Мама у погонах: коли в українському війську буде перша жінка-генерал

— У дефініціях, правових нормах, корпоративних традиціях і практиках ми, напевно, ще відстаємо від того зразка рівноправності, до якого прагнемо, якщо за взірець брати Північноатлантичний альянс. Наскільки нас наближує ухвалення згаданого «гендерного закону», з огляду на культуру, ментальність, поточний стан справ у війську, саме до такої бажаної моделі? — запитую в офіцера відділу міжнародного права Управління правового забезпечення Генштабу ЗСУ капітана юстиції Інни Заворотько.

 

— Одразу зауважу: сутність питання не в правах жінок, а в рівності. Це єдине і ключове, на що потрібно звертати увагу. У публічному просторі часто ототожнюють гендерну рівність із правами жінок, що докорінно неправильно. Це відбувається тому, що в традиційно маскулінному середовищі, яким є армія, коли там з’являється жінка, починають говорити про встановлення паритетності статусів у обох статей, — відповідає Інна Заворотько. — Але якщо аналізувати законодавство, яке регулює сектор безпеки та оборони, то насправді воно дискримінаційне і щодо чоловіків.

 

У принципі є дуже гарні нормативні акти стратегічного рівня. Як-от резолюція Радбезу ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» — один iз ключових міжнародних документів, який Україна зобов’язалася виконувати, розробивши власний Національний план дій. І кожне відомство, зокрема Міноборони, теж отримало свої дорожні карти. У пакеті партнерських цілей Україна—НАТО є позиція G0013 «Гендерні питання». Практичне прагнення до інтеграції є одним iз наріжних аспектів, де Збройні сили мають удосконалитися, аби досягти стандартів Альянсу. На цьому рівні ніби все зрозуміло. Але якщо розглядати українське законодавство включно з так званим «гендерним законом», інші документи, накази, стає зрозумілим, що вони відображають ті відносини, які відбуваються в різних сферах, бо неможливо створити окремий кейс законів, які раз і назавжди врегулюють питання гендерної рівності у війську.

 

Законопроект №6109 насправді зняв дискримінаційність і щодо чоловіків. Приміром, Статут внутрішньої служби вказував, що жінок до складу добового наряду, як правило, не призначають. Відтепер тут усі рівні. А уявіть ситуацію: він і вона служать стрільцями в одному підрозділі. У них одна вислуга, грошове забезпечення, але він ходить у наряди, а вона не ходить узагалі. І ставлення до жінки як до рівної таким чином нівелюється. Та й бажання командира мати у підрозділі багато жінок було сумнівним, адже він не міг ставити їм завдання так, як чоловікам. Я не виступаю тільки за права жінок, я — за рівноправ’я. І якщо жінка свідомо доєдналася до ЗСУ, то має прийняти обов’язки несення військової служби. Це питання чесності та професійної армії, яку ми намагаємося розбудовувати.

 

— Я так розумію, що питань для регулювання ще багато залишається?

 

— Нерівноправ’я, приміром, є в тому, що в особливий період у відпустку з догляду за дитиною не може йти військовослужбовець-чоловік. Хоча в мирний час він міг це робити. Це дискримінація, що веде до непаритетної участі батьків у вихованні дитини. Швеція пішла далі в цьому питанні. У них відпустка з догляду за дитиною триває максимум 16 місяців. Недавно ухвалено норму про обов’язковість її розподілу між подружжям. Зокрема, і серед військових. Три місяці з відпустки обов’язково має взяти батько, інакше ці дні просто не зарахують, а родина отримає менші виплати. Решту часу в декреті батьки можуть поділити між собою на власний розсуд. Тому чоловік не може відмовитися від такої місії — він лише обирає час, коли її виконуватиме. Зазвичай першу половину бере жінка. Цікаво, що шведи не були готові до цієї ситуації, і їм допомогла велика соціальна кампанія. Чоловіки-декретники почали вести блоги на тему, як класно бути татусем, викладати різні відео, фото, корисні поради й історії. Це явище стало настільки популярним, що чоловіки стали легше сприймати таку відпустку.

 

Хоч я і жінка, але підтримую ідею, що три «декретні» роки в сучасному світі — це нонсенс. Ти повністю випадаєш із життя. І хоча три роки відпустки — це право жінки, а не обов’язок, однак чи багато з них готові виходити з відпустки раніше? Необхідно вирішити багато питань ще до того, як цю відпустку, наприклад, скоротити. Однозначно: на часі зміни законодавства, що уможливлять регуляцію цього питання як на державному рівні, так і в секторі безпеки й оборони. Це буде один iз подоланих челенджів (викликів. — Авт.).

 

Другий — розбудова широкої інфраструктури, яка дозволяє військовим — жінці (чоловіку), які вийшли з декретної відпустки, приходити зі своєю дитиною на місце служби (мається на увазі пункт постійної дислокації), де є окремі кімнати, а на території військових баз — ясла, садочок. Так усе влаштовано в американській армії. Там мами в одностроях можуть кожні 2-3 години приходити й годувати своє дитя — іще зовсім маля, оскільки все розташовано поруч. Питання інфраструктури насправді більш викличне, аніж правове, бо потребує коштів, тому є головнішим. Бо якщо ввести за американським взірцем норму про вихід породіллі на службу через, приміром, три місяці, її просто ніде буде реалізувати.

 

Постане питання державної інфраструктури, якої немає. Або треба запровадити додаткові виплати жінкам, аби вони могли фізично оплатити послуги нянь. Адже розвивати «материнську» інфраструктуру по всій країні нам іще бракує економічної потуги. Можу спробувати сказати від усіх жінок-військовослужбовців: якби була впевненість, що є гарантована можливість після народження дитини віддати її в ясла або отримувати кошти на послуги няні, ми реально цьому раділи б. Адже не доведеться справді випадати надовго із професійного поля і процесу. Зиск отримували б усі — військо, держава, жінки та їхнi родини.

— Добре. А як відповісте на банальне запитання, коли в нашій армії буде жінка-генерал? Для цього ж не потрібно будувати ясла…

 

— Як на мене, військова профорієнтація серед жінок недостатня. Військкомати досі більше «зациклені» на залучення чоловіків. Жінки, висловлюючи бажання йти у військо, претендують на «традиційні» фахові сфери із розряду сервісних. Що заводить їх у коло обмеженої перспективності — так, генерала-жінку Збройні сили навряд чи отримають. І на це популістське запитання відповідаю так: традиційні посади до 2014-го займали традиційно жінки. З початком війни українки свідомо почали займати інші, значно відповідальніші посади — з переліку бойових. У цьо­му їм сприяє нове нормативне забезпечення МОУ. Тільки минуло 4 роки відтоді, як вони почали тим займатися. І саме ці жінки у кращому випадку зараз є молодшими офіцерами. До генерала їм потрібно пройти достатньо довгий шлях. Це питання часу. І змін, зокрема і таких, які прямо не регулює закон. 

 

Гендерне питання у секторі оборони — це не просто розгляд системи гендерних взаємин у Збройних силах. Це питання всередині всіх процесів, які відбуваються в армії. І якщо рекрутинг і далі буде заснований на мобілізаційних меседжах винятково до чоловічої частини населення, то ймовірність того, що жінки свідомо приходитимуть й виявлятимуть бажання стати до лав війська, дуже знижується. Ментально в нас так закладено, і це ще з минулих неспокійних епох ХХ століття, що свою родину і батьківщину має захищати чоловік, жінка з дитиною на руках перебуває на другому плані. Насправді сучасне життя вже диктує інші правила. Багато жінок щонайменше останні сто років продемонстрували неабияку успішність, і не лише в бізнесі, спорті та політиці, а й як військовослужбовці. Це нормально — адекватна логіка підказує, що тут стать ролі не грає. Адже сучасні жінки масово відмовляються від «обслуговуючої» ролі й прагнуть лідерства.

— Хочу знову повернутися до аспектів поєднування служби і материнства, бо багатьом це «болить». А може, нам у війську слід запровадити своєрідні «жіночі» контракти, де чітко все розкласти по полицях. Щоб дівчата могли і бойовими офіцерами ставати, але і щоб від материнства не відмовлялися…

 

— Кілька років поза професією можуть справді стати катастрофою для людей, які реально будують кар’єру. Суспільство вже звикло, що жінки зі сфери бізнесу, акторки та співачки вертаються на авансцену життя мало не з пологового будинку. У них є така можливість і їхній мотив зрозумілий: їхнє місце може зайняти хтось інший. І такі значні терміни відпустки по догляду за дитиною є аномалією пострадянського періоду. Причому право багато хто перетворює на обов’язок. Подорожуючи за кордоном, спілкуюся з людьми. І всі дивуються такій нашій практиці. Дер­жава має допомогти жінці не розгубити її професійний потенціал, а не заганяти у «тінь». Після тривалого декрету вона програє в питанні конкуренто­здатності на ринку праці, і в військовій службі зокрема. Поки вона була в декреті, її колеги перевелися на вищі посади, пройшли якесь навчання, зрештою, вже більше заробляють.

 

Із початком війни дещо змінено норми перебування жінок-військовослужбовців у відпустках по догляду за дитиною. Раніше за декретницями зберігалася посада, обраховувалася вислуга років й у званні. Тобто, перебуваючи в декреті, вона могла отримати чергове військове звання. На її місце могли взяти працівника тільки за строковим трудовим договором. З настанням особливого періоду стало зрозуміло: ЗСУ не в змозі дозволити собі розкіш зберігати посади, які командир не може ефективно кимось укомплектувати. Тоді внесли зміни, і тепер посаду за такою жінкою не зберігають. Її виводять у розпорядження командира. Вислуга зараховується як і раніше, але не зараховується вислуга у військовому званні. Інколи це є стимулом раніше повертатися до служби і продовжувати будувати кар’єру. Механізм не ідеальний, але він був потрібен тоді, коли виникла необхідність швидко комплектувати посади, зайняті декретницями.

 

Україна має вирішити правовий, інфраструктурний і ресурсний аспекти наближення стандартів служби жінок у війську до натовського взірця. І справді, вже зараз необхідно починати вдосконалювати контракти у ЗСУ саме для жінок. От у США, коли пані підписує контракт із армією, в ньому чітко визначено, що вона зобов’язується не одружуватися, не вагітніти й не народжувати дитину впродовж певного часу. Якщо не погоджуєшся з такими правилами, то не підписуєш контракт! І такий підхід легко аргументується. Передусім держава витрачає чималий ресурс на відбір та підготовку жінки в погонах (річна «вартість» підготовки та утримання професійного вояка у США становить приблизно 500 тис. доларів. — Авт.). І держава просто не може дозволити собі відпустити такого профі надовго. 

МАЙТЕ НА УВАЗІ

Служба або почуття