Окрасою фестивалю моновистав «Марія» стане ювілейний вечір Лариси Кадирової

У далеких 70-х роках режисер Театру імені Марії Заньковецької у Львові Олексій Ріпко ставив виставу за п’єсою Івана Рябокляча «Марія Заньковецька».

 

Тендітна філігранна Лариса Кадирова мало асоціювалася в очах режисера з образом головної героїні. Та горою за неї стояв Борис Романицький — учень Марії Заньковецької та засновник театру її іменi, якого велика акторка назвала «орлятком з мого гнізда».

 

Він побачив у юній акторці силу духу Марії Заньковецької, якому залишається незрадною всі роки свого творчого шляху. І в результаті, «Тільки волею Сергія Данченка мені дозволили грати», — згадує акторка.

 

Вистава «Марія Заньковецька» стала своєрідною візитною карткою театру, а Лариса Кадирова — вічною любов’ю львівського глядача. Цю виставу можна було дивитися безліч разів. Ми з друзями-однокласниками 15 разів не могли відірвати очей від сцени. Здається досі чую її голос: «Треба маму спитати, треба тата спитати...» — розгублений погляд і рішучість у голосі, свій шлях вона вже вибрала. 

 

Тата грав Борис Романицький і здавалося, що вже Лариса Кадирова є для нього орлятком з його, заньківчанського гнізда. 

 

На сцені Театру імені Марії Заньковецької вона зіграла безліч ролей. Лариса Кадирова — улюбленa акторкa визначних заньківчанських режисерів Олексія Ріпка, Сергія Данченка, Алли Бабенко. Вона майстерно втілювала режисерські задуми, залишаючись вірною своїй творчій манері та несучи свою тему в мистецтві через ролі, вистави і світ найнесподіванішої драматургії. 

 

Для львівського глядача акторка назавжди залишиться і неповторною донною Анною з «Камінного господаря» Лесі Українки у постановці Сергія Данченка. Вона була органічна і в образах юних ніжних героїнь, і в трагічних образах. 

 

У виставі Алли Бабенко «Лісова пісня» Лариса Кадирова зіграла Мавку. Тоді вперше на українській сцені образ Мавки вирішувався не на рівні міфічної особи, а як образ яскравої неповторної особистості з чітко вираженим «я», яку не може зламати жо­рстокість реального світу. Бо душа Мавки — Лариси Кадирової завжди житиме голосом світлим і пророчим. 

Героїні Лариси Кадирової завжди існували над побутовими проблемами, в пошуках життєвих ідеалів. Жінка-мрія — як символ, як ідея — здається, найбільше цікавили Ларису Кадирову. Цим нестандартним умінням прочитати той чи інший образ, вона приваблювала режисерів і партнерів-акторів. Серед її найяскравіших львівських ролей: Леся («Човен хитається» Я. Галана), Неля («Сестри Річинські» Ірини Вільде), Зілія Дука («Німий лицар» Є. Хелтаї), Ніна («Маскарад» М. Лєрмонтова), Зося («Дами і гусари» О. Фредро), аспірантка Лаговська («Кафедра» Валерії Врублевської), Лауретта («Декамерон» Д. Бокаччо), Таня («Дикий Ангел» О. Коломійця), Люба («Блакитна троянда» Лесі Українки), леді Макбет («Річард ІІІ» В. Шекспіра), Першина («Проводимо експеримент» В. Черниха та М. Захарова), Лариса («Безприданниця» О. Островського), Маклена («Маклена Граса» М. Куліша), Ніна («Чайка» А. Чехова), Ельміра («Тартюф» Мольєра), Федра («Федра» Расіна)... 

 

Переїзд до Києва режисера Сергія Данченка був, як грім з ясного неба. Із собою режисер забрав і улюблених акторів Богдана Ступку, Віталія Розстального та... Ларису Кадирову! Прощання було болючим. Коли франківці приїхали на гастролі до Львова і завершували їх виставою «Дядя Ваня» , на поклонах Богдан Ступка не зміг стримати сліз — як не стримував сліз і вдячний глядач. Хтось досить голосно промовив: « А як йому не плакати? Він там один, а Львів — увесь тут...» 

 

Лариса Кадирова не загубилася серед зірок-франківців. Вона створила яскраві образи. Зокрема варто згадати її Ребекку у «Росмесгольмі» Г. Ібсена, Фею в «Крихітці Цахес» за Е. Гофманом, пані Парнель у «Тартюфі» Ж.-Б. Мольєра, Ольгу в «Трьох сестрах» А. Чехова, Коробочку у виставі «Брате Чичиков» М. Гоголя, Албіну з «Адвоката Мартіана» Лесі Українки, Юзефу з п’єси «Мама, або несмачний витвір на дві дії з епілогом» С. Віткацего. 

Утім акторці з активною творчою позицією, було тісно в обмеженій кількості ролей.

 

І вона знайшла себе, створюючи моновистави, в яких могла говорити про найважливіше. Так народилися такі вистави, як «Посаг кохання» Г. Маркеса, «Бути» Г. Казанчяна, «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича, «Сара Бернар — наперекір усьо­му» та «Марія», в яких Лариса Кадирова виступила не тільки як акторка, а й як співавтор драматургії з режисером і своїм творчим побратимом польським та українським митцем Збігнєвом Хшановським.

Ще юною акторкою вона зіграла в його виставі на заньківчанській сцені у «Дамах і гусарах» О. Фредра. Пізніше з Богданом Козаком брала участь у виставах Польського народного театру у Львові. На жаль, на довгий час репресивні органи примусили Збігнєва Хшановського покинути Львів, але це не завадило йому з Ларисою Кадировою залишитися друзями і творчими однодумцями. 

 

Нині Збігнєв Хшановський, проживаючи у Перемишлі, не втомлюється продовжувати співпрацю з Польським народним театром у Львові та Ларисою Кадировою.

 

Буде у Києві на ХV Міжнародному театральному фестивалі моновистав «Марія», щоб не пропустити ювілейний вечір акторки Лариси Кадирової 7 жовтня. Акторка, яка завжди сповнена жаги творчості, 10 верес­ня відзначала 75-ліття. 

 

На цьогорічному фестивалі акторка представить глибоку філософську притчу про сенс буття «Не плачте за мною ніколи» за оповіданням Марії Матіос. Юстина, яку акторка вперше зіграла на початку 2015 року — несподіваний образ для Лариси Кадирової, але театрально довершений. Режисер Сергій Павлюк вибудовує виставу як  розмову сповідь, де кожен глядач — близька для Юстини—Кадирової людина.

 

Тому не дивуйтесь, як почуєте запитання, звернене саме до вас. Ви самі не зауважите, як втягнетеся в цю розмову про буденні речі, про Любові і про Вічність. Не зауважите, як промайне час. І не захочеться вам покидати глядацьку залу. 

 

Погляньте в очі її — бабусі Юстини, чи то пак Лариси Кадирової — великої лицедійки, яка ні на мить не припиняє творити. І навіть ювілей — це не привід для святкування. Це нагода говорити про сенс її життя — Театр. 

РІЗНІ АМПЛУА