Чернівці — місто Ольги Кобилянської. Вона переселилася сюди у 1891 році й мешкала до 1942-го, коли відійшла в іншосвіт.
У Чернівцях діє єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, розміщений у будинку, де Ольга Кобилянська жила останні близько сімнадцяти років.
Попри те, що авторка не писала п’єси, вистави за її творами й досі не сходять зі сцен, зокрема і Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської.
Напередодні 155-річчя від дня народження видатної української письменниці — 27 листопада — «Україна молода» поспілкувалася з мисткинею, режисером-постановником, народною артисткою України Євгенією Золотовою, чия творчіть не один рік тісно переплітається з літературним спадком славетної Гірської орлиці.
«Земля». Перша зустріч
— Пані Євгеніє, як режисер ви поставили на сцені чернівецького театру понад 70 різних за жанрами вистав. Ім’я Ольги Кобилянської пройшло червоною ниткою крізь вашу творчість. Чим вас, людину зі сходу, зачарувала славетна буковинка?
— Зверніться до її творів — і ви поринете у коло тривог і турбот, надій і сподівань. Вони захоплять вас глибиною і щирістю, мудрістю і поетичністю, вони зачарують вас талантом письменниці. Ольга Кобилянська писала про Буковину, проте її твори давно стали надбанням не тільки всієї української, а й, безумовно, здобутком світової культури. Гірська орлиця — називали її численні прихильники таланту, друзі, земляки. Вона й справді ніби гострим орлиним оком споглядала драматичну долю свого народу, відчувала його живу душу, знала проблему багатостраждальної землі. У її творах знайшла своє місце уся етнографія краю: людські типи, звичаї, народні прикмети.
— Уже багато років чернівецький театр носить її ім’я...
— Вона стала патронесою театру. Єдиний театр мого життя носить це ім’я, і у цьому театрі мені пощастило зустрітися і поєднатися з творчістю Ольги Юліанівни. Це досі хвилює і зобов’язує, надає гордості та відповідальності.
— Попри те, що Кобилянська не писала п’єси, вистави за її творами й досі не сходять зі сцени театру?
— Звісно, вона — прозаїк, але багато з її творів, завдяки гострим конфліктним ситуаціям, яскравим діалогам і виразним характерам, ніби рвуться на сцену, вимагають бути відтвореними у театрі. Тому в різні роки були зроблені інсценізації і здійснені постановки таких творів, як «Земля», «У неділю рано зілля копала», «Вовчиха».
Вершиною творчості Одьги Кобилянської вважається повість «Земля». В основі твору лежить реальна подія, що сталася на Буковині, у селі Димка, восени 1884 року. У родині селянина Івоніки Жижияна молодший син Сава убив старшого — Михайла, щоб успадкувати родючий шматок поля. Ця трагічна подія схвилювала весь край і стала темою глибоких роздумів (до речі, слід згадати, що остання учасниця цієї драми — Рахіра — пішла з життя у 1948 році).
У 1947 році корифей українського театру, народний артист СРСР Василь Василько зробив інсценізацію твору і здійснив його постановку на буковинській сцені. Вистава була побутово-живописною, монументально-етнографічною, з яскравими народними сценами і численними гостро-характерними типами. Вона викликала великий інтерес на Буковині і далеко за її межами, мала незмінний успіх у глядачів у різних куточках усього СРСР.
У1950 році я прийшла до театру молодою актрисою, брала участь у народних сценах цієї вистави. Це була моя перша зустріч з творчістю Ольги Кобилянської. Пам’ять міцно зберігає образ народного артиста України Володимира Сокирка у ролі Івоніки і слова його прозріння: «Не для тебе, синку, була земля, а ти був для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Наймитом ти був на ній, наймитом!»
Окрасою вистави був народний артист України Петро Міхневич у комедійній ролі Онуфрія Лопати і його незабутній рефрен: «Я був у Відні, був у Італії, був у самих Яссах!»
Вистава Василя Василька жила у репертуарі театру близько 10 років та з часом поступилася місцем іншим творам.
«Вовчиха» стала візиткою
— Коли ви вперше звернулися як режисер до творчості Ольги Кобилянської?
— У 1963-му. Саме відзначали 100-річчя від дня народження видатної письменниці, який за постановою ЮНЕСКО святкували у міжнародному масштабі. До цієї знаменної дати актор театру Олександр Ананьєв написав за мотивами оповідання Ольги Кобилянської «Вовчиха» однойменну драму.
— Що для вас було головним у роботі над виставою?
— Із великим інтересом і трепетом я приступила до постановки п’єси. Хотілося зрозуміти погляди, роздуми, вболівання Ольги Юліанівни і знайти для них відповідний театральний еквівалент. Це хвилювало не тільки мене як режисера, як керівника постановки, але і всіх учасників вистави.
Не раз у понеділок, наш театральний вихідний, ми ходили у Будинок письменниці. Цей одноповерховий особняк зберігає характер, дух і особисті речі своєї господині. На стінах трохи пожовклі фотографії тих, із ким спілкувалася Ольга Кобилянська. Ми блукали по затишних кімнатах музею, ніби вбираючи її ауру.
А скільки цікавого і невідомо про Кобилянську почули ми від поціновувача її творчості, музейника і навіть некровного родича письменниці Ельпідефора Панчука! Серед нас були актори-буковинці, які пам’ятали Ольгу Юліанівну при житті. А вже наступного дня, у вівторок, наснажені знову йшли на репетиції «Вовчихи».
— Думаю, театрали й досі пам’ятають Зою Жмут народної артистки України Галини Янушевич?
— Галина Яківна з шекспірівським розмахом створила характер Зої Жмут. Прагнення її героїні забезпечити нормальне існування своїм дітям на очах переростало у пристрасть до наживи, до звіриної жадоби. Ця жадоба не знала міри, Зоя Жмут-Янушевич відмовляла собі й дітям в усьому, аби зберегти за собою шматок землі. Жінка-мати поступово перетворювалася на вовчиху. Участь в акторському ансамблі такої актриси значною мірою забезпечила успіх вистави.
«Вовчиха» стала довгожителем у репертуарній афіші театру. Виставу грали понад 500 разів упродовж двадцяти років, і незмінною виконавицею головної ролі залишалася народна артистка України Галина Янушевич.
Що ж до виконавців ролей молодих персонажів, то через виставу пройшли три покоління акторів. Шануючи автора, вони шанували виставу, зберігали її ансамблевість, її атмосферу. «Вовчиха» стала візиткою театру, і довгі роки гастролі у багатьох містах відкривалися саме нею. Вистава значною мірою демонструвала творчі засади і принципи Чернівецького театру, художні можливості і сценічну культуру колективу.
«Земля». Режисерська робота
— «Вовчиха» — перша ластівка у вашому режисерському пізнанні Кобилянської. Що було далі?
— Лише в 1981 році я наважилася знову звернутися до творчості нашої патронеси. Театр саме готувався відзначити своє 50-річчя. Природно, що для ювілейної вистави вибір знову зупинився на прославленому творі — «Земля». Це була моя друга зустріч із твором, але вже в іншій ролі і з іншою мірою відповідальності: я була постановником вистави.
— Кожна задумка режисера в значній мірі залежить від рівня майстерності акторського складу?
— На щастя, тоді у театрі працювали прекрасні актори, з якими можна було повною мірою реалізувати всі художні й творчі завдання, що стояли переді мною як режисером. Працюючи над виставою, ми прагнули вдумливого дослідження життя, поглиблення у психологію героїв. Ми намагалися відобразити і поєднати щоденну важку працю з поезією народного буття. Проте в основу спектаклю був покладений соціальний мотив драми. Сценографія була задумана і виконана в аскетичній манері (художник В. Лассан).
Міцним художнім образом вистави стала борона. У різних подіях вона мала різний ракурс, але вона завжди була в центрі сцени і ніби символізувала зміст життя героїв, їх важку щоденну працю.
У виставі брав участь весь творчий склад театру — злагоджений ансамбль, у якому важливим був кожен образ, кожен штрих, кожна акторська фарба.
— Вистави за творами О. Кобилянської з успіхом йшли не тільки на чернівецькій сцені?
— Вистави за творами Ольги Кобилянської й сьогодні можна побачити на сценах театрів далеко за межами України. Мені пригадується з цього приводу цікава подія. Якось до Чернівців завітала група діячів української культури з Канади. Серед них був режисер, який здійснив постановку цього твору в місті Вінніпег, в аматорському колективі. Ця вистава мала назву «Каїн і Авель». У такому режисерському трактуванні соціальний мотив був зведений до особистого.
Що ж, може бути і таке прочитання, та чи задоволеною була б таким вирішенням Ольга Юліанівна?..
Вистави за творами Ольги Кобилянської, завдяки своїм глибоким проблемам і високому художньому якісному рівню, започаткували в історії Чернівецького театру так званий буковинський літопис. Хочеться у ювілейний рік 155-річчя письменниці побажати колективу буковинського театру творчого відродження сценічного літопису Буковини, оновлення, нових зустрічей із творами своєї патронеси.
Адже невипадково у центрі Чернівців, на Театральній площі, стоїть прекрасна архітектурна споруда — Театр, який багато років носить її ім’я. Це хвилює, зобов’язує, надає не тільки гордості, а й відповідальності. А перед театром, на мармуровому постаменті, — скромний пам’ятник. У глибокій задумі, схрестивши руки на колінах, сидить у кріслі жінка. Про що вона думає, що бентежить її?..
Низький уклін, тобі шановна Патронесо!
Марія ВИШНЕВСЬКА,
театрознавець
