Завдяки Порошенку Українська церква вперше за 1030 років від Хрещення отримає автокефалію

8 травня 2015 року. У Верховній Раді відбувається урочисте засідання, присвячене 70-й річниці Перемоги у Другій світовій війні.

 

 

Але у всіх, кому болить серце за Україну, на думці ще одна війна: та, що на той момент уже більше року триває на сході.

 

 

Президент Порошенко зачитує з трибуни імена новітніх Героїв України, які здобули це звання, захищаючи територіальну цілісність нашої держави.

 

Кожне прізвище зал вітає оплесками стоячи. Депутати й урядовці, сивочолі ветерани Другої світової та УПА, іноземні посли — підвелися всі.

 

І лише троє людей залишилися незворушно сидіти у своїх кріслах: архієреї Української православної церкви Московського патріархату на чолі з предстоятелем, митрополитом Онуфрієм.

 

Ця мить стала визначальною для багатьох вірних УПЦ МП, які чи не вперше замислилися над тим, що слово «українська» в її назві — лише декорація. Бо не може бути українською церква, якщо її патріарх сидить у Москві — столиці держави, яка веде проти України війну.

 

Розмови про необхідність створення Української помісної православної церкви, з центром у Києві, точилися від початку Незалежності. Адже соціологічні дослідження свідчать: саме церкві українці впродовж років довіряють найбільше. У багатьох селах священик — взагалі єдиний авторитет, до чиїх слів дослухаються парафіяни. 

 

За таких обставин розташування центру управління церквою стає геополітичним питанням державної ваги. «Питання про автокефалію анітрохи не належить до богословських. Це чиста політика, на 99,9%», — наголошує народний депутат і релігієзнавець Володимир Єленський.

 

У владних коридорах Української держави це розуміли завжди. Але вплив Московської патріархії і на світове православ’я вважався настільки потужним, що порушити його здавалося непосильним завданням. 

 

Щоправда, Віктор Ющенко, ставши Президентом, зробив-таки спробу добитися автокефалії для помісної Української православної церкви. Але далі слів справа не посунулася. Потім до влади прийшов Віктор Янукович, вплив Москви на офіційний Київ став неприхованим, і про помісну церкву годі було й згадувати.

 

Звісно, залишався Київський патріархат на чолі з патріархом Філаретом, у кількох іпостасях існувала УАПЦ. Але з точки зору світового православ’я, вони вважалися «неканонічними».

Усе змінили Революція гідності, подальша агресія Росії і прихід до влади Петра Порошенка.

 

Саме він виявився тим Президентом, якому вистачило політичної волі здійснити, здавалося б, неможливе — довести до кінця процес здобуття автокефалії для єдиної, помісної, без усіляких сумнівів канонічної Української православної церкви. 

 

Так уже склалося, що в історичні для держави моменти питання церкви вирішувалися за допомогою світської влади... Зрештою, на Фанарі (в резиденції Вселенського патріарха) ніколи особливо й не приховували, що для надання автокефалії помісній церкві потрібна воля не лише церковного, а передусім державного керівництва. І воля дуже міцна.

 

Президент Порошенко таку волю мав. Від початку війни храми «канонічної» УПЦ МП на Донбасі відкрито підтримували терористів «ДНР» i «ЛНР», молилися за російських окупантів і навіть освячували їм зброю.

 

Демарш митрополита Онуфрія у ВР став останньою краплею, і Президент розпочав із Вселенським патріархатом переговори щодо надання автокефалії для українського православ’я. 

 

Увесь цей час Москва робила все можливе й неможливе, щоб цьому перешкодити. Бо ж після розбудови української армії, посилення позицій української мови та беззаперечного курсу на Європу, взятого Президентом Порошенком, саме церква залишалася найпотужнішим інструментом впливу Кремля на уми українців.

 

Дійшло до того, що питання української автокефалії розглядалося на засіданні ради безпеки РФ під головуванням Володимира Путіна.

 

За таких обставин питання, чи може держава втручатися в церковні справи, навіть не стоїть. Російська держава через церкву прямо пхається у внутрішню політику України. І українська влада була просто зобов’язана дати їй відсіч. 

 

На спільний результат працювали всі: українські дипломати, які забезпечили результативні перемовини з іншими церквами, спецслужби, що нейтралізували роботу російських спецслужб і зривали їхні провокації (зокрема, й під час святкування 1030-ї річниці Хрещення Русі).

 

І передусім — особисто Президент. У квітні цього року після зустрічі з Патріархом Варфоломієм він уже офіційно оголосив про те, що Україна дуже скоро отримає томос про автокефалію.

 

Москва знавісніла. Всі центральні телеканали РФ кинулися гаряче переконувати своїх глядачів, що ніякого томосу не буде. Тезу «всьо пропало» охоче підхоплювали і певні сили в Україні.

 

Востаннє — після завершення Синоду Вселенського патріархату 29 листопада: мовляв, чекали, що на ньому буде оголошено текст томосу, а цього не сталося. «Зрада»!

 

Насправді — перемога. Як повідомив журналістам президент Національного інституту стратегічних досліджень Ростислав Павленко, який курирує питання автокефалії, Синод не лише затвердив відтепер уже незмінний текст томосу, а й підготував на його основі пропозиції до статуту нової Української православної церкви. Їх передадуть українським єпископам, які вже цього місяця, в грудні, зберуться на об’єднавчий собор.

 

«Собор обере предстоятеля, предстоятель поїде до Константинополя і служитиме з Вселенським патріархом, який вручить йому томос», — наголосив Павленко.

 

На «нижньому рівні» УПЦ МП, серед простих вірян та звичайних священиків, кількість прихильників незалежної, непідконтрольної агресору Української церкви після початку війни невпинно збільшується.

 

Втім, усі, хто захоче залишитися «під омофором» Московської патріархії, матимуть змогу й надалі вільно ходити до відповідної церкви. От назватися їй доведеться чесно: Російська православна церква в Україні. 

 

І хоча об’єднавчий собор ще попереду, уже з певністю можна стверджувати: Президентові Порошенку вдалося те, у що не вірили навіть найзатятіші оптимісти.

 

Надання Українській церкві томосу про автокефалію експерти називають іще одним Актом проголошення Незалежності України. Який став логічним продовженням стратегічного курсу Порошенка на переорієнтацію з Росії на Європу і повного виходу України зі сфери імперського впливу Москви.