Стрибун у висоту Юрій Кримаренко: «Я вмію стрибати і в дощ»

— Юрію, у вас був норматив ЕА, ви сюди їхали взяти медаль і змагатись у Берліні. Розчаровані?

 

— Ні. Рiч у тiм, що в мене сезон почався невдало. Я змінив шипівки, і вони не підійшли. Я «настукав» ахіл (буквально 2 змагання я зробив у нових шипівках), і у мене почалися проблеми з ахілом. Я не міг стрибати. Почав лікуватися, тому я був без стрибків у висоту цілий місяць. Я намагався підтримувати фізичні форму. І в результаті — тільки одне нормальне тренування до чемпіонату України. Цього не вистачило. Тому такий результат.

 

— Зараз також у Журавльова тренуєтеся?

 

— Так, у Журавльова. 

 

— Що він вам сказав перед стартом?

 

— Ми не розмовляли перед стартом, і він мені нічого вже давно не говорить, тому що в мене вже великий досвід. Тільки на секторі обговорюємо технічні нюанси, що треба підправити.

 

— А після фінішу що сказав?

 

— Що міг стрибнути 2.23. Було дуже близько. Міг навіть стрибнути і вище, але не був готовий технічно. Я відчуваю, що фізично міг стрибати 2.26, а от технічно ні. Кожна спроба виходить по-різному.

 

— Повернемося в Гельсінкі... Після несподіваної для багатьох перемоги вас назвали «людиною дощу».

 

— Чомусь усі думають, що я в дощ виграв чемпіонат світу. Нехай подивляться повтор. Була чудова погода. Дощу не було. Була суха гума, і цього достатньо, щоб показувати високий результат. Дощ був перед тим. Дощ був зранку, наскільки я пам’ятаю. Але до вечора, до фіналу, перестав. Так, під час усіх днів змагань дощило і було дуже холодно, але в день нашого фіналу була нормальна погода. Я не знаю, чому мене називали «людиною дощу». Хоча я вмію стрибати і в дощ. Одного разу я виграв Всесвітні воєнні ігри в 2003 році на Сицилії. Там не те що дощ був, а злива. 5 см води на гумі. І я переміг. 

 

— У яку погоду вам комфортно стрибати?

 

— Я вже сформував для себе одне правило: якщо ти стрибаєш, то стрибаєш у будь-яку погоду. Усі в рівних умовах. Якщо погода тепліша, то результат кращий, тому що м’язи м’які, зігріті, еластичні. Якщо погода трохи холодніша, то відповідно результат у всіх нижчий. Але всі в рівних умовах. І в цих умовах ти маєш перемогти.

 

 

— Як складалася кар’єра після Гельсінкі? Таких гучних перемог не було, але які сезони ви можете виділити як  вдалі, а які не дуже?

 

— Таких грандіозних перемог, як на ЧС, не було, але я виграв у 2009 році командний чемпіонат Європи, проте потім на ЧС не потрапив у кваліфікацію, тому що невдало виступив. А от у 2011-му на Всесвітніх іграх військовослужбовців я був другим, і в 2014-му був шостим на чемпіонаті Європи. Без медалі, але близько.

 

— Де живете і тренуєтесь?

 

— Я живу в Києві. Тренуюсь на стадіоні «Піонер» на Нивках. Чудовий стадіон. Уже кілька років як реконструйований.

 

— Богдан Бондаренко назвав вас «старою гвардією». Що вас змушує виходити в сектор знову і знову?

 

— Змушує моя мотивація, відчуття нереалізованості в самому стрибку. Я знаю, що можу стрибати в районі 2.30, стабільно в кожному старті. Але щось не виходить. Фізично я готовий. Але це можуть помітити тільки професіонали, які розбираються в стрибках у висоту, тренери. А звичайні люди дивляться поверхнево, не бачить «глибини» стрибка у висоту.

 

— Раніше Журавльов говорив своїм учням: «Стрибни на особистий рекорд — і ти станеш чемпіоном України». Що вам говорив, як мотивував?

 

— Ми з ним розбираємо технічні моменти. І він, і я знаємо, якщо в мене буде стабільний стрибок, я зберусь і покажу характер. А так, оскільки  я постійно шукаю щось у техніці, я не можу зібратися психологічно. У мене певний дисбаланс. А все має скластися в одне.

 

— За 2.40 стрибнути — це реально?

 

— За 2.40 не знаю, чи це зараз реально. Можливо, у кращі мої роки, 25-27, можна було б показати близький до цього результат.

 

— Як уявляєте життя після спорту? (Коли перестанете стрибати на професійному рівні).

 

— Скоріше за все, я себе бачу в спорті, бо я вже маю великий досвід. І оскільки  виступаю за Збройні сили України (у мене 15 років стаж), я офіцер у званні майора. Мрію і далі працювати в армійському спорті. 

 

— Ви думаєте будувати тренерську кар’єру чи спортивного чиновника?

 

— Я поки що не задумувався. Поки у планах стрибати. Я такий, що символізм в мої роки присутній, але щось мене всередині штовхає і я ще сконцентрований на результаті.

«Між сезонами намагаюсь вилікувати травми»

 

— Маєте хобі?

 

— Мені дуже подобається великий теніс. Подобається більярд, але оскільки зимою в мене була травма, то мій фітнес-тренер заборонив мені грати й у теніс, й у більярд. Був певний час без своїх хобі. 

 

— Слідкуєте за тенісними змаганнями?

 

— Звичайно, я слідкую за всіма турнірами «Великого шолома».

 

— Є серед знайомих українські тенісисти?

 

— Ні, знайомих немає.

 

— Хто улюблений тенісист?

 

— Я вболіваю за улюбленця публіки, Роджера Федерера.

 

— Чому?

 

— Мені подобається його стиль гри, поведінки.

 

— Що розкажете про родину?

 

— У мене прекрасна дружина, чудова дитина, якій нещодавно виповнилося чотири роки. Усе добре.

 

— Як ви думаєте, ваш син буде займатися спортом?

 

— Не знаю. Змушувати його я не збираюся. Якщо в нього буде бажання, тоді будемо розвивати. 

 

— Він уже розуміє, що його тато спортсмен, вболіває на змаганнях?

 

— Ще не повністю розуміє, але знає, що тато їде на змагання. Він буває зі мною на стадіоні. Йому подобається бігати, він хоче бути швидким. Але  скільки це триватиме, не знаю.

 

— Дружина зі світу спорту?

 

— Так, дружина Анастасія зі світу спорту, з легкої атлетики. Бігала 400 м, намагалася стрибати потрійним, але травмувалася. 

 

— Як ви відпочиваєте між змаганнями, між сезонами?

 

— Між сезонами намагаюсь вилікувати травми. Відпочиваю, відновлююсь.

 

— У Висоцького є слова з пісні «Розбіг, стрибок і сором підніматись»... Із вами таке трапляється?

 

— Звичайно. Трапляється після кожної невдалої висоти, особливо з третьої спроби. Не хочеться підніматися. Так, таке відчуття присутнє.

 

— Як ви боретеся з цим?

 

— Ніяк. Не приємно, нервую, але доба-дві, все переварюєш і потім перегортаєш цю сторінку, і починаєш спочатку з новою мотивацією.

 

— Що найбільше запам’я­товується під час змагань?

 

— Коли подорожуєш, запам’ятовуються країни, міста. Враження залишаються від кожного місця...

 

— Яка улюблена країна або яка найбільше вразила?

 

— Мені сподобалась Бразилія. Ріо-де-Жанейро — найкрасивіше місто, у якому я був. Там просто приємно перебувати, відпочивати. Я не знаю, як там жити, але як туристу відпочивати — дуже сподобалося.

 

 

— Як потрапили в легку атлетику?

 

— Мене на стадіон привели батьки. Мій тато тренувався у Віктора Олексійовича Лонського у Бердичеві. Мене у 8 років привели в секцію стрибків. І все. З того часу я стрибаю.

 

— Це школа з традиціями, там не говорять, перспективний ти чи ні. Там усі стрибають. Вам щось у дитинстві говорили про перспективи?

 

— Я скажу, що наша школа відрізняється тим, що тут був дуже гарний акцент на психологію, на традиції школи. Ось у чому фішка школи Лонських, такий метод. І я вдячний, що сформувався у дитинстві там. Недарма вона називається школою, бо все дається зі школи.

 

— Пам’яєтаєте перший стрибок?

 

— Мені так відклався у пам’яті перший стрибок, перше тренування, бо був же дитиною. Пам’ятаю навіть, що там була алюмінієва планка в старому залі, там його вже немає, здається, тепер боксерський зал.

 

— Уві сні все ще перестрибуєте планку?

 

— Так, буває. Усе ще сниться. Буває, що дуже легко долаю, буває, що не можу подолати: то збив, то якось важко. Як у житті, так і уві сні.