Підприємець та активіст виграв суд у Служби автомобільних доріг Полтавщини щодо ям

— Не збираюся нікуди виїжджати, а тому хочу, аби життя в моєму місті й країні в цілому змінювалося на краще, — так Юрій Тютюнник пояснює, чому займає активну життєву позицію. — Можу похвалитися й тим, що створив дві невеликі компанії, працівники яких отримують гідну зарплатню. Бо моя тверда позиція така: люди мають не просто ходити на роботу, а й добре заробляти, аби гідно жити.

 

Цього разу молодий чоловік прославився тим, що понад рік судився з Державною службою автомобільних доріг України в Полтавській області через банальну причину — ями на дорозі.

 

Річ у тому, що Юрій дуже багато їздить автомобілем — власний засіб пересування дає змогу економити час. Якось їхав у бік села Мацківці Лубенського району. На проїжджій частині була вибоїна.

 

Намагаючись її обминути, лубенський автомобіліст перебудувався на зустрічну смугу, але там його підстерігала ще більша яма. Вскочивши в неї, Юрій Тютюнник погнув диск переднього лівого колеса, пошкодив шину. 

 

— Ось такі ситуації з пошкодженням транспортного засобу через неякісне дорожнє полотно для водіїв уже стали звичними — про це можна писати чи не щодня. Таке траплялося і з друзями, і з моїми працівниками. Та й сам неодноразово потрапляв у подібну халепу. У такому разі за власний кошт міняєш колесо чи ліквідовуєш іншу поломку — і їздиш далі. Але цього разу мене, як то кажуть, «дістало», — розповідає Юрій. — Тож заглушив двигун, виставив знак аварійної зупинки й викликав по телефону на місце події поліцію. 

 

Працівники поліції встановили, що автомобіль, об’їжджа­ючи одну вибоїну, потрапив до іншої завглибшки 13 сантиметрів, що й стало причиною його пошкодження, — при цьому розміщення ям було таким, що унеможливлювало безперешкодний проїзд дорожнім полотном, а будь-яких попере­джувальних знаків про перешкоди не було.

 

Після цього Юрій Тютюнник звернувся до експерта, котрий оцінив заподіяні збитки. Загалом сума збитків (з урахуванням зношення диска) була не такою вже й великою — 311 гривень (та плюс за проведення незалежного оцінювання довелося викласти 500 гривень).

 

Але звернутися до суду з позовом до Державної служби автомобільних доріг України в Полтавській області (балансоутримувача автодороги Лубни — В’язівок — Мацківці — Лукім’я) — то вже, за словами Юрія, було справою принципу. Його позицію підтримав і адвокат Віктор Садовий. 

 

— Звичайно, тим, хто піде моїм шляхом, потрібно готуватися до того, що навіть розгляд ось таких, здавалося б, простих проваджень у суді затягується — така вже в нас система, — констатує житель Лубен. — До речі, суд можна й програти, якщо облавтодор доведе, що ти рухався, не дотримуючись безпечної швидкості. Скажімо, аби не потрапити в яму, я мав рухатися зі швидкістю 10 кілометрів за годину. Щоправда, у моєму випадку представники відповідача на жодне із судових засідань не з’явилися, хоч про місце та час розгляду справи було повідомлено належним чином. Тож на основі доказів, які ми зібрали, Лубенський міськ­районний суд виніс заочне рішення на мою користь, частково задовольнивши наші з адвокатом позовні вимоги.

Оскільки згадане рішення ніхто не оскаржував, воно набрало законної сили. Таким чином, Юрій Тютюнник відсудив у Державної служби автомобільних доріг України в Полтавській області 5 тисяч 200 гривень, і не так давно облавтодор виплатив йому цю суму.

 

При цьому молодий чоловік мав витрати на незалежну експертизу, послуги адвоката тощо в сумі 3 тисячі 700 гривень. Тобто, по суті, отримав тисячу 500 гривень за заподіяну моральну шкоду. 

 

— Судитися з тими, хто відповідає за створення безпечних умов руху на наших дорогах, довго й дорого, — робить висновок. — Але мені хотілося показати на власному прикладі (бо я звик показувати його іншим), що на недбалих балансоутримувачів автошляхів усе ж таки можна якось впливати. Думаю, подібних справ в Україні поки що не так багато (іноді простіше замінити за власний кошт те ж таки колесо, адже час коштує дорожче). Тож мій приклад може слугувати алгоритмом дій для власників автівок, адже водії часто навіть не знають, що робити в разі, якщо ти потрапив у дорожню яму й пошкодив свій транспортний засіб. Мені й самому довелося в усьо­му розбиратися, отже, тепер володію подібним досвідом. От буквально вчора була ситуація: виїжджаю автомобілем за місто на трасу Київ — Харків, а там утворилася така вибоїна, що ускладнює виїзд. Тож я підійшов до керівника дорожньої служби і вказав на проблему — через якихось півгодини улоговину благополучно засипали щебенем. Тобто зазвичай люди мовчать, а, мабуть, потрібно все ж таки частіше заявляти про себе, нагадувати, що ми господарі на цій землі, не бути байдужими.

 

Що ж до вибоїн, через які Юрій Тютюнник судився з обл­автодором, то й наразі ситуація на тій дорозі не змінилася: вона лишається розбитою, а ями на ній тільки поглибилися. Тож Юрій міркує, яким іще чином можна карати Службу автомобільних доріг. Можливо, щоразу викликати до тієї ділянки автошляху поліцію і впливати штрафами? Загалом, за зізнанням активіста, паперами зі скаргами в нього завалений увесь дім — вони стосуються і дорожніх ям, і відкритих люків, і чого хочеш. 

 

— От уявіть собі картину: посеред міської дороги — відкритий люк (як відомо, саме відкриті люки нерідко стають причиною дорожньо-транспортних пригод). І ніхто не може закрити той каналізаційний отвір, бо невідомо, хто ж його господар. Мені й цим доводилося займатися — звертатися до міської ради, шукати крайнього. Урешті-решт, той люк закрили, але просто дошками. Доводилося знов писати, доводити, що так не робиться, — ось така комедія. От ми з Олександром Назарцем із міської телестудії «Лубни» проїхалися містом, зняли й показали аварійні, небезпечні місця на дорогах, — Юрій показує мені телесюжет на мобільному телефоні. — І вже наступного дня їх латали, тобто міська влада реагувала, ми змушували її ворушитися.

 

А от активісти носили шини, інші пошкоджені через ями деталі авто під кабінет начальника міського відділу житлово-комунального господарства. Я не соромлюся — як тільки помічаю щось таке, що мене не влаштовує, звертаюся до місцевої влади, поліції. Якщо вони не реагують, тоді скаржуся на їхню бездіяльність. Можна сказати, що я професійний скаржник (сміється). Але не тому, що полюбляю скаржитися, — просто розумію, що люди насправді можуть щось змінювати в цій країні на краще. Головна наша біда — байдужість. Переконаний: 90 відсотків співвітчизників або й більше скажуть, що це нереально — відсудити кошти за пошкоджену через дорожню яму автівку в облавтодору. Але я довів, що це можливо. І дуже задоволений від такої маленької перемоги. От якби було більше подібних прецедентів, то, думаю, облавтодор краще відремонтував би ту дорогу замість виплачувати кошти кожному. А так чиновники, які мають дбати про стан автошляхів, користуються нашою байдужістю. На це й розраховують, що один поскаржиться, а решта не буде.