«Фейсбук», ні сіло ні впало, вскочив у чергову халепу. Не всі прикрощі лише пресі.
Місцева газета округу Ліберті у штаті Техас The Vindicator у червні публікувала уривки з «Декларації Незалежності» США.
Це так, якби газета «Херсонський вісник» оприлюднювала (по пунктах) «Декалог українського націоналіста».
Там п. 10 закликає: «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави».
У Декларації Джефферсона перелічувалися прикрощі, завдавані англійською короною колоністам Північної Америки. Зокрема, п. 10 звинувачував Георга ІІІ, який нібито «...нацьковував на жителів НАШИХ (виділено Авт.) прикордонних земель безжалісних дикунів-індіанців, чиї відомі правила проведення війни обмежуються знищенням людей, незалежно від статі, віку та сімейного стану».
Перечитайте ще раз. Як бачимо, і тоді зайди вміли маскувати наміри. Виявляється, кляті аборигени не хочуть покірно віддавати отчі угіддя, смиренно помирати в холодних західних землях, а завзято захищаються. Плантатори не вважають індіанців людьми, позбавляють їх будь-яких прав, зокрема й права на рідну землю та й саме життя.
Уявімо, нібито міська херсонська газета «Гривна» (?), знайомлячи з мученицьким шляхом земляків до Незалежності країни, процитувала один із пунктів Української народної партії авторства Миколи Міхновського: «2. Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони…» Алгоритм «Фейсбука» заблокував п.10, як потім з’ясувалося, за «мову ненависті».
Редактор The Vindicator не погодився з офіційною позицією, опублікував заперечення, його підтримали вчені, наполягаючи, що не можна втручатися у минуле навіть із «добрими намірами». Після тривалого листування адміністрація визнала «блокування» помилковим та оприлюднила п. 10 Декларації.
«На жаль, Джефферсон, як і більшість британських колоністів його часу, були не надто толерантні до корінних американців», — іронічно зауважив один із користувачів соціальної мережі.
Історія мінлива хронологічно, та мало змінюється людина. Нею правлять рефлекси й інстинкти. Етика й мораль розвиваються, пригнічуючи звірячу сутність людожерів.
Тому вони шукають можливостей слабшим дати кайдани, а сильнішим — батоги, замасковані в навіюваних принципах релігійної та сексуальної байдужості до потворного в людині.
«Фейсбук» часто блокує моїх друзів у мережі, коли вони правдивим, хоч і гострим словом, називають тих, котрі «...панують над нами й визискують нас». Достукатися із запереченнями до адміністрації неможливо. Давно пора на урядовому рівні сформулювати вимоги до ФБ, щоб перевернути з голови на ноги ставлення «проповідників мови толерантності».
Українці ніколи не були рабовласниками й загарбниками. Наша мова — мова добросусідства. А кому знайшлося слово не до шмиги, той заслужив: «Носив вовк овець — понесуть і вовка».
Не день у день, зате в липні 1768 року, 250 років тому, історично — в одну добу з американським «полюванням за скальпами», російсько-польські кати відтяли голову одному з ватажків Коліївщини.
Як пише «Вікіпедія»: «Гонту присудили до страти. Страта повинна була тривати два тижні: протягом 10 днів кат мав кліщами здирати з нього шкіру, на 11-й — відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце, на 14-й день — відтяти голову». Польські очевидці вказують, що голову відсікли на четвертий день, настромили на кілок і майже рік на черепі повстанця тріпотіло волосся в «оселедці». Сьогодні євреї та поляки забороняють згадувати Гонту й Залізняка як захисників українського селянства. Для них вони були й залишаються «індіанцями-дикунами».
Тобто «мова толерантності» стає зброєю проти скривджених та свідомих власної історії. Ця гібридна, а фактично — загарбницька війна триває кілька десятиліть, і вже четвертий рік вона обтяжена кривавим вторгненням вічного ворога — Росії.
