Олег Приймачук про Залу пам'яті у Міноборони: «Це буде наповнена світлом і енергетикою споруда»

— Олегу Михайловичу, напевно, вашу установу багато колег у світі й досі асоціюють із бразильським космодромом, одним із найвидатніших дітищ інституту?

 

— Напевно, що так. Ця історія розпочалася 15 років тому, коли тодішній Президент Леонід Кучма підписав угоду з урядом Бразилії про спільне будівництво й використання космодрому «Алкантара». Його цілком логічно збиралися розмістити хоч і серед джунглів, але у місці, розташованому майже на екваторі — надзвичайно вдалій та економічно виправданій локації для космічних стартів.

 

Це дозволяло б українській ракеті-носію «Циклон-4» виводити на орбіту більшу корисну вагу, ніж, наприклад, із Байконуру, де така ефективність старту нижча на понад третину.

Так виник потужний коопераційний і партнерський конгломерат десятків учасників від двох країн. І те, що ЦПІ довірили увійти до його складу, було як визнанням, так і викликом. Адже далеко не кожній, навіть дуже знаній проектній установі, доводиться братися за таку справу. І нам усе вдалося виконати, після бездоганного проходження держекспертизи в Україні та Бразилії.

 

— А в чому ж тоді полягав виклик?

 

— Тоді в нашій царині якраз відбувався технологічний бум — з’являлося сучасне програмне забезпечення, яке дозволяло підняти якість та швидкість будівельного проектування на небачену доти висоту. Щоб бути конкурентно спроможними, потрібно весь час перебувати у відповідному тонусі. І ми теж дуже вчасно взялися за опанування комплексу ВІМ-технологій. Це допомогло нам спроектувати космо­дром практично з нуля. Певну роль відіграло й те, що за фахом я військовий інженер ракетно-космічних комплексів і пройшов хорошу практику служби в Капустіному Яру й на Байконурі.

 

Бразильський проект підкинув нам багато головоломок — треба було під землею розмістити такі складні речі, як приміщення заправки ракетоносія, а також стартовий комплекс. Коли ми отримали всю вихідну інформацію до проектування, її обсяг виявився реально космічним! Потрібна була нова комп’ютерна програма для її опрацювання, бо тогочасні нас не влаштовували. Зупинилися на програмному комплексі автоматичного 3-D проектування Autodesk Revit. Фактично це інформаційний модулятор будівництва (Buildi—g I—formatio— Modeli—g, або BIM. — Авт.). ВІМ-технології допомогли видати 12,5 тисячі листів А1 проекту космодрому всього за 5 місяців. І скоротили час проектування на третину. Але відсутність гарантованого фінансування загальмувала реалізацію бразильського проекту приблизно на 3 роки.

 

— А які ще проекти для ЦПІ є етапними?

 

— Інститут був головним проектувальником у процесі ядерного роззброєння в 1990-ті. Знаково, що у вестибюлі ЦПІ підписали угоду з урядовою делегацією США про надання першого мільйона доларів. Довелося двічі їздити у Балтимор, аби захищати наш проект. Наші розрахунки американці перевірили на своєму полігоні, й тільки потім підписали договір із Києвом. Долучалися ми і до відомої епопеї зі сховищем відпрацьованого ядерного палива в Чорнобилі. Перед тим французи тут напартачили, набудували щось «не те». І нам по-новому довелося все проектувати, підписавши контракт з американцями, пройшовши 12 спеціальних державних експертиз. А ще у нашому багажі — нова амбасада Білорусі, станції далекого стеження за космічними об’єктами, центри керування повітряним рухом у Дніпрі й Сімферополі, медичні центри, школи, житлові комплекси, облаштування острова Зміїний у Чорному морі з використанням нетрадиційних джерел енергії — лише невеличка частинка здобутку інституту. Вам не вистачить місця в одній газеті, аби все згадати!

— А саме зараз над якою актуальною тематикою працюєте?

 

— Це потрібні ще «вчора» об’єкти Мін­оборони — три арсенали боєприпасів. (Чергова зовсім «свіжа» НП на Чернігівщині вкотре засвідчила, наскільки нагальною є ця проблема. — Авт.). Торік у грудні міністр оборони підписав наказ про те, щоб 1 квітня 2018-го я поклав на стіл проектну документацію на будівництво нових складів. Термін проектування відповідно до нормативів мав бути 8,5 місяця. Ми ж зробили за три. 

 

У Калинівку ми зайшли пізніше через тривалий час розмінування і неможливість виконати вишукувальні роботи. Але і тут уже є проект на 10 споруд, який пройшов експертизу. Вартість будівель усіх трьох арсеналів сягає 4,5 мільярда грн.

 

— Які рівні безпеки ви закладали в ці об’єкти?

 

— В Україні зберігається величезна кількість боєприпасів до звичайних видів озброєнь (близько 400 тис. тонн. — Авт.), переважно радянської доби. Через об’єктивні причини їх часто складували просто на землю. Держава майже не опікувалася проблематикою, і тільки зараз пішло певне фінансування укріплення живучості складів та арсеналів.

 

Я переконаний: після реалізації наших проектів жителі навколишніх населених пунктів зможуть спокійно почуватися незалежно від того, на якій вони відстані мешкають від тих складів. За суттю це будуть міцні «кокони», основа яких — залізобетонний монолітний каркас, розрахований на ударну вибухову хвилю, що діє з навантаженням до 5 тонн на квадратний метр. Зауважу: ядерний удар діє із тиском 20 тонн на метр квадратний. До того ж цей каркас обвалований землею товщиною мінімум 1,5 метра. Споруди конструктивно розраховані на прямі влучання практично всіх видів звичайних озброєнь. Навіть якщо щось трапиться всередині сховища, його залізобетонна «шкаралупа» не даватиме розлітатися боєприпасам.

 

Всі наукові й технічні розрахунки доводять: ЦПІ заклав нормальний запас міцності і захисту. Крім того, осучаснено систему охорони периметра арсеналів, яка зможе виявляти безпілотники та запобігати можливим НП природного і техногенного характерів. Ми свою роботу виконали, вже пройшли торги і почалося будівництво.

— Я чув, що інституту доручили проектувати величну Залу пам’яті, яку зараз активно будують на території Міністерства оборони?

 

— Нам потрібно розвивати нову українську культуру мілітарної пам’яті. І я пишаюся, що цей меморіал у своїй уяві, а потім — у паперах і розрахунках — народили саме ми. Адже, щоб засісти за роботу, треба було спершу подумати, а що ми наслідуємо з історії, як відобразимо день сьогоднішній і як уже це висловити в архітектурі доступно, публічно. Це фактично перший великий проект меморіального віншування нової війни України за незалежність.

 

Знаєте, коли міністр запропонував зайнятися цим проектом, реалізувати його ідею і задум Зали пам’яті, в мене по тілу поповзли мурашки. Навіть наш проект космодрому був блідою тінню тієї величі й відповідальності, що випала на нашу честь — вшанувати подвиг українських героїв та звитяжців!

 

Те, що ми запроектували, є унікальною монументальною композицією, якої немає в жодній силовій структурі, більше того, навіть за кордоном не у всіх партнерів щось подібне є... Я маю, повірте, значний професійний та людський досвід. Але Зала пам’яті, напевно, справді епохальна річ. Мене зрозуміє будь-який будівельник чи архітектор. І ви б бачили, як я був спантеличений позицією міськадміністрації Києва щодо долі цього проекту. Упродовж чоти­рьох місяців столичні урядники не давали дозволу на будівництво, вигадавши зневажливу «легенду» цьому проекту. Мовляв, ми будуємо МАФ — малу архітектурну форму! Буцімто відповідно до містобудівних норм там не може бути капітальної споруди. Хоча містобудівна рада могла легко зробити виняток. Так ми згаяли час...

 

Степан Тимофійович зауважив: це не має бути капличка чи пов’язана з релігійним культом композиція, а наповнена світлом і енергетикою споруда — із відчуттям світлиці, винятково тріумфальна, але й не схожа на мавзолей. Мала бути не високою й не низькою, вдалою за розміром. Із публічним виходом у місто та всередину території міністерства. Ми переглядали історичні матеріали, разом із архітектором Андрієм Пашеньком (відомий участю в розробці меморіалів у Бабиному Яру, інших проектах. — Авт.) почали креативні штурми, пробуючи адаптувати до локації різні ідеї. Дійшли того, що ця Зала матиме округлу форму, зовсім без кутів.

 

—Що це, перепрошую, означає: без кутів?

 

— Українська будівнича традиція говорить, що в кутках збираються темні сили. Недаремно саме по кутках у хатах наші пращури розміщували образки та ікони... Існував і альтернативний проект — волонтерський, який нашу пропозицію не переміг, але ми звідти запозичили раціональну ідею пам’ятного знака зі дзвоном. Це товста зігнута металева пластина, імітована під броню, яка уособлює тіло українського війська, пробита різними калібрами зброї. Увінчує композицію дзвін. Відповідно до ідеї, спеціальна людина має вдаряти у нього щодня стільки разів, скільки воїнів цього дня загинуло за роки війни із російською агресією.

 

Найцікавішими, на мій погляд, елементами споруди є кольоровий вітраж у формі знаку ЗСУ (за технологією відомого американського дизайнера Луїса Тіффані. — Авт.), крізь який усередину зали падатиме світло, та композиція зі дзвоном. Ми вже знайшли у Києві фахівців, здатних втілити у конкретних виробах ці задуми. Приміром, майстрам доведеться реалістично зімітувати влучання у броню снарядів відповідних калібрів — вхід та вихід.

 

Зала матиме кілька систем освітлення, монітори, звуковий супровід і, власне, Книгу пам’яті з іменами наших героїв. Юрій Бірюков привіз 100 кілограмів осколків, які ми монтуватимемо у стелу так, немов вони застрягли там чи зрикошетили. Буде імітація кіптяви — дзвін ніби виходить із вогню. Перед стелою стоятиме металева чаша — побита кулями й наповнена осколками. Це обов’язково братиме за душу...

 

Українці й наші закордонні гості будуть справді вражені тим, настільки вдало вдалося проектувальникам, архітекторам і будівельникам відобразити у камінні, металі, грі світла й тіні суть нашої боротьби, її трагізм та невичерпний героїзм народу, який ніколи не здається.