Лише уявіть собі, як захоплює режисерів по всьому світу п’єса «Фрекен Юлія» шведського драматурга Августа Стріндберга, якщо за 130 років її існування знято вже 40 кінострічок!
Шкода, немає статистики, скільки за цей час здійснено театральних постановок. Проте добре відомий той факт, що п’єсу за життя автора ставити не хотіли (чи побоювалися), і деякий час у Швеції вона навіть була заборонена цензурою.
За життя автора п’єса була інсценізована лише один раз у Копенгагені (головну роль зіграла дружина драматурга Сірі фон Ессен), але постановка була малоуспішною. І лише через кілька років після смерті Августа Стріндберга вона почала активно завойовувати серця театральних і кінорежисерів усього світу.
Уже третій рік вистава «Фрекен Жюлі» йде на мікросцені київського Молодого театру (режисер Сергій Корнієнко), а на початку цього театрального сезону свою версію цієї популярної п’єси запропонував ще один молодий режисер Іван Уривський. Прем’єра драми «Фрекен Юлія» відбулася на сценічному майданчику Київського театру «Золоті ворота».
Саме тут режисер починав робити свої перші професійні кроки: в рамках проекту студентських дебютів Open Mind поставив виставу «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим (2015 р. визнана кращим режисерським дебютом фестивалю «Мельпомена Таврії»).
Наступними «золотоворітськими» роботами Івана стали постановки «Олеся. Забута історія кохання » за О. Купріним та «Украдене щастя» за І. Франком (остання отримала премію «Дзеркало сцени» від тижневика «Дзеркало тижня»).
Далі режисер переїхав до Одеси. Нині на сцені Театру ляльок йде його «Олеся. Містифікація» за О. Купріним, а в репертуарі Українського музично-драматичного театру ім. В. Василька вже чотири його спектаклі — «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (поставив ще студентом), «Останній день літа» за п’єсою О. Вампілова «Качине полювання», «Турандот» за К. Гоцці та «Одруження» за М. Гоголем.
На відміну від багатьох молодих режисерів, які надають перевагу сучасним текстам, Іван Уривський працює з класикою. П’єсу «Фрекен Юлія» вважає «складним, але потужним твором» і, як у попередніх своїх роботах, наповнює її містичними символами, цікавими метафорами і неоднозначними змістами.
До містифікації режисера наштовхнула і сама п’єса А. Стрінберга, події якої відбуваються у ніч на Івана Купала. Але публіка не побачить ніяких масових танців чи народних гулянь, які зазвичай молодь влаштовує цього дня.
Герої від початку й до кінця перебуватимуть у темному довгому коридорі, до якого сонячне проміння і свіже повітря потрапляють лише через невеличке віконечко витяжки (художник-сценограф Марія Крутоголова). Така собі графська конюшня або псарня, головною правителькою якої є фрекен Юлія (Віталіна Біблів). Її слуги Жан (Дмитро Олійник) і Христина (Інна Скорина-Калаба), відповідно, ведуть себе, наче покірні й послужливі собаки: рухаються із зігнутими спинами, «голос» подають лише з дозволу хазяйки, за командою приносять «палку».
І лише у фіналі цей простір перетвориться на невеличку церкву зі свічками — місцем для сповіді і покути своїх гріхів. Саме тут і відбудеться умовний обряд спалення святкового опудала — Купала, на місці якого стоятиме господиня дому.
Режисер ламає стереотип рішення образу головної героїні: його Юлія не тендітна, миловидна графська донька, а сильна, владна, грубувата у манерах жінка. При першій її появі на сцені віриш, що така «коня на скаку зупинить, у палаючу хату ввійде».
Та потім з образом фрекен Юлії відбуваються постійні метаморфози: після суворої «наїзниці» вона перетворюється то на пустотливу маленьку дівчинку, то на палку коханку, то на покірну селянку, то на безжальну відьму, то на невинну жертву-діву. У ній постійно відбувається внутрішня боротьба темних і світлих сил, так само як у Жана, з яким вона у цю купальську ніч вирішила «закрутити роман». Із відданого вишколеного пса він раптом стає закоханим романтиком-мрійником, а під кінець хитрим і всемогутнім Мефістофелем.
Тож цей містично-похмурий трилер нагадує такі собі ігри демонів і демонструє світ, у якому майже не лишилося нічого святого: лише нечисть під масками людей. Ніяких справжніх почуттів, цінностей, моралі — лише нестримне бажання бути «зверху».
Абсолютно в усьому: в соціальному положенні, матеріальному, сімейному тощо. Усі троє — Жан, Христина, Юлія — «граються» у кохання, чітко слідуючи своїй вигоді-цілі: перший — аби отримати гроші, а потім високий статус власника готелю; друга — щоб вийти заміж і народити омріяну дитину; третя — аби відчути свою перевагу, силу, владу і познущатися зі «слабших», «нижчих».
Та «світло» в цьому темному коридорі-конюшні-псарні таки час від часу пробивається. Надія на порятунок (на омріяний Едем і щастя в ньому) символічно зображена гілками з зеленим листям, які періодично виринають з-за куліс у моменти відвертості героїв. І дізнатися, чи знайдуть вони свій рай, можна лише потрапивши на виставу.
Постановка передусім буде цікава тим, хто любить гострі (навіть моторошні) відчуття, таємничі й заплутані історії-квести.
Виставою «Фрекен Юлія» Івана Уривського Театр «Золоті ворота» відкрив 39-й театральний сезон, девізом якого є «Завжди відкриті для тебе!».
