Сьогоднішньою публікацією ми завершуємо цикл інтерв’ю з амбасадорами трьох країн Східної Балтії, які в цьому році відзначають сторіччя здобуття незалежності.
Попри значні відмінності в менталітеті, мові та національних культурах існують важливі чинники, які їх об’єднують, — географічна близькість та спільність історичних доль.
Раніше на запитання кореспондента «України молодої» відповіли посли Литви Марюс Януконіс («УМ» за 13 липня 2018 р.) та Естонії Ґерт Антсу («УМ» за 18 жовтня 2018 р.). Нині наш співрозмовник — Надзвичайний і Повноважний Посол Латвійської Республіки в Україні Юріс Пойканс.
У малих народів втрати відчуваються драматичніше
— Пане Посол, ми раді вітати наших друзів із Латвії зі сторіччям Незалежності! Щоправда, є обставини, які дещо затьмарюють радість, адже близько половини сторічного періоду ваша країна перебувала під окупацією: спершу радянською, потім німецькою, потім знов радянською. Практика репресій, депортацій, утисків національної культури не могла не позначитись на свідомості народу. Етнопсихологи навіть стверджують, що треба не одне покоління, аби позбутися тоталітарних травм. Наскільки латвійцям вдалось подолати оту страшну спадщину?
— При всьому трагізмі історії двадцятого століття все-таки найемоційнішими є дві депортації — перша 14 червня 1941 року, друга, вже в процесі колективізації, 25 березня 1949 року. Я тут не кажу про втрати Другої світової війни, про Голокост, які теж були дуже болісними. Але мені здається, що серед мешканців більше відчуваються все-таки оці дві події. Тоді вивозили не тільки дорослих, а й немовлят, пенсіонерів похилого віку, тому багато людей не вижили. Це, мабуть, найтрагічніші сторінки. Деякі сьогоднішні відомі політики народилися в Сибіру. Наприклад, депутат Європарламенту Сандра Калнієте, яка навіть написала книгу «По Сибіру з бальними туфельками», де описує події такими, якими вони були насправді. Після 1956 року депортовані почали масово повертатись назад, адже в їхніх діях не було складу злочину.
Однак фактично в кожній сім’ї був хтось потерпілий від тих депортацій, і тому наслідки відчуваються серед людей різних поколінь. Зрозуміло, для молодих це більш віддалені розповіді, які не зв’язані з їхнім повсякденним життям, але для людей старших то дуже живі спогади. Я знаю це по своїх родичах із розповідей моєї тьоті про те, як вивезли дідуся й бабусю, котрі загинули практично в перші дні після депортації, і вона завжди пам’ятатиме ту дату. Важко порівнювати, хто більше, хто менше постраждав у двадцятому столітті, але, боюсь, серед народів Балтії й України цей відсоток дуже й дуже високий.
У вас на це накладається ще й Голодомор із великими жертвами. Мені здається, що в маленьких народів будь-які втрати відчуваються драматичніше. Бо якщо, скажімо, вивезли 40 тисяч, то для невеликого народу — хай то будуть кримські татари, латиші чи хто інший — будь-який факт репресій викликає емоційніше відчуття, їх важче пережити. До втрат слід віднести ще й дуже велику еміграцію після Другої світової війни, коли найчастіше виїжджали люди успішніші — технічна інтелігенція, актори, письменники. Я думаю, що навіть суто фізично ми досі не відновились після того періоду.
— Нещодавно міністри юстиції Латвії та Естонії зробили спільну заяву про те, що обидві ваші країни зможуть поставити вимогу перед Росією про компенсацію за збитки, завдані радянською окупацією. Зокрема, Латвія оцінила свої збитки в 300 мільярдів євро. Уряд Естонії поки що це питання в міжнародному суді не порушує. А яка позиція уряду Латвії?
— Наші позиції схожі. Питання компенсації в суспільстві дискутувалося з початку дев’яностих років, бо це стосувалось тих людей, які страждали. Є ще один аспект: територія Латвії зараз менша, ніж була в 1939 році, і треба було компенсувати втрату земель, наприклад фермерам. Але все не так просто. Ставлення до історії з 1940 по 1991 рік Росії з одного боку і відповідно Латвії та інших балтійських країн з іншого боку істотно відрізняються. Якщо одна сторона каже, що окупації не було, то питання відразу переходить у політичну площину.
Спільний погляд Литви, Латвії та Естонії той, що країна була окупована і пізніше анексована. Їхнє приєднання до СРСР не визнали багато західних країн. А от сьогоднішня Росія розглядає це по-іншому, тому дискусія про компенсацію заходить у глухий кут. Ми реалісти, тому добре розуміємо, що нереалістично вибудовувати стосунки з Росією через питання компенсації. Але ми не відступимо від історичної концепції щодо того періоду. Все-таки конкретні вбивства дипломатів, висилки, депортації, недемократичні вибори — це дуже сильні аргументи на користь нашого підходу, і ми від нього не відступатимемо. Але ж ви розумієте, коли інша сторона не визнає процесу окупації, то очікувати якихось компенсацій маловірогідно.
Для порівняння можемо згадати Західну Європу. Франція і Німеччина воювали між собою у двох світових війнах. Але там відбулося усвідомлення історичної минувшини, і зараз взаємини між Німеччиною і Францією, мені здається, найкращі за всю історію. Те ж можна сказати про взаємини між Німеччиною і Польщею. Тобто історична думка примирення пішла набагато далі, ніж це відбувається в сьогоднішній Росії. Через це, зрозуміло, виникають великі проблеми, і тому коли подивитися на стосунки Росії з сусідами, то вони далекі від ідеалу, важко назвати їх добрими.
Ніхто не хоче домовлятися з проросійською «Згодою»
— Давайте продовжимо російську тему. На жовтневих виборах до Сейму найбільше голосів набрала партія проросійської орієнтації «Згода». Чого очікувати від нового депутатського складу? Чи вплинуть такі зміни на український вектор вашої зовнішньої політики? Нас це хвилює, адже досі Латвія була серед наших найвірніших друзів.
— Я впевнений, що жодних змін у зовнішній політиці щодо України не буде. Така впевненість може підтвердитись тим, що спікером знов обрали Інару Мурнієце, яка була спікером у Сеймі попереднього скликання. В Латвії система така, що сказати, хто виграв вибори, я б сьогодні не ризикував. Коли буде створено уряд, коли буде видно, якій партії дістанеться пост прем’єр-міністра, які головні міністерські посади опиняться в руках якої партії і так далі — тоді буде ясно, хто виграв ці вибори. В Сеймі дуже велика фрагментація — сім політичних сил, отже, виграє той, хто зуміє створити договороздатний уряд.
На сьогодні переговори ведуть шість політичних партій (у них сімдесят сім голосів зі ста!), але серед них немає партії «Згода», тобто сьогодні жодна з шести політичних сил не готова вибудовувати коаліцію зі «Згодою». В такому разі зайняте перше місце не дає ніякого стратегічного результату. Коли шість партій не хочуть розмовляти зі «Згодою», то, мабуть, питань усе-таки більше до «Згоди», чому так виходить. Мені здається, найбільшою проблемою парламенту буде створити стабільну коаліцію. У Латвії завжди був коаліційний уряд, який традиційно створювали три партії.
А цього разу зрозуміло, що буде більше трьох партій. А чим більше, тим важче домовитись. Також великий ризик сьогоднішнього парламенту в тому, що будуть великі труднощі у формуванні уряду. Та якщо подивитись на зовнішньополітичну орієнтацію тих політичних сил, які пройшли до парламенту, я бачу дуже позитивну динаміку щодо України і не бачу жодних можливостей зміни дружнього курсу.
У нас дуже різноманітна культурна програма
— Для кожного посольства святкування ювілею Незалежності — це ще й додаткова можливість показати в країні перебування національну культуру. Що ви вже показали і що покажете ближчим часом жителям України? Кого нам чекати в гості?
— Цього року в нас дуже різноманітна програма з нагоди сторіччя, ідеї народжуються за ідеями! Ми насамперед старались показати історичні зв’язки, які були між Латвією й Україною. Приїжджав історик Ерікс Якобсонс із Латвійського державного університету, який виступав із лекціями про взаємини Української Народної Республіки і Латвійської Республіки. Також ми зробили своєрідний аудит новітніх українсько-латвійських взаємин, тобто всього, що нами напрацьовано, і його результатом стала невелика книжка, яку ми презентували громадськості. До сторіччя незалежності у Львові і в Івано-Франківську була відкрита фотоекспозиція, на якій представили світлини Риги в період із 1918-го по 2018 рік. Її органічно доповнила виставка творів українського художника Юрія Химича, який у 1960-70-ті роки багато малював Таллінн, Ригу та Вільнюс.
Ясна річ, ми представили й інші види нашого національного мистецтва. Навесні показали латвійське кіно — привезли в Україну і фільми легендарного режисера Яніса Стрейча, і зовсім новий фільм, де грає відомий актор Мартиньш Вілсонс (його добре пам’ятають за стрічками «Інтердівчинка» та «Міраж»). При посольстві створено танцювальний колектив, який брав участь у фестивалі «Карпатський простір» в Івано-Франківську. У ньому танцюють не тільки латиші, приблизно половина складу — українці.
Із літературних подій можу назвати видання повісті нашого класика Яніса Акуратерса «Палаючий острів» у перекладі Ліни Мельник та збірки сучасного поета Маріса Салейса «Мамо, я бачив цю пісню» в перекладі Юрка Садловського. Восени велике зацікавлення викликали концерти органістки Ліґи Деюс у Львові й Одесі. А попереду нас чекає великий концерт групи «Да Ґамба» на початку грудня в Києві. Учасники ансамблю виконують класичну музику, так би мовити, в сучасній тональності.
Зроблено багато, але я думаю, ми дещо перетягнемо і на 2019 рік. Так автор поетичного епосу «Лачплесіс» Андрейс Пумпурс свого часу навчався в Одесі в школі юнкерів. Будинок зберігся, і ми наступного року плануємо відкрити меморіальну дошку. У Києві буде облаштовуватись «Сквер Латвії». Цікавий проект чекає нас у Сумах. Там у музеї зберігається велика кількість робіт латвійських художників, і ми домовились, що в наступному році картини дістануть зі сховищ і відкриється виставка.
— Наостанку хотілось би запитати про ваші особисті уподобання. Які книги любить читати посол Латвії Юріс Пойканс? Які фільми дивиться? Яку музику слухає? І чи вистачає часу? А то деякі наші держслужбовці виправдовують свій невисокий культурний рівень тим, що в них «немає вільного часу»...
— Скажу відразу, що художньої літератури читаю мало. Зате читаю дуже багато книг з історії. Мені здається, я купив мало не всі історичні путівники по Києву, які тільки можливо: і по місту в цілому, і по вулицях, і по окремих будинках. Я багато гуляю по Києву, а потім переглядаю альбоми й інтернет-сайти, де представлено історичні фотографії. Дуже подобається порівнювати: як ці місця виглядали колись і як виглядають сьогодні. Те ж саме стосується й інших українських міст, де доводилось бувати. Художня література, мабуть, відійшла на другий план ще й тому, що робота в сфері міжнародних відносин вимагає знань. Без історії неможливо зрозуміти проблематику українсько-російських стосунків, скажімо, значення Переяславської Ради 1654 року, роль Мазепи тощо.
Музику я слухаю теж усяку, починаючи з оперного мистецтва. У мене мама — фанат цього жанру, в неї на дисках є, здається, всі опери Верді. Італійська класична музика в нашому домі завжди була в пошані, ми часто ходили в оперу, тому я з дитинства знаю «Севільського цирульника» Россіні, «Тоску» Пуччіні. Я й тепер готовий іти й дивитись їх у будь-який момент. Але активно слухаю і сучасну музику, в тому числі українську, особливо вранці, щоб отримати емоційний заряд перед роботою. Проте помітив іще й таку тенденцію: в останні роки слухаю латиську народну музику більше, ніж колись. Коли вчився в школі, то ніколи не одягав латиський національний костюм, а зараз дійшов до тієї стадії, коли це стає цікавим. Фільми також дивлюся різних жанрів: детективні серіали, історичні драми, комедії.
— Часу вистачає?
— Повірте, вистачає! Ще поділюся таким спостереженням: у мене склалося враження, що ваші телевізійні канали за наповненням багатші від наших — і новинні передачі, і фільми. Весь день можна провести біля телевізора! Тобто якість українського телебачення я оцінюю дуже позитивно.
