунтували необхідність створення такого товариства на зразок уже заснованих, таких, як чеське, словенське, сербське. І хоч вони їх фактично наслідували, але це була загальна перейнятість усіх (бо ж не існувало моделі й, мовляв, давайте її запозичимо) — це був рух, то була історична обумовленість. 

 

Українська нація почала захищатися й протидіяти асиміляції! Причому асиміляції подвійній. Розпочалися діалоги: яким має бути товариство; які наші пріоритети; «може, все-таки двома мовами — польською та русинською?» (були й такі концепції); хтось погоджувався, а хтось ні, щодо «взірування» на «білого царя» (тобто на Росію), бо, мовляв, навіщо нам придумувати ще якусь іншу мову, якщо в нас є зразкова літературна російська мова. 

Усе це «ідеологічне бродіння» не могло не прийти до одного усвідомлення: треба бути собою! І бути собою означає: необхідно визначитися відповідно до наданих конституційних прав (адже була прийнята перша Конституція в 1867 році на теренах Австро-Угорщини й створилася конституційна монархія), скористатися ними й сформувати таку структуру, яка відповідала б вимогам саме «українськості» (або, як тоді казали, «русинства»). До речі, тоді вживали термін і такий, і такий — він іще не був чітко зведений до «українськості». Бо, наприклад, коли Іван Франко казав про те, що він пише українською мовою, а не русинською, то його питали: «А це для кого?» і казали, що «в нас є два українці в Нагуєвичах — це найбідніші люди!» Але, як не парадоксально, найбідніші були найсвідоміші!

 

Це такі парадокси того часу, які не могли не позначитися на багатьох внутрішніх стосунках різних структур. Тому можу сказати одне: дата проведення з’їзду, що започаткував створення товариства, 8 грудня була обрана невипадково — це День непорочного зачаття Діви Марії за католицьким календарем. Цей день обирався саме як почин й ідеологічно перегукувався з християнськими догмами та настановами. 

 

На тому першому установчому з’їзді у Львові в 1868 році було лише 64 делегати. Так, це небагато, але початок був дуже серйозний. Були дуже яскраві промови, цікаві аргументації (зокрема, як нам уникнути ганебної можливої втрати себе й космополітизації). «Батьки» «Просвіти» усвідомлювали, що треба щось робити, треба організовуватися. Для початку слід було придбати приміщення, а на це необхідно зібрати кошти. Проте цьому ніхто не сприяв — жодна влада.  

 

Будинок все ж таки придбали — у поляків-народофільців, які сприяли й були помірковані до русинів, добре ставилися до місцевого населення. Ці поляки погодилися за помірну ціну продати у Львові будинок на вулиці Ринкова, 10 (на жаль, це історичне приміщення зараз у дуже занедбаному стані). 

 

Тоді «Просвіта» зробила колосальний ривок: буквально за кілька років вона охопила всі села, містечка й міста Галичини, також «пересіла» на Надніпрянщину. А ще заснувала цілу низку різних банківських структур (кредитних спілок), таких, як «Самопоміч» — їхнiм гаслом було: «Свій до свого по своє». У «Просвіті», крім того, почалися вишколи, які потім переросли в «Пласт» і «Соколи».  

 

Тож усе починалося від «Просвіти»! Ми навіть до цього часу недооцінююємо її феноменального значення. Тому й невипадково, що перші репресії колонізаторів почалися з «Просвіти». У нас є «розстрільні списки» — у кожній області, в кожному місті України (чи Наддніпрянщини, чи Лівобережжя, чи Галичини, чи Буковини) — розстрілювали. 

Був такий польський історик Белевський, який у час заснування «Просвіти» казав про те, що «визнавати окремішність русинську (українську. — Авт.) — це все одно, що Польщі приставляти бритву до горла!» Загалом опір польський був шалений! Коли наші представники в Сеймі (польському парламенті. — Авт.) від русинства починали тему української освіти, школи й книги — поляки всі ці теми «бомбардували».

 

А росіяни зробили ще простіше: вони капітально все «зачистили» — перші їхні репресії почалися в 1914 році під час окупації Галичини, в час Першої світової війни. Була протидія українству, бо вони вбачали в цьому сепаратизм і називали це так: «український небезпечний сепаратизм». І тому «Просвіта» була тими «дріжджами», на яких усе підіймалося. 

 

Додам, що при «Просвіті» діяли ще різні цікаві речі, зо­крема, були товариства тверезості — таким чином велася боротьба з алкоголізмом. Адже в кожному селі був шинок — споювали бідних русинів повально (про це можна навіть у Франка прочитати). Також товариство культивувало народні звичаї. Але найважливішим є те, що почали видавати українську книжку. Адже було розуміння того, що до людей перш за все треба йти через бібліотеку й читальню. Тому в кожному народному домі було засновано читальні. Все це існувало на пожертви.

 

Австрійський уряд, розуміючи, що він мусить ураховувати цю вже й політичну складову, навіть почав частково фінансувати товариство. Бо, підтримуючи й фінансуючи «Просвіту», австрійський уряд і зокрема Франц Йосиф (Франц Йосиф I — імператор Австрійської імперії і король Богемії з 2 грудня 1848 року, апостольний король Угорщини в 1848—1849 роках; король Галичини та Володимирії; великий герцог Буковини; з 15 березня 1867 року — голова двоєдиної держави — Австро-Угорської монархії. — Авт.) казав, що «ми таким чином гальмуємо польське й російське домінування язичія». Бо Москва через свої структури, видання (так як і сьогодні, але тоді були інші форми задіяні) — впливала на «уми» на теренах Австро-Угорщини, це ж робили й відроджувані поляки.   

Але найважливіше, що коли наші «просвітяни» поставили питання про заснування у Львові українського Університету, десь у 1911-1912 роках, то російський цар Микола ІІ відреагував на цю ініціативу таким чином: «Якщо це трапиться, то ми зараз же оголошуємо війну Австро-Угорщині». Тобто Перша світова війна могла початися не з того парадоксу (вбивства у Сараєві ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу), а набагато раніше!

 

Тому історія «Просвіти» — це історія постійної боротьби. Але тотальну зачистку товариства зробила радянська влада. І якщо перші розстріли просвітян почалися у 1914—1916 роках, коли Росія домінувала в Галичині, то масове й остаточне фізичне знищення «просвітян» було завершено в 1920-ті роки... Ще за царату, аж до більшовиць­кого перевороту 1917 року, Росія запроваджувала цілу низку репресій до «Просвіти»: було заборонено видавати українські книги, ставити українські п’єси (хіба що дозволяли якісь водевільчики).

 

А одразу після революції 1917 року радянська влада стала нищити церкву й «Просвіту». Адже це були дуже споріднені структури: церква підтримувала «Просвіту» й навпаки. Бо що таке сімейні цінності й народні традиції? Це є національні цінності. І церква це усвідомлювала, тож не дивно, що дуже багато священиків очолювали на місцях «Просвіти». 

 

Згадаймо, що свого часу «Просвіту» очолювали Микола Лисенко, Борис Грінченко, Леся Українка, Степан Смаль-Стоцький та інші достойники. Та куди не кинь — це всюди провідні й визначні постаті української культури та духовності! 

 

«Ніякої «Просвіти»!»

 

Тому відродження «Просвіти» у 1989 році є цілком логічним. Але тоді ЦК Компартії  України заборонило «Просвіту» — сказали, що може бути товариство української мови. І, зокрема, секретар ЦК КПУ Юрій Єльченко вимагав від ініціаторів створення (а точніше відродження) «Просвіти»: «Ніякої Просвіти!» Проте делегати установчого з’їзду погодилися на формулу, яка й залишилася: Товариство української мови «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка. 

 

Чому так? Компартійні бонзи хотіли знівелювати саму «Просвіту», не давати посилів на її минулі практики та на національне піднесення. Мовляв, ну от існує товариство української мови, але є й російської мови, й єврейської, й грецької (як писали компартійці, хоча насправді такого товариства не було) тощо. І ці всі товариства були зафіксовані в документах ЦК КПУ. Коли я ці документи згодом читав, то реготав від безграмотності творців цих «писань». Я пам’ятаю, хто очолював ці товариства... Адже, за концепцією Компартії, ми були інтернаціональною «общностью советских людей». Нібито в нас і не було абсолютного домінування в «радянській Україні» українців. «Вони» думали, що українців уже немає й що питання українства вирішене й остаточно закрите після трьох Голодоморів і абсолютного зачищення та нав’язування іншої ідеології. Але ні! Відродилися!

 

Повертаючись назад, у часи Австро-Угорщини, варто зауважити, що тоді видавалося дуже багато різних газетних видань (зокрема, газета «День», яка відродилася вже в роки незалежності України). 

 

Була тоді й газета «Слово», яку ми відродили, але з певних причин ми її видаємо під зміненою назвою «Слово Просвіти» — вона виходить щотижня. Не так давно в нас були газети різного профілю: наприклад, християнського спрямування (бо це ж важлива складова в ідеології товариства), й екологічні. Але ці газети вмерли — ми не могли їх утримувати через брак коштів. На жаль, наразі кожен просвітянин став жебраком. Раніше ми могли існувати на внески. Зараз, наприклад, і церква, яка не виливає й не продає свічок, не проживе за ті «датки», які їм дають прихожани. 

 

Хочу наголосити, ось, наприклад, ніхто сьогодні не видає Шевченкового «Кобзаря»! А що таке нація українська без безцензурного «Кобзаря»? Це як християни без «Євангелія»! Раніше «Просвіті» вдалося загалом видати мільйон (!) «Кобзарів» — різноформатних, оформлені різними художниками (починаючи від Василя Лопати, Миколи Стороженка, Володимира Гарбуза тощо). Зараз ми зробили народний «Кобзар», бо коштів немає, і ми завдяки людським благодійним пожертвуванням на спеціальний банківський рахунок видали невеликим накладом. 

 

А вдалося зібрати ці кошти після того, як цьогоріч 22 травня біля пам’ятника Шевченку я людям розповів, яким величезним накладом вийшов «Кобзар» у... Китаї!!! А в нас жодного! У нас про Шевченка література є, а самого «Кобзаря» немає. 

 

У нас є чимало проектів, зокрема ми видаємо бібліотеку воїна кишенькового формату — це Отаман Бульба-Боровець «Армія без держави», Іван Ющук «Якщо ти українець...», Петро Полтава «Кто такие бандеровцы», Катерина Мандрик-Куйбіда «До зброї, браття» та інші. Також  зробили цілий цикл фільмів «Героїчне минуле України: від Святослава до Небесної сотні» і щойно вийшов уже восьмий із цієї серії. Ще ми видаємо диски для дітей, дитячі пісні й дитячі комп’ютерні ігри українською мовою, бо цього ніхто не робить. 

 

Адже нам лише «зверху» оголошують, що українська мова державна. Але якщо відповідне міністерство не виділяє коштів, то хто цим займатиметься!? Усе це потребує певної фінансової підтримки. Ми скрізь звертаємося й самостійно шукаємо кошти... 

 

Ми робимо державну справу фактично лише своїми силами! І якщо попередні влади це розуміли, й тому передбачали певні бюджетні підтримки, — то зараз... Ось у цьому році, наприклад, просто  катастрофа! Бо нам же треба, зокрема, офіси по областях тримати (а це й опалення тощо), а ціни ж на комунальні послуги підскочили карколомно.

Є певні сподівання на те, що про всі ці свої негаразди з недофінансуванням вдасться особисто викласти й донести до Президента, адже, як нам повідомили з його адміністрації, Петро Порошенко має намір бути присутнім на відзначенні у Львові 150-ї річниці товариства  «Просвіта». Бо всі ті листи, які ми надсилали раніше, десь гинули в «нетрях» президентської адміністрації.

Ми також проводимо, без перебільшення, сотні зустрічей у вищих навчальних закладах, де підносимо такі найважливіші питання: чому треба вдаватися до рідного слова та обороняти його, чому 150 років тому це усвідомили й робили все послідовно, чому нищили наше слово. Ця тема стосується нових поколінь, нової парадигми й нової перспективи — без цього ми не сконсолідуємо націю.    

 

На жаль, на початку новіт­ньої російсько-української війни запущена хибна концепція: «Не имеет значения, на каком языке!» Причому, як не парадоксально, вона вийшла зі Львова... Аналогічно, як свого часу там же було й москвофільство. Навіть один із претендентів на «папаху» (відомий співак) — демонстративно перейшов на російську мову... Чи можна забути, як ціла низка львівських письменників зробила те саме!.. 

 

Та це повна дурня! Переходити на російську мову після того, як «вони» знищили мільйони українців, русифікували й асимілювали нас, забрали наші етнічні землі (Кубанщину, Воронежчину, Курщину, Слобожанщину, Берестейщину тощо), все «закатали», а сьогодні донищують наші товариства-земляцтва, з якими «Просвіта» співпрацювала (в Оренбурзі, Владивостоці, Москві тощо). 

За статистикою «там» було ще 12 мільйонів українців, а зараз уже не набереться й півтора мільйона! Ось така в Росії проводиться тотальна русифікація. Ще донедавна ми могли із земляцтвами співпрацювати й надсилати їм літературу. 

 

Так само, як ми співпрацювали з «Просвітою», де вона збережена й є, зокрема, в Аргентині, Бразилії, Парагваї. Ось нещодавно на СКУ (Світовий конгрес українців. — Авт.) приїздили зарубіжні делегати від «Просвіти» з цих і багатьох інших країн.

 

Ці товариства «Просвіти» по світу є великою потугою, яку треба використовувати, але нам потрібна фінансова підтримка держави, аби ми могли з ними співпрацювати. Адже ніяка, навіть надсучасна зброя не може порівнятися з тим, що може зробити національна єдність. 

Нещодавно ми підписали заяву-звернення на підтримку Президента, але вимагаємо ліквідувати медійні засоби, які мають антиукраїнську позицію, а також видворити з України тих людей, які є відвертими адептами «русского міра» в нашій країні — Мураєва, Медведчука i Новинського.

 

Не повинно бути політики подвійних стандартів ні для кого! Сподіваюся, що до Президента нарешті прийшло це усвідомлення із введенням над­звичайного стану, бо вагання й нерішучість зараз є неприпустимими. Ідеологеми, які Президент нині тиражує, фактично, є ідеологеми наші, просвітянські: єдина мова, церква, армія. 

 

Кожне наше обласне об’єднання має свої плани та можливості. Наприклад, в Івано-Франківську видають свою газету й у місті відновлено Народний дім (там відбуваються лекторії, постійні зустрічі, вечори), у Харкові «Просвіта» видає свою дитячу газету «Журавлик». (Зауважу, що Міністерство освіти недопрацьовує й зайняло позицію «гнило-ліберальну»). А на Полтавщині просвітяни збирали кошти на будівництво пам’ятника Івану Мазепі, на відкритті якого два роки тому був Президент України. 

 

На жаль, приміщення «Просвіти» радянська влада свого часу позабирала, нічого не давши навзамін. Зокрема, лише в Києві, починаючи від Театру оперети, який збудовано коштом «Просвіти», й закінчуючи приміщенням по вулиці Володимирській, де зараз видавництво «Дніпро» та комерційні структури, — у нас забрали «совєти». Або ж приміщення в столиці на території, де вже потім стало трамвайне депо на Подолі. Усі ці й інші об’єкти по Україні будувалося коштом просвітян. А скільки будувалося чи відбудовувалося пам’ятників... І все це при радянщині нищилося — була суцільна «заглада»! Але й зараз особливого сприяння «Просвіті» з боку держави немає...

 

«Просвіта» була задавлена радянською владою фактично одразу — на початку 1920-х років. Наприклад, Валентина Стрілько видала книгу «Розстрільна «Просвіта». Загалом є дуже багато свідчень щодо терору проти просвітян. Чому нас нищили? Бо це були найстійкіші й найвпливовіші люди, які визнавалися українськими громадами. 

 

Якщо добре проаналізувати, то й «Народний рух» визрів на лоні товариства «Просвіти». Усі засновники «Народного руху» потім перейшли від товариства в політичну форму, коли вже нам були надані законні підстави для існування. Тож «Просвіта» причетна й до відродження Української держави й у 1918—1920 роках, й до відродження новітньої Української держави у 1990-х роках.

Тож і не дивно, що свого часу «Просвіта» була репресована, так само, як і українська автокефальна церква. Це сумні, меморіальні речі, які не можна забувати, але треба думати й про майбутнє! Ще при Кучмі ми зверталися з пропозицією-проханням надати нам телеканал або хоча б час на одному з каналів. Я навіть тоді привіз обладнання, нам допомогли просвітяни з інших держав, щоб ми мали можливість бути в медійному просторі й впливати на людей. Бо сьогодні впливати на суспільство через газету чи книгу — малоефективно через їхні мізерні наклади. Адже, коли писали закон про суспільне телебачення, то його робили «під себе» — під певну групу авантюристів, які паразитують зараз фактично на національні кошти. Так, політичні партії там за законом не повинні бути, але ж мали би бути присутніми ті структури, які причетні до відродження й становлення Української держави, формування її ідеології й національних цінностей. Також можна було б залучити й творчі спілки, але...

 

Наприклад, «Просвіта» співпрацює зі Спілкою народних майстрів і це цілком логічно, адже йдеться про збереження народних традицій. Ми могли б у телеефірі щодня робити цікаві матеріали, знаходити цікавих людей. Узагалі мусить бути так само, як це роблять поляки у своєму товаристві «Полонія» — у них бюджет... 52 мільйони доларів! Їх підтримує держава! 

 

У нас же держава на «Просвіту» виділяє, без перебільшення, копійки! Та нам цих злиденних коштів не вистачає навіть на комуналку! Постійно доводиться гнутись-прогинатися — я вже перетворився на «церковного жебрака». Так само й інші голови «Просвіти» на місцях: кожен вирішує свої проблеми сам, замість того, щоб це вирішувалося на державному рівні.

 

Ми постколоніальна нація! І для того, щоб деколоконізуватися, громадський, просвітянський сегмент вкрай необхідний і негайно потребує повноцінної державної підтримки. Бо в нас немає партійних амбіцій, ми не за владу воюємо, ми за Україну боремося! Немає в нас лідерів, які б хотіли потрапити до «списку». У нас є бажання відроджувати Україну, захищати, наснажувати й зміцнювати її. 

 

Тому ми й співпрацюємо з Міноборони: наші люди їздять на фронт, на «передок» возять літературу (газети, книжки, брошурки кишенькового, армійського формату), яка має колосальну популярність. Її чекають бійці.

 

На жаль, зараз ми дуже збідніли й це сильно позначається на втілення в життя наших проектів...