«Не дайте вмерти з голоду»: історія третього Голодомору українців радянською владою

20.11.2018

Під час Голодомору 1946—1947 рр. радянська компартійна преса змальовувала щасливе і успішне життя. На фото з газети «Зоря» колгоспники і колгоспниці з артілі ім. Леніна (Дніпропетровська область, УРСР) (Фото з сайта territoryterror.org.ua)

Якось непомітною пройшла ця сумна і трагічна дата в історії України — роковини третього Голодомору.

І хоч поміж нас ще немало живих свідків тієї трагедії, на шпальтах газет і в телевізії ніби соромилися дати їм слово — щоб ще раз акцентувати увагу на злодіяння комуно-більшовицької системи.

Хоча й заперечень не звучало, що рукотворний голод 1946-1947 років — це ще одна чорна сторінка в житті українців.

Радянська влада за неповне століття відзначилася організацією трьох голодоморів в Україні.

Хліб за 100 рублів

Перший раз більшовицька навала приборкувала голодом українців уже в перші роки після жовтневого перевороту. Мешканці українських земель масово вимирали у 1921-1923 роках, а хліб з їхніх засіків відправляли не тільки голодуючим Поволжя, а й за межі так званої Країни рад. Наймасовіший за кількістю жертв — понад 7 мільйонів — другий голод припав на 1932-1933 роки.

Третій масовий голод в Україні — це післявоєнні 1946-1947 роки. Про нього написано досить мало. Мінімальна кількість на цю тему і документів в архівах. Комуністи при владі постаралися, аби якнайменше лишилося компрометуючих документів.

Яким було виморювання голодом практично в середині ХХ століття на європейській території СРСР, побачимо на прикладі населених пунктів Чернігівщини, які розташовані на відстані близько 100 км від Києва. Це — Бобровицький район.

Одне з найбільших сіл України — Кобижча. Cвого часу це було місто. У найкращі часи в населеному пункті проживало більше 14 тисяч мешканців. У післявоєнні роки (нацистів вигнали у 1943-му) і до 1954-го Кобижча було центром чотирьох сільських рад: Кобижчанської, Ворошилівської, Червонопартизанської і Шевченківської, до яких входили вісім колгоспів.

Спробуємо про післявоєнний голод у цій частині Чернігівщини прочитати між рядками документів обласного архіву, його відділу у Ніжині та публікацій газет того часу.

Зима 1946 року в нашому краї була малосніжною. А весна і початок літа 1947 року дуже посушливі. Температура перевищувала сорок градусів. Посіви пожовтіли від спеки і хліб не вродив. На базарі різко підскочили в ціні продукти харчування. Відро картоплі коштувало 150 карбованців, хлібина — сто. (У 1949 році, коли голод ущух, буханець хліба опустився в ціні до 2,8 карбованця).

Люди їхали в Білорусію і Росію вимінювати речі на харчі. Хоч після війни мало в кого залишилося таких речей, які можна було обміняти. Найлютішим голод був узимку та навесні 1947 року. Під різними лозунгами, погрозами, указами та постановами з України знову викачали зерно та інше продовольство в різні райони імперії та для нових братів із країн так званої Соціалістичної співдружності.

Саме в дні масових смертей українців хліб ешелонами йшов за кордони республіки. Дослідники стверджують, що протягом 1946-1947 років за межі країни експортували 2,5 мільйона тонн зерна. Міністр заготівель Союзу РСР Двінський 5 вересня 1947 року повідомляв телеграмою секретарю ЦК партії Кагановичу, що за межі України намітили додатково вивезти у вересні майже мільйон тонн зерна.

«Саботажників» судили

Як і в тридцяті роки, коли люди пухли від голоду, у сорокові влада організовувала показово-рекламні червоні валки з хлібом, а газети всіх щаблів влади зарясніли заголовками та «шапками» про саботаж у хлібоздачі, про постійний партійний контроль над хлібозаготівлею тощо.

22 серпня 1946 року бобровицька райгазета передруковує з обласної «Деснянської правди» передову статтю. У ній йдеться, що район із виконання хлібопоставок займає останнє місце в області.

Газета пише, що це сталося внаслідок того, що керівники... недооцінили значення дострокового виконання хлібопоставок, стали на шлях порушення графіка хлібоздачі.

Тільки цим можна пояснити той факт, що колгоспи імені Ворошилова та імені Шевченка (с. Кобижча), «Комінтерн», імені Чапаєва весь час займають останні місця в районі з хлібопоставки... Відставати в цій справі, пише газета, — значить нехтувати інтересами держави, інтересами нашого народу... Порушників виконання графіку хлібоздачі буде притягнуто до найсуворішої відповідальності.

Тут же газета розміщує і зведення про виконання річного плану хлібоздачі колгоспами району на 20 серпня 1946 року. Навіть передовий у той час кобижчанський колгосп «Більшовик» має 33,1 процента. «Червоний шлях» виконав план на 22,2, «Червона хвиля» — на 18,1, «Боротьба» —30, «Нове життя» — 38,1 процента. На першому місці колгосп «Перебудова» — 65,6 процента.

Після цієї розгромної публікації розпочалася справжня травля керівників колгоспів. 27 жовтня газета критикує голову колгоспу «Нове життя» тов. Рудька. За словами публікації, він замість боротьби за виконання плану хлібоздачі став на антидержавний шлях, бо витратив на посів 113 центнерів жита, а його ж треба було здати державі. Десь за два тижні Рудька засудили і з роботи зняли. Хоч перед цим його неодноразово характеризували як хорошого організатора виробництва.

Таку «шкідливу» практику виявили і в колгоспі «Червоний шлях» на чолі з тов. Трушем. Там висіяли 26 центнерів товарного жита. Як влада розправлялася зі норовливими головами колгоспів, свідчить історія з керівником господарства та його працівниками у приміській Лукашівці. Там голова колгоспу Сакайда 164 центнери товарного зерна засипав як посівний матеріал, а не здав його державі. «Саботажника» бобровицький нарсуд позбавив волі на чотири роки, комірницю Миколаєнко — на два, а завідуючого током Лупича — на один рік.

Знову «закон про п’ять колосків»

Використовує держава й інші репресивні методи. У серпні 1946 року всі кобижчанські колгоспи одержали розпорядження голови райвиконкому Федора Петровського. Вимагалося: забезпечити цілодобову охорону, особливо вночі, врожаю, залучивши до цього актив господарств і влаштовувати засідки в окремих місцях, про які повідомляти охоронцям лише в день таких «операцій».

У цей жахливий час знову з’являється закон «про п’ять колосків». Полями вздовж і впоперек їздять об’їздники з нагайками в руках. Та це не зупиняє людей. У них два шляхи — в’язниця або голодна смерть.

У цю голодну пору бобровицький нарсуд розглядає справу жительок Озерян Ганни Варфоломіївни Шубської та її дочки Надії Федосіївни Квартирчук. У протоколі засідання записано, що вони займались розкраданням соціалістичної колгоспної власності шляхом обминання колосків на полі.

Кожну із «злодійок» позбавили волі на сім років. Навіть повідомлення через пресу про таку жорстоку кару не зупиняє людей. Уже через три дні уповноважений райвідділу міліції та охорона затримали на полях ще шістьох колгоспників із нам’ятим із колосків зерном. Газета пише, що ці злодії теж постануть перед радянським судом.

Через нестачу фуражного зерна впала ціна на худобу. Не вистачало посівного зерна, його викачали, а більш розсудливих керівників господарств, які хотіли зберегти посівні фонди, запроторили у в’язниці.

Весна 1947 року показала, що в колгоспах нічим сіяти. Влада не знайшла іншого виходу, як реквізувати рештки зерна в людей. Змушували віддавати не тільки жито-пшеницю, забирали горох, квасолю, просо, ячмінь, кукурудзу, насіння городніх культур, картоплю. Того року, як ніколи гостро, постала проблема посівного матеріалу картоплі. Вирішили зрізати і заготовляти верхівки бульб.

У колгоспі імені Шевченка зібрали 400 кілограмів верхівок, у «Червоній хвилі» і «Червоному шляху» — по 200-300. У колгоспі «Нове життя» не досадили до плану п’ять гектарів бульб. Їх не виявилося для посадки ні в артілі, ні в колгоспників. Навіть обіцянка людям повернути їх із нового врожаю не допомогла.

Дайте продуктів відсвяткувати річницю... «великого жовтня»

Селяни й справді не могли поділитися запасами. Самі голодували і йшли за порятунком від голодної смерті до колгоспів. У заявах до правління благають допомоги. У колгоспі «Більшовик» на прохання Уляни Овдій видають для порятунку 16 кілограмів зерновідходів і 10 кілограмів квасолі.

Допомогти з хлібом просять Василь Гурин, Олександр Самарський, Фурій Маховка, Олексій Труш, Катерина Труш, Кузьма Назаренко та десятки інших людей. Урешті, правління прийняло рішення: «колгоспникам на заявах із проханням дати допомогу хлібом чи картоплею писати «відмовлено», оскільки в колгоспі зерна та картоплі немає...»

Як свідчить архівний документ, у цьому ж господарстві через місяць правління прийняло ще одне рішення: продати людям квасолю як непридатну для посіву. Очевидно, цим рішенням голова колгоспу вирішив полегшити голодні страждання працівників господарства.

Але це не рятує становища. Голод кістлявою рукою стискає горло людей. До правлінь продовжують надходити заяви з проханням видати продуктів. 29 лютого 1947 року правління «Більшовика» відмовляє водночас аж десятьом прохачам. Відмови йдуть і в наступні місяці. На заявах, що зберігаються в обласному архіві, одна резолюція: «у колгоспі продуктів нема...» І така ситуація не тільки в «Більшовику».

У колгосп імені Шевченка теж йдуть пачками заяви з проханням допомогти продуктами. Відмовляють навіть агроному Палієнку, який просить продати йому картоплі за базарною ціною. У колгоспі «Нове життя» Микита Денисович Шелест просить виписати йому житньої соломи, аби вкрити хату. Відмовили, бо «для худоби з ферми не вистачає 50 процентів фуражу».

Але навіть у цих голодних лещатах колгоспників змушують в обов’язковому порядку здавати колгоспу молоко і курячі яйця. Це тому, що жоден колгосп у селі не виконує державний план продажу молока і яєць.

Колгоспники вирішують проявити хитринку й у заявах на адресу правлінь колгоспів просять виділити продуктів, аби відсвяткувати річниці «великого жовтня». У «Новому житті» на такі заяви прийняли рішення: «у зв’язку з тим, що план хлібоздачі не виконаний і план з тваринництва теж не виконаний — допомогти продуктами не можемо...»

У той же час правління приймає рішення «до 29-х роковин Великого Жовтня для облаштування хати-читальні купити в Києві лозунги, портрети, плакати...» Воістину: ні корови, ні свині — тільки Ленін із Сталіним на стіні.

Їли калачики, лепеху, квіти дерев

Про бідність колгоспної комори свідчить ще один архівний документ того часу. На засіданні правління артілі «Більшовик» 21 січня 1947 року слухали питання організації зустрічі депутата Верховної ради України та видачу продуктів для організації зустрічі. Ухвалили: видати 15 штук яєць, два кілограми цукру та один кілограм олії. Ось так би зустрічати нинішніх народних депутатів!

Як і в тридцяті роки, у колгоспах з’являються так звані патроновані діти. Один із них у Кобижчі Миша Баняс 24 жовтня 1946 року звернувся до правління «Більшовика» допомогти йому продуктами. На щастя, ухвалили видавати йому щомісячно 8 кілограмів продуктів. Не густо, точно це були не 8 кг борошна, але якось протриматися дитині допомагали.

Взагалі ж, дітей-сиріт прикріплювали за колгоспами, в яких до війни працювали їхні батьки. Але жилося їм за рахунок колгоспів несолодко. Як і в тридцяті роки, у їжу використовують калачики, лепеху, квіти дерев, хлопчаки на болотах видирають із гнізд яйця птахів, ловлять рибу.

Усі жили надіями на майбутній урожай. Але на полях майже військові загороджувальні загони. І все ж, заради справедливості скажу, що і в цих жахливих умовах серед керівників господарств були сміливці, які жили здоровим глуздом і, всупереч законам, прагнули рятувати людей від голодної смерті. 27 липня 1947 року районна газета пише про «антидержавну практику» голови ярославського колгоспу Гомона, який розбазарював артільне зерно.

Розбазарювання полягало в тому, що він із нового врожаю не розпочав здавати хліб державі, а на продовольчі потреби видав 604 кілограми жита колгоспникам. Такий вчинок, резюмує газета, суперечить радянським законам...

«Саботаж» проявив і голова сусіднього старобасанського колгоспу «Серп і молот» В. П. Плюта. У коморі він приготував 217 центнерів товарного зерна, яке не відвіз державі, а планував роздати людям. Не встиг — заклали «сексоти», яких розплодила влада. За такий «саботаж» влада запроторила керівника до в’язниці аж на вісім років.

Голод 1946-1947 років мав трагічні наслідки для людей і країни в цілому. Як стверджують дослідники, цього разу в країні померло майже мільйон людей. Знову були зафіксовані випадки людоїдства. Майже три мільйони чоловік у ці роки хворіли на анемію, дистрофію та інші недуги.

Всю Бобровиччину Чернігівської області накрила тоді епідемія тифу, про яку теж тоді не писали в газетах. Людей заїдали воші... Селяни масово стали тікати у міста та влаштовуватись на роботу в промислові підприємства.

А тим часом керівна партія більшовиків на весь світ кидає гучні лозунги наздогнати і перегнати в економічному розвитку кляту Америку, щоб майбутнє покоління радянських людей жило при комунізмі. Як знаємо, з усього того вийшов великий пшик. На весь світ!

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України

Друкована версія