У столичному Музеї сучасного мистецтва України, відкрилася виставка «Саша Прахова. Сім’я», де представлені роботи власне Олександри Прахової — правнучки родоначальника знакової для Києва династії, її чоловіка Євгена Гончарова, сина Миколи Гончарова та внука — Миколи Гончарова-молодшого. Проект «Родинні зв’язки» презентує не просто талановиту родину, а родину, яка дуже багато зробила для культури рідного міста і держави в цілому, акцентують у музеї. Прахови — славетне прізвище у культурно-мистецькому середовищі Києва, оповите легендою і навіть закарбоване в образі Богоматері у Кирилівській церкві.
Прахов і храми
А починалося все з Андріяна Прахова, народженого 1846 року у Мстиславлі (тоді Російській імперії, нині це Білорусь). Уже в 1863-му він закінчив гімназію, а ще через чотири роки — університет у Санкт-Петербурзі, куди його мати з шістьма дітьми переїхала до рідні після смерті чоловіка. Учився у Мюнхені. У 33 роки захистив дисертацію й отримав ступінь доктора. До і після цього багато їздив різними країнами, знайомлячись із давнім і сучасним мистецтвом.
У Києві у 1880—1882 роках Андріян Прахов досліджував і змальовував мозаїки й настінний живопис у Софійському соборі та фрески Кирилівської церкви. У 1886-му — вивчав Успенський собор у Володимирі-Волинському та кілька інших древніх храмів Волині. А вже наступного року відкрив і скопіював фрески у церкві Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Саме у 1887-му перейшов із Санкт-Петербурзького університету в Київський, на кафедру історії красних (образотворчих) мистецтв, де працював упродовж наступного десятиліття. Мистецтвознавець Андріян Прахов із 1884 по 1896 роки керував роботами внутрішнього оздоблення тоді новозведеного Володимирського собору в Києві.
Андріян Прахов був одружений із французькою підданою уродженою Емілією Марією Клементиною Лестель, вони мали трьох дітей. Старша їхня донька Олена стала відомою художницею-вишивальницею (у 1934 році разом із майстринями «праховського» пункту Зовнішторгу створила шість альбомів українських вишивок за музейними зразками), син Микола — художником і мистецтвознавцем. Останній, до речі, був свояком відомого українського художника Олександра Мурашка, бо були одружені з сестрами Анною і Маргаритою Крюгерами — доньками відомого київського нотаріуса Августа Крюгера.
Ілюстраторка і галеристка
Тепер можна представляти й тих, чиї роботи найближчим часом є можливість споглядати в Музеї сучасного мистецтва України, що на вулиці Кирилівська, 41 у Києві.
Олександра Миколаївна (Саша) Прахова (1950-2011) — неординарна особистість і обдарована художниця з династії, яку знають далеко за межами Києва. Це її прабабусю Емілію Прахову закоханий Михайло Врубель обрав за модель для образу Матері Божої у київській Кирилівській церкві.
Одному з видань 59-річна Саша Прахова розповідала: «Прадід Адріан Прахов — експерт із мистецтва — запросив для реставрації Кирилівської церкви в 1884 році молодого Михайла Врубеля. У нас удома він, ясна річ, зустрічався з прабабусею — Емілією Львівною. Вона була старша від Врубеля на чотири роки, мала трьох дітей. Концертувала з Ференцом Лістом. Із тих часів у родичів зберігся хороший рояль. Це кошмар дитинства всіх Прахових, бо ми любили під ним ховатися, а коли вилазили, билися головою. Прабабця мала велетенські волошкові очі, припухлі губи. Вела з Врубелем довгі розмови. Амурних варіантів там не було — не ті часи. Прадід був старшим за Врубеля на 10 років. Знав про його закоханість, але казав: «Нащо вона мені, якби нікому не подобалася?»
Ще малою Саша прислухалася до розповідей діда, мистецтвознавця Миколи Адріановича Прахова, та захоплювалася полотнами бабусі — Анни Августинівни Крюгер-Прахової. Після закінчення у 1975 році Київського державного художнього інституту свою професійну кар’єру Саша Прахова розпочала ілюстратором дитячих книжок за порадою художниці Олени Нилівни Яблонської (сестри відомішої Тетяни Яблонської). Потім була каліграфія, яку художниця звела у ранг живопису, шовкографія на полотні, картоні, папері...
Із 1998 по 2004 роки, будучи арт-директором галереї «Університет», Олександра Прахова підготувала майже 70 творчих проектів. Була організатором та керівником студії «Червоний мольберт» у Музеї сучасного мистецтва України, де проводила численні творчі заходи та майстер-класи.
Олександра Прахова була «енергетичним центром» для своєї родини, друзів і колег, писала картини, була талановитим педагогом і галеристом. Жила і працювала заради краси, мистецтва і збереження духу рідного міста. Мала численні нагороди, її полотна є у багатьох музеях і галереях України та інших країн світу, а також у приватних колекціях.
Миколи Гончарови — праправнук і прапраправнук
Оскільки нинішня київська виставка має назву «Саша Прахова. Сім’я», логічними у залах є роботи Євгена (Гєни) Гончарова (1946—2010). Мистецтвознавець Оксана Ременяка так характеризує роботи художника: він завжди інтуїтивно відчував спорідненість кольору та звуку; його декоративні панно сповнені нестримним ритмом; його графіці притаманна тонка ледь помітна вібрація ліній, що складається у виняткову мелодію; його монументальний живопис, наче могутні акорди — бездоганне поєднання віртуозної техніки та непересічного таланту відданості фаху.
У Київському державному художньому інституті Євген освоїв техніку мозаїки і став одним із кращих монументалістів столиці. Відновлені мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору у Києві — це його робота. Або: майже щодня кияни та гості Києва милуються мозаїками на станції метро «Золоті ворота». Саме Євген Гончаров створив там найскладніше — личну частину (обличчя і руки) усіх постатей.
Талановитий нащадок славетних предків — і нині 46-річний Микола Євгенович Гончаров, праправнук Андріяна Прахова. Закінчивши Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури, Микола працює художником у Національному художньому музеї України, Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара», Національному меморіальному комплексі Героїв Небесної сотні — Музеї Революції гідності.
Майстер графіки вибрав для себе мистецтво плаката, яке своїми змістовними образами-символами не лише інформує чи спонукає до чогось, а розкриває інтелектуальну сутність автора, його цінності і переживання. Лаконізм плаката впливає на глядача одразу, бо форма і зміст його не передбачає тривалого споглядання, а ритм, закладений у плакатах Миколи, звучить гармонійно, емоційно і потужно.
Онук Олександри Прахової — Микола Гончаров-молодший — ще підліток, народився у 2004-му. Родина плекає надію, що він теж стане відомим художником.
Виставка діє до 16 грудня. Музей працює щодня, крім понеділка. Вхід вільний.
