Зірки місця: чому Іспанія закохує в себе з першого погляду

В Іспанію закохуєшся з першого погляду, з першого кроку. Мандруючи з міста в місто, думаєш, що красивішого місця вже бути не може, але наступне перевершує попереднє не лише красою архітектурних ансамблів, а й своєрідністю, колоритом, якимись місцевими «родзинками», а ще — митцями, які творили цю красу.

 

Міста, «паспортний» вік яких перетнув рубіж у два тисячоліття, накопичили, зберегли і примножили багатства націй і народів, що населяли, завойовували, розбудовували Іспанію.

 

Ні реконкіста, ні громадянська, ні світові війни не порушили цю вікову традицію — берегти надбання. Коли відвідували унікальний за красою кафедральний собор Сарагоси Нуестра-Сеньора-дель-Пілар, нам показали два снаряди, які республіканці (ще ті богоборці!) під час громадянської війни повинні були скинути на храм.

Але іспанці — дуже набожні люди (навіть комуністи і їхні прихильники), тож бомби скидали або неподалік собору, або ж «холості», щоб не пошкодити унікальну сакральну споруду. На згадку приходять поруйновані у 30-х роках минулого сторіччя храми України.

Один письменник за матеріалами своїх подорожей написав книжку «Генії місця». Геній — дуже претензійно і суб’єктивно. Назву зірками всіх, хто причетний до творення краси, історії, легенд Іспанії. 

Маю звичку планувати свої мандрівки, розробляти маршрут, вивчати «місцевість». Побувати в Толедо стало нав’язливою ідеєю після знайомства з творчістю Ель Греко, цього чужинця, що слідує з його прізвиська (Доменікос Теотокопулос, грек за походженням, народився в 1541 р. у Фабеле, острів Крит, проте майже все своє свідоме життя прожив у Толедо, де й був похований у 1614-му). Його знаменита картина «Вид Толедо» заворожила своєю загадковістю й урочистою суворістю, і захотілося побачити на власні очі це містичне місто на скелястих берегах річки Тахо.

 

Після того як середмістя древнього Толедо ЮНЕСКО у 1986 році внесла до списку світової культурної спадщини, жодна «правка» не була внесена у зовнішній вигляд міста — воно ніби законсервоване від впливу справ рук людських. Міжнародна організація виділяла значні кошти, щоб місто було відреставроване: будинки, вулиці, музеї, церкви — все мов вилизане й причепурене. Коли під’їжджаєш до міста й зупиняєшся поодаль, на протилежному боці Тахо, щоб сфотографувати звіддаля силует Толедо, аби потім порівняти з відомою картиною, ще не підозрюєш, що перед тобою старовинна дерев’яна скринька, яку відреставрували, але потім покрили лаком, від чого зник дух автентичності: все таке гладеньке, святкове — чепурні вітрини крамничок, у яких виставлено прекрасні роботи місцевих майстрів (жодного китайського ширвжитку, лише сувеніри й витвори місцевих майстрів — чудові кинджали, ножі з чеканкою та інкрустацією, вишивки, керамічні вироби), кав’ярні, з яких уже зранку линуть аромати свіжої випічки й запашної кави, чистесенькі вузенькі вулички, які на очах туристів миють… шампунем (ну не шампунем, звісно, а мийними засобами, але такими пахучими, що складається враження, ніби місто вже зранку причепурив цирульник ще й напахтив парфумами). 

 

Аби відчути справжню атмосферу міста, сюди потрібно приїжджати надвечір, коли зникають натовпи туристів, а на стінах залягають сутінкові тіні, мов на обличчях із портретів «генія місця» — Ель Греко. Пройтися вузесенькими вуличками, на яких, мов маячки, розкидані міточки у вигляді малюсіньких керамічних плиточок із зображенням єврейської мінори, чи арабської сув’язі, чи габсбурзького герба — міток, що ніби з’єднують сучасність із минулим. 

 

Блукаючи вуличками вічного Толедо, намагалася відчути ту атмосферу, яку у своєму знаковому фільмі «Трістана», знятому за романом Беніто Переса Гальдоса та номінованому на «Оскар», так чудово передав Луїс Бунюель: час ніби зупинився у цьому місті і зміни ніколи не прийдуть у ці будинки. Герої фільму, вулиці — ніби зійшли з картин Ель Греко, і, блукаючи закапелками старого міста і підключивши фантазію, ви переноситесь у ті часи, в ту атмосферу.

 

Узагалі із зіркою Толедо тут пов’язано майже все: це і музей Ель Греко, розташований у будинку королівського скарбника Самюеля Леві (пам’ятник якому, до речі, стоїть навпроти цього музею), і церква Санто Томе, у якій висить найвідоміша картина художника «Поховання графа Оргаса» (прах самого Руїса де Толедо, знатного сеньора містечка Оргас, який помер у 1323 р., покоїться у цій церкві, а через 250 років після його смерті священики церкви, на яку він жертвував значні кошти, замовили художнику згадану картину), і знаменитий Толедський кафедральний собор, у якому розміщено чимало картин художника. 

 

Толедо — дивовижне місто-музей, перерахувати «експонати» якого просто неможливо. Але поряд із цими «експонатами» місцеві жителі не бояться розміщати витвори сучасного мистецтва. Так, скажімо, перед згадуваною мерією розташовано водограй, який місцеві жартома називають «болото». Справді, на перший погляд — це досить дивна «споруда»: на рівній площині переплетені ніби корені рослин, а між ними струмить вода. За задумом молодої ірландської художниці, фонтан має символізувати річки Іспанії, що утворюють єдину водну систему. Вийшло чи ні — вирішувати споглядачам. Мені сподобалось…

Такої кількості згадок і посилань на Севілью не лише в іспанському, а й у світовому мистецтві і в літературі зокрема не удо­стоїлося жодне інше місто: Байрон, Пушкін, Меріме, Чапек, що вже казати про Лорку! Не даремно столицю Андалусії називають містом п’ятьох опер — найвідоміших у всьому світі «Кармен» Жоржа Бізе, «Одруження Фігаро» та «Дон Жуана» Моцарта, «Севільського цирульника» Россіні, «Фіделіо» Бетховена. Цікаво те, що жоден із композиторів ні разу не був у цьому прекрасному місті, але вже навіть один поголос про нього надихав їх на створення шедеврів, які зробили безсмертними і їх, і їхні твори.

 

Вдячні севільці встановили пам’ятник геніальному Моцарту неподалік від «Маестранци», найкрасивішої у всій Іспанії арени, на якій проводять бої биків. Скульптура на позір скромна, невибаглива, але хіба в цьому справа — це данина вдячності композитору за його твори. 

 

Навпроти «Маестранци» — пам’ятник циганці Кармен, пристрасне кохання якої і нестримне бажання свободи французький чиновник, а за сумісництвом мандрівник і письменник Проспер Меріме возвеличив і увічнив у простій новелі, що згодом надихала композиторів, художників, танцівників, кінематографів. 

 

Під стінами і всередині цієї арени кипіли ще ті пристрасті, адже бій биків — це не лише корида, дуель між биком і матадором, а й адреналін, який трансформується в міжлюдські конфлікти, почуття. Іспанський літературний класик Вісенте Бласко Ібаньєс (ще одна іспанська зірка) у своєму романі «Кров і пісок» так віртуозно передав гру почуттів головних героїв — відомого в Севільї матадора Хуана Гальярдо та його коханих, що твір витримав чотири екранізації (в одній із них зіграла спокуслива Шерон Стоун). Крім того, одним із героїв і роману, і фільмів стала севільська Плаза дель Торо. 

 

На додаток до матадорської теми не можна не згадати знамениту базиліку Макарена — храм, якому віддавна матадори роблять пожертвування, ніби задобрюючи долю і Мадонну. Базиліка стоїть поодаль від гамірного центру з натовпами туристів — тим цікавіше знайти це сакральне місце, зайти в прохолодні її сутінки і помилуватися пишнотою, з якою прибрана невелика фігурка Матері Божої. (Взагалі в Іспанії культ Богородиці значно поширеніший, ніж культ Христа. Доходить до того, що проституткою не може «працювати» дівчина з іменем Марія).

 

У скарбниці храму зберігаються не лише пожертви матадорів, а й їхні костюми, пишно розшиті золотом і сріблом. Є тут і стенд знаменитого Хосе Манолето, який пожертвував Мадонні смарагдовий гарнітур, що прикрашає фігуру Богоматері не лише на свята, коли її проносять вулицями міста під час урочистої ходи, а й щодня кожен турист може помилуватися цією красою, відвідавши базиліку (головне не потрапити на сієсту, коли храм закривають). 

 

Севільці дуже трепетно ставляться до всього, що було, є і може стати легендою їхнього славного міста. Блукаючи вузенькими вуличками міста (а це — неабияке задоволення і ще той квест!), можна натрапити на будинок із балкончиком Розіни з «Одруження Фігаро», чи на будинок Кам’яного Гостя, який поквитався з Дон Жуаном і, зрештою, з місцями, що пов’язані з самим спокусником.

 

Скажімо, горезвісний літературно-музичний герой Дон Жуан мав свого прототипа — місцевого аристократа Дона Хуана Теноріо, який у молоді літа любив волочитися за привабливими андалузькими дівчатами, а то й заміжніми сеньорами. Проте є версія, що згубником жіночих душ був Мігель де Маньяра — трудівник на ниві спокуси.

 

Проте Севілья не тільки місто гріха, а й великого покаяння. Недарма ж у місті найвеличніший кафедральний собор, а ще — купа маленьких, дуже затишних і якихось родинних храмів, скромних зовні і разюче величних і розкішних за своїм убранством усередині. Нагрішивши в молодості, знатні жителі міста з таким же завзяттям покутували свої гріхи, будуючи пишні храми, жертвуючи значні кошти на їх оздобу. От і Мігель де Маньяра не лише розкаявся, став на шлях очищення, а й збудував лікарню Санта Карідад, а при ній — церкву, що діють і донині.

 

Узагалі жителі Севільї вміють віддавати данину поваги своїм співвітчизникам. І хоча Христофор Колумб — іще одна севільська «зірка» — був італійцем за походженням, проте став невід’ємною частиною історії Іспанії, давши поштовх до потужного розвою економіки, морської справи країни. Відвідати Севільську катедру варто бодай для того, щоб побачити місце упокоєння цього уславленого мореплавця (прах якого кілька разів упродовж 300 років переносили з місця на місце). Чотири скульптурні герольди, що уособлюють собою чотири середньовічні іспанські королівства — Арагон, Кастилію, Леон і Наварру, — тримають на плечах ноші з умовною труною Колумба. Далеко не кожного короля ховали з такою пишнотою.

 

Перебуваючи в Севільї, не можна не відвідати площу Іспанії — архітектурний ансамбль, що включає в себе канали, мости, підковоподібну будову, з боку дворика якої «вбудовані» портики, оздоблені місцевою керамічною плиткою, на яких зображено всі регіони Іспанії. Цікавим є і місцевий об’єкт суч-арту, який жителі Севільї називають Метрополь Парасоль (знайома назва, еге ж?). Автором цього витвору сучасної архітектури є німецький архітектор Юрген Майєр. Конструкції «грибів» нагадують склепіння кафедрального собору — цим автор хотів підкреслити, що намагався створити храм без стін. А ще ці Парасолі нагадують гігантські (як на наші мірки) фікуси, що ростуть навпроти. Що ж, не боятися експериментів — це ознака зрілості суспільства.

Одна згадка про Гранаду та Альгамбру викликає алюзії з американським письменником-романтиком Ірвінгом Вашингтоном, який під враженнями перебування в Гранаді написав книжку-казку, книжку-путівник «Альгамбра» по цих прекрасних місцям, тим самим зробивши їм неабияку рекламу. 

 

Уже до ХІІІ століття Іспанія майже повсюдно позбулася арабського панування, і лише на Іберійському півострові зберігся Гранадський емірат, яким понад два століття правила династія Насрідів.

 

Саме вони створили цю архітектурно-мистецьку казку, найвищий еталон мусульманського мистецтва Іспанії — палацово-парковий ансамбль Альгамбра (арабською аль-хамбра — червона). Сьогодні доступ до перегляду цієї «казки тисячі й однієї ночі» дуже обмежений, адже сам ансамбль досить компактний за розмірами (якщо не брати до уваги стіни укріплення, башти, житлові комплекси, сади і навіть городи, що в сукупності складало ціле містечко зі своєю мединою), а бажаючих оглянути цю красу занадто багато.

 

Тож потрапити сюди можна, лише замовивши заздалегідь квитки — всі вони іменні, перевіряють їх по кілька разів (усюди — серйозна охорона), і навіть можуть попросити паспорт, щоб звірити з прізвищем на квитку. І це не дивно, адже цей палацово-парковий ансамбль занесено до списку культурної спадщини ЮНЕСКО, і ця організація піклується, щоб зберегти і донести цю красу при­йдешнім поколінням.

 

Описувати ювелірні візерунки різьби по каменю, мереживні склепіння покоїв, затишок тінистих двориків, де шепочуть і дзюркотять водограї, — справа невдячна, адже просто не вистачить слів, щоб передати цю рукотворну красу. Все це просто треба бачити, а для цього — відвідати Гранаду.

Саме так назвала би я це прекрасне місто. Одні туристи їдуть у Валенсію, щоб подивитися на чашу Грааля, яка зберігається в кафедральному соборі Марії Валенсії (наш гід піддала сумніву оригінальність цього сакрального предмета), інші — помилуватися архітектурними екзерсисами Сантьяго Калатрави — уродженця цього славетного міста, прихильника і послідовника Корбюзьє, архітектора-футуриста.

 

Віддавна міста будували біля річок, от і Валенсія розташувалася по обидва боки норовливої річки Турія, що впадає в Середземне море. Щороку ця «бунтівниця» завдавала чимало клопоту містянам, затоплюючи вулиці, але коли одного року від повені загинуло 13 людей, вирішили річку вгамувати — прибрати її в бетонні труби, а «звільнене» русло перетворити на парки. Це дивовижне видовище: по центру міста перекинуто старовинні мости, а під ними, уздовж русла річки, простяглися… газони з лавочками, деревами, клумбами, фонтанами.

 

У 1996 році міська влада пішла ще далі, замовивши своєму земляку Сантьяго Калатраві, на той час уже всесвітньо відомому архітектору, проект Міста мистецтва і науки. Сьогодні цей комплекс, куди ввійшли Оперний театр імені королеви Софії, кінотеатр, а заодно і планетарій, галерея-сад, науковий музей та океанографічний музей просто неба, вражає свободою задуму митця і приваблює тисячі туристів з усіх куточків світу.

Свідомо не написала про визначні місця й імена, з якими пов’язані такі міста, як Мадрид, Барселона, Кордоба, — про них і так багато матеріалів усюди.

 

Наостанок хочу лиш сказати ще кілька слів про іспанців — народ гордий, вільнолюбний, але привітний і гостинний. Байки про те, що іспанці лінькуваті, люблять відпочити під час сієсти, розвіюються, мов ранковий туман, коли бачиш незкраї оливкові гаї, де не знайдеш жодної травинки-бур’янинки (і це все — на кам’янистих схилах пагорбів, адже більшість території країни займають саме гори і узвишшя), неозорі персикові, яблуневі, апельсинові сади, поля бавовни чи кукурудзи. Словом, іспанці — народ-трудівник, що вміє працювати, творити, відпочивати і насолоджуватися життям.