Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Кривава точка на Донбасі: історії захисників України, які загинули у Пісках
09.10.2018
Захисники. (Фото з власного архіву Михайла УХМАНА.)
Селище Піски, яке розташоване поблизу Донецька, стало кривавою точкою в історії України.
Починаючи з його визволення, 24 липня 2014 року і закінчуючи сьогоднішнім днем, у ньому і його околицях загинули сотні наших бійців: ЗСУ, добровольців.
Усе розпочалося 21 червня 2014 року і триває досі! Бійцям 93-ї бригади ЗСУ і добровольчим батальйонам: ДУК «Правий сектор», «Донбас», «Карпатська Січ», «ОУН» та іншим була дана команда вибити російські війська з займаних позицій, щоб розблокувати Донецький аеропорт.
Декілька днів тривали основні бої. Наші хлопці проявили величезний героїзм при визволені міста. На жаль, багато з них загинули. За окремими епізодами їхньої боротьби можна писати сценарії для майбутніх фільмів.
Підірвав себе, щоб не потрапити в полон...
Командир одного з танків, капітан ЗСУ Олександр Лавренко, разом із молодшим сержантом Олександром Вохрамєєвим та солдатом Андрієм Кулягіним, вийшовши на вогневий рубіж, знищили один російський танк, два автобуси та кулеметні гнізда.
На біду, при маневруванні наш екіпаж потрапив на фугас. Вохромєєв і Кулягін загинули. Капітан Лавренко, будучи важко пораненим, підірвав себе, щоб не потрапити в полон і не допустити захоплення танка.
25 липня 2014 року героїчно відзначилися бійці ДУК ПС. Їх атакували російські війська. Зав’язався ближній бій. Був смертельно поранений доброволець Беленець Андрій Анатолійович.
А його побратим, Статій Володимир Михайлович, який побачив, що обступають вороги, підірвав їх разом...
Потім, коли хлопці оглядали тіла вбитих окупантів, побачили на їхніх рукавах шеврони: «днр» і «беркут». Загинули зрадники України, які перейшли на службу до московського загарбника і поплатились за це життям.
Чоловік загинув у річницю весілля
Дружина загиблого Андрія Беленця Ірина зі сльозами на очах згадує про свого чоловіка:
«Дуже боляче, що зараз хлопців-добровольців намагаються очорнити. Я читаю в інтернеті і у мене серце крається. Адже мій чоловік теж був добровольцем, бійцем ДУК «Правий сектор» і він, не роздумуючи, пішов захищати Україну! А цього майже ніхто не пам’ятає.
Коли розпочалася війна, Андрій поїхав у військкомат. На той момент йому було 45 років, але його не захотіли брати. Сказали: «Дуже добре, що ви такий є, але чекайте».
Він місяць чекав, два, а потім поїхав шукати місця, де буде потрібен і зможе воювати. Він навіть городу не садив. Казав, що Крим близько. Росіяни прийдуть, то навіщо я буду для них працювати.
Потім його погукали добровольці і він пішов з ними. Був дуже радий цьому. Говорив, що йде захищати не уряд, а свою землю. Добровільно. Будучи там, він дуже мало розказував про війну, тримав все в собі.
Нашому старшому сину 18 років. І його «накриває», він рветься на війну, бо каже, що там його тато помер. Я його ледве стримую. Останніх три дні плачу, прошу, щоб не йшов.
Молодший син плаче, запитує; чому у всіх тати є, а нашого немає?
Ви знате, в нашій країні біда величезна. Дітям у школі не доносять, що в Україні війна. У них не виховують почуття патріотизму, гідності до тих, хто загинув, воюючи проти московських окупантів.
Інші діти з якоюсь іронією ставляться до мого сина, мовляв, чого твій тато пішов?
Одного разу він відкрив книжку з географії і почав читати про Росію. Побачив, яка вона величезна і закрив книжку. Сказав, що не буде більше читати про цю країну. Він ненавидить її!
Онуку було два рочки з половиною, коли все сталося. Він говорив, що дідусь на небі. Розказує, як його дідусь на плечах носив.
За тиждень до смерті він говорив: «Мать, я боюся, що сміх пацанів більше не почую». Я плакала, казала, що молюсь за нього і все буде добре...
У ніч перед смертю, близько 24-ї години, я йому додзвонилась, він сказав, що йдуть бої. Не може розмовляти. А потім мені повідомили, що Андрія немає в живих..
26 червня 2014 року він приїхав додому і говорив, що скоро все буде по-іншому. Зранку 27-го Андрій уже їхав на війну. Я дивилась на нього і плакала. Не могла повірити, що його вже не побачу. Він обіцяв повернутись. Повернувся, але вже в труні!
На свята: 9 травня, День Незалежності, чиновники називали імена бійців, які воюють, а мого Андрія ніхто і словом не згадав. Хоча він воював і загинув за всю країну!
Знаєте, 25 липня 1992 року, ми одружились, а через 26 років, 25 липня 2018 року він загинув...»
Лінія фронту тримається донині
30 і 31 липня артилерійські обстріли з боку московських терористів стали трішки менш інтенсивними. Проте активно працювали їхні снайпери. Саме вони в одному з боїв вбили бійця ДУК Дяченка Олександра Юрійовича.
У той самий момент бійці української армії в складі 93-ї бригади і добровольців, перегрупувавшись, вирушили в напрямку Авдіївки й успішно визволили її. А в Пісках утворилася лінія фронту, яка тримається донині.
Такими були події літа 2014 року. Ворог не бажав змиритись із втратою цих позицій, тому намагався будь що контратакувати українських бійців. І використовував для цього важку техніку, артилерійські установки.
Аналогічною була ситуація і в 2015 році. Ось що розказує про цей період боєць батальйону ОУН Ігор Філіпов, позивний «Іспанець»: «Це була страшна війна. Проте ми не боялися московитів. Засмучувало, що в нас не було можливості давати гідну відсіч ворогу. Так звані «мінські» домовленості і штабні генерали зв’язували нам руки. Тому, коли росіяни крили нас з установок «Град» або мінометів, нам доводилося моментами просто мовчати.
Під час одного такого обстрілу були важко поранені мої друзі: «Лимон» Дмитро Афанасьєв і «Буфон». Міна влучила просто перед ними. Хлопців просто пошматувало. Це було близько десятої години вечора. Ми прибігли, щоб їх витягувати. Всюди багнюка, адже лив дощ. Я зловив «Лимона» за пояс — і мої руки погрузли в крові. Частина тіла, яка була не прикрита бронежилетом, була просто вирвана. Нутрощі вилазили з нього. Нам вдалося хлопців витягнути з окопу і доправити в лікарню. Проте поранення в «Лимона» були не сумісні з життям».
В окопах — без ніякого просування
І таких історій — безліч. Наші воїни могли зробити багато. Навіть більше, вони робили неможливе, проте не було підтримки з боку армійських чиновників.
Пізніше в Піски зайшла 128-ма бригада ОГШБ ЗСУ і її замінила 80-та ОДШБ ЗСУ. Проте разом із ними завжди перебували неофіційні підрозділи добровольців, які не бажали вступати в ЗСУ через проблеми в армії, які знову відкривались після невеликого піднесення у 2014-15 роках. Проте воля перемогти російських окупантів була така велика, що вони йшли на передову, гнані лиш однією ідеєю.
Бійці-десантники зі Львова, які пройшли пекло Луганського аеропорту, моментами не розуміли, що відбувається зараз на передовій.
«Я був на Майдані. Не міг просто сидіти вдома. Мене зловили «беркутівці» і важко побили. Я підлікувався і пішов на війну, щоб захищати свою країну. Бачив, як гинуть мої друзі. Втім це робило мене ще сильнішим.
Зараз я в Пісках. Мене тримають в окопах без ніякого просування. Ми просто проїдаємо гроші з бюджету. Хтось починає пити від нудьги, інші вживають наркотики, ще хтось звільняється. Армія, яка народжувалась у 2014-му, знову деморалізується!»— говорить боєць 80-ї ДШБ з позивним «Малюк».
«У березні 2014 року нас, бійців вісімдесятки, підняли в повітря і дали наказ летіти в Крим. Проте через декілька хвилин наші літаки, які вже були над Києвом, посадили. Хтось не дозволив розпочати протидію росіянам там, тому маємо тисячі загиблих тут, — продовжує розказувати про війну ще один боєць 80-ї ДШБ «Чорний». — Противники війни в Криму, боягузливі чиновники і генерали, живі та здорові. Сидять собі, насолоджуються життям. А я недавно поховав друга, який загинув тут, у Пісках».
Коли 80-та бригада ЗСУ вийшла з Пісків, їх замінила 57-ма ОМБ. А точніше 34-й батальйон 57-ї бригади.
Багато хлопців цього підрозділу війну розпочали у 2014 році! Проте, незважаючи на втому і численні поранення, продовжують боротися.
«Нас страшили перед тим, як ми зайшли в Піски, що тут пекло. Проте після Торецька і Зайцевого я вже нічому не дивуюся. Тут я втратив багатьох друзів, які були мені рідніші за братів. Дехто годився мені в сини. Тому це місто навіки у моїй пам’яті. Макс, «Зелений», Дениска, «Казах»— їх дуже не вистачає.
Скоро мені буде 50 років, проте я не збираюся покидати війну. У мене син росте, йому два роки. І я хочу, щоб він виріс у вільній Україні», — розказує про війну і життя в Пісках боєць 34-го батальйону «Мухтарич».
«Воюючи на Луганському напрямку, в одному з боїв куля влучила мені в щелепу і начисто вибила її. Я чудом залишився живий. Тут, у Пісках, мені довелося втратити дорогих мені людей, які пожертвували собою заради України. Це бійці з моєї роти, воїни ДУК «Правий сектор». Я з ними ділив холод, воду і хліб. Ми веселилися і плакали моментами.
Піски окроплені кров’ю України, і ми зобов’язані перемогти, щоб помститись за своїх друзів. Інакше наші нащадки знову будуть рабами», — говорить ротний 34-го батальйону «Умка».
Після того, як бійці 57-ї бригади покинули фронт, їх у Пісках замінила 56-та бригада.
Вони, як і їхні попередники, тримають лінію оборони і чекають, коли їм дадуть команду — наступати. Щоб звільнити тимчасово окуповані території і помститись за смерть тисяч українців, котрі полягли, боронячи Піски і всю Українську державу!
