«Поки є люди — будуть і коні»: як виживає найстаріший кінний завод країни

30.10.2018

Ціна на деркульських коней, як і на інших коней iз держзаводів України, коливається в середньому від 400 до 3 тисяч доларів.

За 80 кілометрiв від окупованого Луганська, в селі Новодеркул, розташований найстаріший конезавод України.

Він пережив кріпосне право, кілька воєн, революцій, царів і генсеків. Сьогодні 251-рiчне підприємство, про існування якого більшість українців навіть не підозрює, опинилося на межі виживання, пише "Українська правда".

У 2013-му Деркульський завод і ще з десяток подібних підприємств об’єднали під вивіскою ДП «Конярство України».

Бюджетних грошей практично не виділяють. Конярі виживають за рахунок власних орних земель, на які давно поклали око бізнесмени.

У 2015-му Президент Петро Порошенко, говорячи про приватизацію держпідприємств iз трибуни парламенту, запитував: «Хто мені може пояснити, для чого державі аж 14 кінних заводів?».

У Новодеркулi цей меседж зустріли без ентузіазму і тепер смиренно чекають своєї долі.

Чому Люфтваффе відмовилися бомбити деркульськi стайні, як місцеві жеребці підкорювали Європу та США, скільки коштує породистий скакун, і за якого Президента України коням жилося легше — в репортажі.

E II і японський манеж

Київ—Лисичанськ—Біловодськ—Новодеркул. Потягом, потім «маршрутками» по безнадійно розбитих дорогах. 960 кілометрів. Доба в дорозі.

Дістатися зі столиці до «Деркульського державного кінного заводу №63» — завдання не з легких. Туристи сюди не доїжджають. Представники влади бувають украй рідко.

Уважні користувачі Google Maps у низці супутникових знімків луганського степу можуть розгледіти дивні споруди. Вони утворюють напис «Е II» — зашифрований привіт з імперського минулого.

У селі Новодеркул будь-який зустрічний розповість, що «Е II» — монограма, що означає «Катерина Друга». У такому вигляді місцеві стайні збереглися з середини XIX століття.

Казенний завод на східній околиці Дикого Поля з’явився за указом імператриці Катерини Другої. Офіційна дата його народження — 25 жовтня 1767 року. День, коли до річки Деркул доставили першу партію племінних коней.

— Спочатку 73 голови. У 1776 році налічувалося вже 469. У 1786-му — тисяча. Були й арабські скакуни, й ахалтекінцi, й важковози з Європи, — розповідає історик Олександр Федоров.

Як будь-який місцевий хлопчик, Федоров провів своє дитинство у стайнях. 40 років працював сільським учителем. Коли вийшов на пенсію, взявся за вивчення історії та написання книг. Зараз на правах волонтера очолює музей конезаводу.

— Деркульський замикає трійку найстаріших держзаводів колишньої Російської імперії і є найдавнішим в Україні, — говорить він. — Головною метою були поставки коней в армію: в гусарські, уланські, драгунські полки.

— Тут, у радіусі 20-30 кілометрів, так звана «Біловодська група кінних заводів», — додає Федоров. — Наш — XVIII століття, а Стрілецький, Новоолександрівський і Лимаревський — XIX. Ці землі — прабатьківщина вітчизняного конярства.

Місцеві старожили, які застали німецьку окупацію в 1942-43 роках, зберегли легенду: льотчики Люфтваффе не стали бомбити конезавод, знаючи, що його засновниця — Катерина — уродженка Пруссії.

Правдива ця легенда чи ні, але Другу світову Деркульський пройшов без серйозних каліцтв.

У 50-х минулого століття в гонитві за світлим майбутнім тут остаточно зруйнували Миколаївську церкву 1841 року. Але цілими, крім центральних стаєнь, залишилися садиба керуючого 1828 року та унікальний манеж 1897-го.

— Його називають «японським», — уточнює Олександр Федоров. — Зовні схожий на пагоду. А зсередини — на розкриту парасольку.

Найдивовижніше в будові те, що її каркас тримається на одному центральному стовпі. Результат складної, геометрично вивіреної системи розтяжок та опор.

— Манеж за призначенням використовують досi — для тренування, — підкреслює Федоров. — Опори не змінювали з кінця XIX століття. Тут сибірська модрина — вічне дерево. З такого ж зроблено палі, на яких уся Венеція досі тримається.

Вальс Онищенка і смуток Тростнiка

Бублики або морквина — з порожніми руками в стайні заходити непристойно.

Жеребці та кобили, якi стоять у денниках, сунуть крізь ґрати цікаві морди, з надією обнюхуючи людей. Вологими, прохолодними язиками вдячно злизують їжу з долонь.

— Це Сибірський експрес, — киває директор музею Олександр Федоров на стрункого жеребця. — Важить 800 кілограмiв. Розвиває швидкість до 60 км/год.

А це — Вальс, колись він був у стайні олігарха Онищенка (Олександра Онищенка, нардепа, який переховується від слідства в Іспанії. — «УП»). Минулого року, на 250-річчя заводу, Вальс відкривав парад на сільському іподромі.

Ось тут — Пінкертон. Народився в Англії, потрапив до нас молодим. Вигравав Кубок Незалежності України. Його батько Спектрум — у десятці кращих плідників світу.

Був у нас і жеребець Камалії (співачки, фанатки кінного спорту. — «УП»).

Олександр Федоров підводить до чергового денника. За ґратами — кінь Тростнiк. Свердлить оточуючих сумним поглядом.

— Його доля незавидна, — пояснює причину смутку Олександр Федоров. — Тростнiк працює жеребцем-пробником. У нього одне завдання — визначити, яка матка перебуває «в полюванні».

Тростнiка ведуть у маткову стайню. Він по запаху визначає, хто готовий до спарювання. Потім його з кобилою відправляють у манеж для спарювання.

На «пробника» надягають щось на зразок бронежилета з тілогрійок. Якщо Тростнiк помилився, кобила б’є його. Якщо нi, Тростнiка відводять. І за справу береться справжній жеребець-виробник.

За 251-річну історію деркульськi конярі виростили чимало видатних коней, які завоювали медалі та кубки.

— Легендарний жеребець Гаммурабі, англійська верхова, в 1906 році виграв Велике всеросійське дербі, — показує старі фото Федоров. — У 1908-му він став першим конем iз Російської імперії, який виступив на полях Британії, батьківщині англійських скакунів.

У радянський період відзначався жеребець Задорний — «тричі вінчаний», який переміг у трьох великих змаганнях СРСР.

— У 60-ті він справив фурор у США, взяв призове місце під Вашингтоном, — продовжує Олександр Федоров. — Тоді американці пропонували за нього 250 тисяч доларів. Але Задорного, звичайно, не продали. Він повернувся на батьківщину з іменною попоною. На знак того, що Задорний усе-таки з України, американці на попону з радянським прапором прилаштували синю смужку (прапор УРСР складався з двох смуг, червоної та синьої. — «УП»).

«Поки є люди — будуть і коні»

Людмила Баштова — рідкісний для тутешніх місць оптиміст. Десять років тому пристрасть до копитних привела її з рідного Богуслава Київської області в луганський степ. Людмила займалася конкуром, була жокеєм, а зараз працює бригадиром маточного відділення.

Баштова любить повторювати чийсь афоризм: «Бог не дав людині крила, але дав їй коня».

— Кінь — це душа, — каже вона. — Кохання на все життя. У конярстві випадкових людей не буває.

Коні — як люди. Все відчувають. Люблять, радіють, зляться і навіть ненавидять. Дуже люблять цілуватися. Їм подобається, коли гладять морду, шию.

Поки Баштова розповідає про своїх підопічних, кобили оточують. Обнюхують. Наполегливо сунуть морди в обличчя та руки.

— Усе, дівчатка, все, доці мої! — сміється бригадир, переходячи на суворий тон. — Так, дівчатка, майте совість! Опа, опа, опа! Спокійно! Відійдіть, ну! Це вони ревнують. Усі хочуть ласки.

Людмила проводить невеличкий майстер-клас, як зрозуміти, що на думці у коня.

— Вушка опущені, очі примруженi — це злість була, — пояснює вона. — Коли вушка вперед, очі до вас звернені — проявляють цікавість. Зір у них не дуже хороший. Сприймають світ більше за запахом і звуками. Не переносять парфуми або пральний порошок.

— Як спілкування з кіньми впливає на людей? — цікавимося.

— Людина стає врівноваженою. Але я ж не тільки з ними спілкуюся. Доводиться і з людьми (посміхається). З кіньми легше. Вони розуміють мене з півслова, за найменшим рухом, — розповідає Баштова.

— Як вони сприймають людину?

— В основному, як друга. Як і собаки, агресивними від народження не бувають. Усе залежить від виховання, — відповідає Людмила.

— Хоча, — поправляється бригадир, — жінок до жеребців краще не підпускати, особливо в «ці» дні (під час менструації. — «УП»). Якщо жінка поруч iз жеребцем, потрібно з ним бути побрутальнiше, щоб він розумів — поруч людина.

Під час вигулу в «японському» манежі кобили на прізвисько Потеха Баштова впевнено тримається в сідлі. Всупереч думці про загальний занепад також упевнено говорить про майбутнє деркульського конезаводу.

— Я — оптиміст, — наполягає вона. — Не згодна з тими, хто каже, що завод скоро зникне. Тут за 250 років нічого не змінилося. І ми теж вистоїмо. Будемо живі — не помремо! Поки є люди, будуть і коні. Шкода тільки, що в селі зараз тільки двоє дітей займаються в сідлі. Одна з них — моя 9-річна дочка. У решти дітей тепер інші інтереси — інтернет і комп’ютери.

Хміль для Кучми та Ідеал

для Лужкова

Скільки коштує породистий кінь?

Павло Бруско, головний зоотехнік Деркульського заводу, пояснює: чим більше результатів і досягнень, тим дорожчий.

— Це як у футболі з продажем гравців, — наводить він зрозумілу аналогію. — Хоча, якщо футболіст бігає в дублі, це не означає, що він поганий. Просто не було можливості себе проявити.

Ціна на деркульських коней, як і на інших коней iз держзаводів України, коливається в середньому від 400 до 3 тис. доларів.

— На одних продажах галузь не існує, — роз’яснює Бруско. — В Європі вона тримається на цілій системі: хтось виробляє, хтось купує, хтось бере участь у перегонах.

Наприклад, в Ірландії уряд дотує маточне виробництво. Це — питання стратегічне. У нас же на конярство «забили болт».

За роки незалежності жоден з українських президентів не удостоїв деркульський завод своєю увагою.

За словами Павла Бруска, хоч якісь спроби підтримати племінну справу були при Вікторі Ющенку. А до того довелося задобрювати Леоніда Кучму подарунком — жеребцем на прізвисько Хміль.

Хоча й це не сильно допомогло. Конярі Новодеркула отримували зарплату в основному натурою — з навколишніх полів.

— Наш кінь був й у Володимира Литвина (нардепа, колишнього спікера Ради. — «УП»), — продовжує розповідь головний зоотехнік.

— Так, може, вам і Порошенка потрібно задобрити, коня подарувати? — пропонуємо.

— Йому, як я розумію, не треба! — махає рукою Бруско. — Він не любитель коней. І Рінат такий же (Рiнат Ахметов. —«УП»). Якби Рінат любив конярство так, як футбол, то в нас коні шикували б.

Про те, які умови для коней можуть забезпечити заможні люди, Павло Бруско знає не з чуток. У 2003-му як подарунок він відвозив на дачу мера Москви Юрія Лужкова в Горках коня на прiзвисько Ідеал.

— Дружина Лужкова, Олена Батуріна, вона ж — спортсменка. Виступала за збірну столиці РФ. На дачі зробила кінний клуб. Їй нашого Ідеала купив за 10 тис. доларів і подарував Гапочка (Микола Гапочка, нардеп IV скликання. — «УП»), — згадує Павло Бруско.

— Ідеала могли не довезти, — продовжує він. — Нас на російській митниці сім годин протримали. У коня почалися потім кольки, ледве відкачали.

У Лужкова нормальна така дачка була — 100 гектарів. Батуріна вийшла і навіть, сучка, не привіталася. Зажерлася. Морда. Там я, до речі, вперше в житті побачив тренажер для коней.

Зберегти генофонд

Щоб утримати стайні на плаву, потрібно бути невиправним фанатом. Сьогодні на деркульському заводі 170 голів. Їх обслуговують 54 людини. Одна з них Олена Дуранчева. Потомствений коняр, перебралася в Новодеркул з Одеси 12 років тому. Вона готова доглядати за тваринами за 3 тис. 800 гривень на місяць.

— Любов до коней у крові, — пояснює вона. — Прадід разом iз Будьонним (Семен Будьонний, командуючий Першою кінною армiєю, маршал СРСР. — «УП») воював. Якби нам ще гроші стабільно платили, взагалі нема про що шкодувати. Іноді по півроку зарплату не бачили.

— Потрібно, напевно, бути великим ентузіастом, щоб так працювати? — припускаємо.

— Мене зараз не знімають? — запитує Олена і змовницьки шепоче на вухо. — Треба бути великим д ***** бом.

Без бюджетного фінансування деркульський завод переживає найскладніший етап у своїй 251-річній історії. У Києві, схоже, закривають очі навіть на те, що комплекс деркульських будівель належить до нерухомої культурної спадщини. А сам завод утворили на дев’ять років раніше, ніж в Америці прийняли Декларацію про незалежність США.

— Нам на капітальний ремонт потрібно близько 2 млн. гривень, — розповідає начальник конезаводу Сергій Гладков. — Для держави — менше, ніж копійки. Куди ми тільки не зверталися, починаючи від «губернатора», закінчуючи урядом і парламентом. Результату — нуль.

На утримання працівників і поголів’я потрібно 500 тис. гривень на місяць. Тримаємося тільки за рахунок ріллі.

Ситуація, в якій опинився деркульський конезавод, — красномовний приклад того, в якому убогому становищі опинилось усе конярство України.

— Основне наше завдання — зберегти генофонд таких порід, як чистокровна верхова та українська верхова, — говорить Сергій Гладков. — Чи зможуть це зробити приватні стайні — велике питання.

Так, серед приватників є фанати своєї справи. У нього пальці віялом, а він сидить у денниках, у багнюцi. Чекає, коли ожеребиться кобила. Але таких — одиниці. Для всього конярства катастрофічно мало.

У Польщі, наприклад, після приватизації зберегли кілька конезаводів під крилом держави. У Туркменії, Казахстані уряд теж дотує галузь.

Ще одна проблема, за словами Гладкова: в Україні розвалена система іподромів. Тоталізатор, на відміну від країн iз розвиненим конярством, заборонили законом. Повноцінної обкатки коней немає. Виникає брак зоотехніків, тренерів, жокеїв.

— Приватник хорошому жокею платить, скажімо, тисячу доларів, а ми — 200-300, — продовжує Гладков. — У Новодеркулi перериваються цілі династії коневодiв — люди їдуть за кордон, працюють у західних стайнях.

У те, що буде краще, Сергій Гладков вірить насилу. Його прогнози позбавлені рожевих тонів.

— Сумніваюся, що після вашого матеріалу на нас звернуть увагу, — підсумовує він. — Знаєте, пiтьма якась! Ідемо по інерції. Існуємо тільки тому, що народилися тут і продовжуємо справу предків.

Політики приїжджають сюди рідко. Ходять з опущеними очима. Нічого бачити навколо не хочуть, а наостанок запитують: «Скільки у вас землі? Хто на ній сидить?». Коні їм байдужі.

Песимізм новодеркульців, на щастя, має межі. Він зникає з кожним дотиком до оксамитової шкіри скакунів. Здається, час у стайнях зупиняється. Запах гною, сіна, вогкості, пилу. Павутина на арочних стелях, більш схожих на царські палати. Тільки рідкісні пластикові вікна, електричні лампи та звуки радіоточки нагадують про сучасність.

У лабіринтах XIX століття луною віддається стукіт копит, іржання та пирхання коней. Серцебиття сповільнюється. Стає спокійно, як у храмі.

— Пережили монархістів, соціалістів, нацистів і комуністів — переживемо й капіталістів, — iз посмішкою говорять у Новодеркулi. — Є речі, які не можна чіпати. Якщо ви, наприклад, у своєму Києві віддасте ділкам ту бабу зi щитом і мечем (Батьківщину-матір. — «УП»), що про вас народ подумає?

Євген РУДЕНКО, Ельдар САРАХМАН

(«Українська правда»)

Друкована версія