У Києві 25 листопада представлять проект «Можливості пізнання танцю в дитинстві», над яким працюють ГО «Молоток» (Закарпаття), ЦСМ «Дах» (Київ) спільно з хореографом і педагогом Бірутою Баневічуте (Литва).
Її обмін досвідом з українцями розпочався у 2014 році в рамках Міжнародного фестивалю Гогольfest. Знайомство з розвивальними виставами литовського хореографа надихнуло українських митців і викладачів на пошук можливостей поширювати такий метод в Україні.
Так цієї весни Біруте Баневічуте була запрошена у ЦСМ «Дах» на створення української версії вистави для найменших (від 0 до 3 років) «Кольорові ігри».
А літом за її участі була проведена Лабораторія сценічних практик для викладачів-хореографів із різних регіонів України у селі Нижнє Селище (Закарпаття).
Саме карпатська зустріч стала поштовхом до створення проекту «Можливості пізнання танцю в дитинстві», головним завданням якого є розробка і створення письмових матеріалів методичного посібника на тему «Особливості сприйняття та вираження танцю дітьми різного віку: від 0 до 7 років».
Основою цієї книжки стануть багаторічні дослідження у царині танцю та педагогіки Біруте Баневічуте, а також напрацювання та інтерв’ю з учасниками кількох копродакшн-проектів, що проходили в Україні за участі литовської гості.
Із Біруте Баневічуте говоримо про танці вміння і танці.
«Важливо усвідомити, що діти деколи знають більше, ніж дорослі»
— Біруте, коли і як виникла ваша методика роботи з дітьми?
— Методика виникла близько 20 років тому, коли я розпочала свою викладацьку діяльність. Але мушу зізнатися, що вона досі формується. Завдяки зустрічам із новими дітьми, педагогами, після прочитання нових книг чи переосмислення свого досвіду методика постійно змінюється. Як викладач я почала працювати у школі в 1997 році. На той час я була хореографом, створювала вистави для дорослої публіки. І коли мене запросили у школу ставити вистави з дітьми, я особливо не хвилювалася, адже принципи композиції як для дорослої, так і для дитячої постановки однакові. Та неочікувано для мене в роботі почали з’являтися сюрпризи. Дуже вдячна дітям тієї школи, адже основою моєї методики є те, чому вони мене навчили. Те, чого ми навчилися разом.
Звичайно, я багато читала спеціальної літератури, ходила на семінари, лекції, конференції. Проте думаю, що діти були моїми найбільшими вчителями. І важливим було прислухатися до них і усвідомити, що вони деколи знають більше, ніж ми, дорослі. Адже у дорослих так багато сформованих уже стереотипів або впевненості у тому, що «я — дорослий, значить, я краще все знаю». Утім якщо глибше поглянути, як немовлята розвиваються у перший рік свого життя, то стає зрозумілим, що вони самі всього навчаються: як руки і ноги піднімати, як перевернутися зі спини на живіт, як повзати і так далі. Ніхто нікого не може навчити. Вчитель може лише поділитися тим, що він знає, і показати різні варіанти застосування. Але все одно людина вчиться сама. Коли ти це визнаєш, то даєш кожній дитині стільки часу, скільки їй необхідно для навчання. Адже кожна людина різна і вчиться з різною швидкістю. Також на допомогу прийшла теорія, що є різні стилі навчання: одному треба дивитися, другому — слухати, третьому — щось робити самому, а іншому — показувати і пояснювати. І от, коли я це все усвідомила, з дітьми стало працювати дуже легко.
Після школи я почала викладати в художній студії, дуже схожій на дитячий садочок. У виставах танцювали всі діти — від двох до шести років. Але в мене не було занять, де я їх вчила танцю. Я давала лише певні ідеї і ми разом створювали танець. Звичайно, це не є просто підсвідомий потік рухів: для мене як викладача важливо зробити його структурованим. Мій підхід полягає у тому, що я поважаю кожну дитину і даю їй стільки часу на навчання, стільки їй треба, аби чогось досягнути. Я прислуховуюся до кожного, питаю: а що ти хочеш; а чому не хочеш? Я поважаю, коли дитина відмовляється робити те, що я їй пропоную. Оця повага звільнила мене від напруження, що я повинна чогось досягнути за урок, щоб діти вивчили 2-3 танці. Бо від цього і я була в стресі, і діти, і батьки.
«Я не даю команди»
— Яких ще принципів ви дотримуєтеся на заняттях із дітьми?
— На уроках із маленькими дітьми я майже не розмовляю. Максимум — одна-дві фрази. Зі старшими ми більше говоримо, аналізуємо. Але я не даю команди: станьте колом, ідіть по лінії, поплескайте, присідайте. Я пропоную це все кінестетично. Хтось сприймає одразу, хтось на наступне заняття, а дехто навіть через рік. Для мене це нормально, адже я сама через це пройшла.
Я вчилася танцювати з шести років і мені було складно. Я розуміла, що балет — це щось дуже красиве, але не для мого тіла. Та мені ніхто не давав вибору. І коли мені було 26 років, у моє життя прийшов co—temporary: я відчула, що для моєї статури він зручніший. А також, що важливо, коли тобі дають час і свободу вибору. Ось це я і даю дітям.
Що стосується самого танцю, то в основу я беру систему рухів Рудольфа Лабана: елементи танцю — простір, час та енергія. Коли працюю з дітьми за цими елементами, вони пізнають їх і поступово до них приходить усвідомлення: якщо повторювати якісь рухи швидко-повільно-вгору-вниз, то з’являється певна структура зі смисловим наповненням. Ця методика працює всюди. На її основі я побудувала свою роботу і в дитячому садочку, і в середній школі, і коли викладала в Педагогічному університеті для майбутніх педагогів танцю, і коли я працюю з хореографами чи моїми танцівниками вже в театрі. Вона універсальна і особливо видно її правильність, коли я працюю з дітьми від 8 і до 16 місяців. Методика працює у будь-якій країні: немає культурних перепон, які б не давали їй проявитися чи не діяти.
— Чи користуєтеся певними допоміжними предметами?
— Найменші діти добре усвідомлюють форми, кольори, звуки і рухи, тому будь-який предмет викликає у них певні емоції, котрі вони хочуть виразити. Оскільки вони не можуть розмовляти, то вони виражають це кінестетично — реагують на все рухом: починають повзти, руками махати, хапати, ставати на карачки. У своїй методиці я також використовую теорію Піаже про стадії розвитку дітей. До півтора року весь процес пізнання дитиною відбувається психомоторно, тобто він отримує зовнішні імпульси і реагує на них рухами.
Важливим є дати дитині якомога більше цих імпульсів, щоб у неї розвивався моторний апарат. Особливо дрібна моторика, адже вона напряму пов’язана з розвитком мислення і мовлення. Тому я використовую найпростіші предмети: кольорові стрічки, м’ячики, коробки, обручі. Вони всі мають бути різної форми. Це все розширює у дитини словник рухів: вона може «плисти» як стрічка, плигати як м’ячик, крутитися як обруч. Дитині необхідні ці всі імпульси для реакції і розвитку.
Коли діти перебувають на сцені безлімітно
— Що підштовхнуло вас до створення власного театру?
— Бажання не виникло само собою. Десь у 2006 році я познайомилася зі шведським культурним аташе в Литві. Ідея про створення театру виникла у нього, і це був своєрідний виклик для мене як для хореографа. У той час я вже йшла зі школи і дитячої студії, а також писала дисертацію про навчання методом танцю. Ідея про власний театр здалася мені хорошою можливістю поєднати мій педагогічний досвід з хореографічним досвідом.
Нині в репертуарі Театру танцю Da—sema п’ять вистав. Першу виставу для найменших «Мозаїка» я створила у 2012 році.
Я спостерігала за дітьми під час вистави і бачила, що їм хочеться рухатися. Так виникла ідея створити наступну виставу, де діти зможуть вийти на сцену. З’явилися «Кольорові ігри». У цій постановці є моменти, коли діти спостерігають за танцівницею, а потім виходять до неї на сцену і можуть виражати свої емоції. Спостерігаючи вже за цією виставою, я помітила дітей, які піввистави сиділи біля батьків і не хотіли виходити. А також таких, які виходили, але їм було мало часу перебування на сцені. Тоді я пригадала, що кожен потребує різного відрізку часу для реакції і третю виставу — «Світлячки» вже зробила вільною: діти можуть перебувати на сцені безлімітно. Так діти стали співучасниками вистави. Для мене стало важливим, щоб діти могли виразити свої емоції в той самий момент, коли вони цього хочуть, коли відчувають.
— Чи всі ваші вистави інтерактивні?
— Інтерактивність потрібна в першу чергу для найменших. Я не підтримую ідею театру, в якому сцена стає майданчиком для ігор або розваг. Для мене це вже не театр. Інтерактивність — це коли глядачі разом беруть участь у виставі і виражають свої емоції, але це не має бути абсолютною вседозволеністю. Має бути присутній елемент естетичної структури: глядач має оцінювати і будувати своє ставлення до того, що він бачить, чує, відчуває. Так будується загалом відношення до мистецтва. Важливо, щоб дитина не тільки сама займалася творчістю, а й бачила як це роблять інші.
— Який поштовх до розвитку методики дали зустрічі з українськими дітьми і викладачами?
— Те, що методика зараз виходить у письмовому вигляді, для мене важливо. Це розвиток і відкриття нових граней. Будь-яка поїдка, зустріч із новими людьми дає свіжі імпульси. Коли я пояснюю іншим, як працюю, і мені задають різні запитання — це дає можливість ще раз переосмислити систему. І коли люди діляться своїм досвідом, розкриваючи свої проблеми, — це теж підштовхує на нові думки.
Люди, буває, ставлять мені запитання, на які я не знаю відповіді. Це момент, який змушує мене глибше копати, аби знайти відповідь. Життя — це рух. Усі ці внутрішні імпульси дають поштовх до подальшого розвитку як хореографа, як думаючої людини.
Мені дуже подобається, що методика фіксується у формі діалогу. Я би не хотіла, щоб це була повчальна література з категорії «як треба робити». Це має бути просто розмова про те, як можна працювати. Мені важливо, щоб педагоги підійшли до неї теж креативно. Аби вона, можливо, була лише поштовхом для створення чогось свого. Переконана, якщо ми хочемо щось змінити, треба починати зі зміни інтелектуального рівня суспільства, його цінностей, адже більшість має бути мислячими людьми. А для цього має бути свобода вибору і достатньо часу. Я усвідомлюю, що не можу нині змінити все суспільство або тих, хто ним керує, але я можу змінити ставлення до цих маленьких дітей, їхнє мислення і сприйняття світу.
