У «Мистецькому арсеналі» в Києві на масштабній виставці «Курбас: нові світи» показують творчу лабораторію українського театрального режисера-новатора, чиє життя обірвалося у 1937 році, 3 листопада, у Соловецькому таборі особливого призначення, в урочищі Сандармох (РРФСР).
Навіть точна дата смерті митця стала відомою не відразу. Дружина Леся Курбаса Валентина Чистякова тільки у 1961 році отримала листа зі свідоцтвом про смерть чоловіка, в якому йшлося, що Олександр Курбас помер... 15 листопада 1942 року у віці 55 років від... крововиливу в мозок.
Правду про розстріл — одноденно із понад тисячею достойників, серед яких Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий, — розкрили лише у 1980-х.
А за ним іде нова доба...
Проект «Курбас: нові світи» — про мистецтво творця з відмінним смаком і європейською освітою, який знав вісім іноземних мов. Для загалу варто трохи нагадати біографію митця.
Народився Олександр-Зенон Степанович Курбас 1887 року в Самборі на Львівщині, в родині галицьких акторів, відомих за псевдонімами Степан та Ванда Яновичі.
Дитинство провів у діда Пилипа Івановича — священика села Старий Скалат, що на Тернопільщині. Навчався спочатку в Тернопільській гімназії, потім — у Львівському університеті, залучався до громадського життя, був прибічником українізації у часи його полонізації, заснував драматичну секцію Українського студентського союзу, де був і режисером, і актором.
Потім перевівся учитися до Відня на філософський факультет, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії. Коли повернувся, почав працювати в Гуцульському театрі Гната Хоткевича, 1911 року мандрував з ним по всій Галичині.
У 1916-му на запрошення Миколи Садовського (Тобілевича) — знаного актора та режисера, якого називають тепер одним iз корифеїв українського театру, — Лесь Курбас переїздить у Київ.
І почалося: «Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба... Іде Лесь Курбас і «слідить» на тій новій добі. Слідить «Царями Едіпами», «Газами», «Гайдамаками», «Макбетами», «Хіггінсами», «Малахіями»... А з-під ступнів його іскри викрешуються. Іскри ті обертаються в режлабораторії, в театральні студії, в нові етапи українського театрального мистецтва», — писав у «Мистецьких силуетах» 1928 року Остап Вишня. (До речі, Павло Губенко був членом художньої ради театру «Березіль»). Він ламає все старе «Березіль — не догма. (...) Березіль рух, і коли він ним перестане бути — заперечить своїй назві — взагалі перестане існувати», — писав у програмній статті Лесь Курбас після заснування у березні 1922 року мистецького об’єднання. Обкладинку першого номера журналу «Барикади театру», де було вміщено текст, прикрашали слова:
Я вибираю березіль —
Він ламає все старе,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.
Я обираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
з якого літо родиться.
Саме цей вірш норвезького письменника, Нобелівського лауреата з літератури 1903 року Б’єрнстьєрне Б’єрнсона підказав назву українському новаторському театру Леся Курбаса.
Мультимедіа і перше джаз-ревю
Виставка «Курбас: нові світи» складається з двох частин. Перша присвячена експериментальній творчості Леся Курбаса і Мистецького об’єднання «Березіль» у Києві 1922—1926 років. У другій частині — про три вистави, створені в Харківському державному театрі «Березіль», де Курбас працював у 1926—1933 рр.
У стінах «Мистецького арсеналу» можна в уяві відтворити, як у новаторській постановці «Ґаз» Ґеорґа Кайзера (1923) рухи акторів використовуються для відтворення на сцені вибуху на фабриці.
У постановці «Джіммі Гіґґінз» (1923), аби представити думки персонажа, режисер поєднує дію на кіноекрані та на сцені — і це лише початок 1920-х! Ці експерименти Леся Курбаса з кіно належать до найцікавіших ранніх застосувань мультимедіа у світовому театрі.
У Києві в 1923-му Мистецьке об’єднання «Березіль» започаткувало Театральний музей. Коли через три роки переїхали у Харків, музей став самостійною установою за місцем утворення. Саме колекція Музею театрального, музичного та кіномистецтва України (розташований він нині на території Києво-Печерської лаври), що є найбільшим в Україні зібранням пам’яток про діяльність «Березоля», є основою експозиції виставки «Курбас: нові світи». Її відвідувачі мають змогу роздивлятися й оригінальні макет сценографії, костюм, ескізи, афіші, режисерські рукописи та документальні фотографії.
У харківській частині виставки йдеться про ще три вистави «Березоля»: відоміші «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) Миколи Куліша, а ще мюзикл «Алло на хвилі 477!» — перше джаз-ревю в Україні. Уперше представлено партитуру «Алло на хвилі 477!», яка донедавна вважалася втраченою (зберігається вона в музеї Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Тараса Шевченка).
«Березіль» — це творча команда однодумців. Зокрема, Лесь Курбас співпрацював із художником-авангардистом Вадимом Меллером, чиї сценічні конструкції більше нагадують скульптури чи інсталяції, ніж театральні декорації.
Вони формують складний, багатоповерховий простір дії та схожі на полотна кубістів чи супрематистів. На виставці відтворено сценографію Вадима Меллера до кількох вистав Леся Курбаса. Скажімо, космічно-дзеркальні конструкції до комедії «Мина Мазайло», в які Лесь Курбас поселяв сучасних харків’ян.
Україна — не Росія
Одна з трьох кураторів проекту «Курбас: нові світи» — американська театральна режисерка з українським корінням, письменниця, перекладачка, викладачка, керівниця мистецької групи Yara Arts Group при театрі Ля-Ма Ма у Нью-Йорку — Вірляна Ткач.
Закінчила Беннінґтон коледж у Вермонті та Колумбійський університет (магістр красного мистецтва, 1983). Саме в останньому навчальні обставини склалися так, що Вірляна знайшла у бібліотеці перші дві книжки про Леся Курбаса.
Хоча має і трохи давнішу історію заочного знайомства з українським театральним режисером-новатором: її дід вчився з Лесем Курбасом у Відні. Разом із Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України пані Вірляна робить не першу виставку.
Її партнерами у нинішньому проекті є Тетяна Руденко — головна зберігачка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України — та художник Вальдемарт Клюзко.
Вірляна Ткач досліджувала, зокрема, участь «Березоля» у міжнародних мистецьких виставках у Франції і США.
«Лесь Курбас «приїхав», а краще сказати «потрапив», у Новий Світ ще в 1926 році і, до речі, цілком легально, хоча, як відомо, жоден iз «березільців» не отримав дозволу відвідати навіть іншу, значно ближчу територіально, виставку в Парижі, — розповідає пані Вірляна. — Тож до Нового Світу Курбас і березільці дісталися океаном на кораблі під знаковою назвою «Левіафан», щоправда, у величезних кофрах — саме в них зберігалися експонати Паризької міжнародної виставки сучасного декоративного та ужиткового мистецтва, що проходила у квітні-жовтні 1925 року. Їх для демонстрації у Нью-Йорку за фінансової підтримки американського (німця за країною народження, британця за підданством) банкіра та мецената Отто Кана привіз австрійський художник Фредерік Кіслер, до речі, як і Лесь Курбас, уродженець Австро-Угорської імперії, з міста Чернівці».
На Міжнародній виставці сучасного декоративного та ужиткового мистецтва в Парижі радянський павільйон був одним із найбільших (після французького) та найбільше вражав глядачів передусім авангардністю, радикальністю мистецьких ідей.
Особливо вражала театральна частина: ескізи сценографії, костюмів, макети до вистав таких, зокрема, театрів, як МХТ, Камерний театр О. Таїрова, Театр імені В. Мейєрхольда та Мистецьке об’єднання «Березіль».
Театр Леся Курбаса було представлено більш як 20 ескізами, фотографіями з вистав «Березолю», фотопортретами деяких його режисерів та сценографів.
Макет сценографії Вадима Меллера до вистави Бориса Тягна «Секретар профспілки» за однойменним романом Л. Скотта отримав на виставці Золоту медаль.
Утiм через термінологічну нестабільність, звичку асоціювати мистецтво Російської імперії, спадкоємцем якої виступив Радянський Союз, винятково з російським, що, зрештою, підтримували і представники Союзу на виставці, диференціації за національними ознаками, виокремлення мистецтва окремих республік Союзу не було — українське мистецтво сприймалося як російське. Схожа ситуація з приналежністю повторилася і на виставці у США 1926 року.
На обкладинці журналу The Little Review (зима 1926 року) напівжирним шрифтом повідомлялося, що в номері міститься 75 репродукцій, що представляють роботи видатних митців театру з 15 країн — учасників американської виставки. Із цих 75 репродукцій — 8 представляв театр «Березіль»: фото з вистав «Газ», «Джиммі Гіґґінс» та «Машиноборці».
На сторінках журналу також були представлені фотопортрети художників Вадима Меллера та Анатоля Петрицького і режисерів «Березолю» Фауста Лопатинського та Бориса Тягна.
«Прикро, що жодного фото Леся Курбаса в журналі надруковано не було», — зауважує Вірляна Ткач.
Дослідниця припускає, що скромна згадка про Леся Курбаса в зарубіжних джерелах про досягнення «Березоля» — лише раз — може бути зумовлена ще й тим, що підготовка до Паризької виставки провадилася тоді, коли на чолі театру, як директор та головний режисер, стояв Фауст Лопатинський, тим часом як Лесь Курбас працював над створенням ігрових фільмів «Вендетта» і «Макдональд» (1924) та «Арсенальці» (1925).
Посольство США в Україні надало для виставки рідкісний експонат: журнал The Little Review 1926 року, в якому задокументовано участь «Березоля» в Міжнародній театральній виставці у Нью-Йорку.
До речі, проект «Курбас: нові світи» доповнений насиченою лекційно-дискусійною програмою. Виставка діє до 2 грудня.
