Невеликого зросту голосиста 30-річна учениця Ніни Матвієнко Руслана Лоцман — науковець, дослідниця української пісні, поетеса, співачка й активістка, три роки як заслужена артистка України. Нині вона у Канаді — серед учасників BWV Toronto Ukrainian Festival.
Представляла, зокрема, і свою авторську пісню «Комбат Маруся», присвячену українським воякам, до яких часто їздить у прифронтову зону на Донбасі.
Окрім виступів, активістка встигла провести з діаспорянами імпровізовану зустріч в Українському музеї Канади (Філія Онтаріо) — розповіла про проект Центру української пісні «Народна філармонія». До Канади помандрувала зі своєю знаменитою жовтою валізкою.
Як солістка Руслана Лоцман виступає з кращими художніми колективами, зокрема, з Національним оркестром народних інструментів України, Черкаським заслуженим народним хором. Записує та інтерпретує фольклор, а також пише власні твори. У зоні АТО Руслана разом з іншими відспівала понад триста концертів і... зустріла свою долю — Дмитра.
Цього року Руслана Лоцман започаткувала проект «Диво UA» й ініціювала створення Музею української пісні. Про усе це — розмова для читачів «України молодої».
Перші викладачі співу — бабуся Люба і Ніна Матвієнко
— Руслано, у вас багато чудових і успішних починань. Наприклад, нещодавно з успіхом пройшов проект «Диво UA».
— На початку літа, у червні, ми презентували збірку українських дитячих пісень «Диво UA». Перед тим, у травні, у концертному залі Національного центру ділового та культурного співробітництва «Український дім» відбувся однойменний фестиваль — за інформаційної підтримки Українського радіо, Мінкультури та багатьох партнерів. На фестивалі тоді встановили рекорд України, це був найдовший дитячий пісенний марафон, що тривав 4,5 години. Наше мистецьке об’єднання «Народна філармонія» отримало сертифікат встановленого рекорду України.
—У серпні відкрили Музей української пісні. Як і коли виникла ідея про його створення?
— У розмові з директором Українського дому Юрієм Стельмащуком у лютому цього року проговорили про створення Музею української пісні. А згодом народна артистка Валентина Ковальська нагадала про ювілей — 50-річчя тріо «Золоті ключі». А ще якось раніше композиторка Ірина Кириліна дала мені деякі ноти, і, коли її не стало, я зрозуміла, що все це треба зберегти і дати можливість побачити всім.
Раніше ми заснували Всеукраїнський фестиваль української пісні і кіно Івана Миколайчука «Миколайчук-фест», який проводимо у містечку Вижниця Чернівецької області (поблизу там Чортория, рідне село Івана Миколайчука, та Розтоки — там проходили зйомки фільму Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою»). Тобто у цій темі ми були вже кілька років. До слова, я ще десятикласницею написала свою першу наукову роботу для Малої академії наук про збереження пісенних скарбів у рідному селі. З почутого тоді по хатах співу земляків розпочалася моя власна дорога до пісні. Моєю першою викладачкою співу стала бабуся Люба з рідного села на Черкащині, а потім я навчалася у класі Ніни Матвієнко.
—Яким бачите Музей української пісні?
— Вважаю, що це має бути живий Музей української пісні. Що визначає успіх кожного музею? Це і багатство експозиції, і продумана робота з відвідувачами, і співпраця, і коло добрих друзів музею.
У музеї мають бути і нотні архіви українських пісень — давніх і сучасних (від фольклорних збірок до авторських, класичних і новотворів), аудіоархіви (зокрема фонотека записів українських пісень, починаючи від перших платівок і до сучасного архіву кращих виконавців України); відеоархіви (DVD-диски концертів українських шлягерів, починаючи від Володимира Івасюка); фотоархіви (разом із портретами й афішами співаків, книгами-спогадами, куточком незабутніх українських співаків, таких як Раїса Кириченко, Назарій Яремчук, Квітка Цісик, Дмитро Гнатюк, Соломія Крушельницька), особисті речі світочів української сцени.
Уже тепер зусиллями громадської організації «Народна філармонія» зібрано понад 100 збірок українських пісень і стільки ж аудіодисків, касет та платівок, відеодисків із записами українських пісень у виконанні провідних художніх колективів та солістів нашої держави. Лише за три місяці літа цього року знаменита жовта валізка мандрівної експедиції Музею української пісні побувала в Музеї Гуцульщини у Косові, Володимира Івасюка у Чернівцях, Івана Миколайчука в Чорториї, Олександра Довженка в Сосниці, у вижницькій садибі Назарія Яремчука, Музеї пісні в черкаському селі Комарівка, в Березовій Рудці — малій батьківщині Дмитра Луценка на фестивалі «Осіннє золото». Відвідали й Чернігівщину, Сумщину.
Експонати до Музею з власних збірок передали учасники тріо «Золоті ключі», заслужений академічний ансамбль пісні і танцю ЗСУ, Центральний будинок офіцерів ЗСУ, Національний хор України ім. Г. Верьовки, Академічний оркестр народної та популярної музики Українського радіо, представники української мистецької спільноти. Збір пам’ятних речей триває.
Професор Анатолій Авдієвський першу премію вручив ще школярці
— Руслано, ви народилися в козацькому краю, на Черкащині. Нині — кандидат педагогічних наук, викладач постановки голосу Інституту мистецтв. Хто першим відкрив ваш артистичний талант?
— Звісно, мої батьки. А інакше й бути не могло, адже вони — професійні музиканти. Батько працює директором Будинку культури у моєму рідному селищі Сигнаївка, що в Шполянському районі Черкаської області, а мама — художній керівник цього закладу. Тому нічого дивного не було в тому, що, збираючись вступати на філфак Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, я, тоді ще школярка, підготувала власну творчу роботу про народні пісні рідного краю. Завершила свої роздуми так: «Хочу співати, як Ніна Матвієнко і Раїса Кириченко, щоб довести: це мистецтво не забуте, не втрачене, вічно живе!».
Свій атестат про середню освіту одержувала, вже тримаючи у руках диплом музичного фестивалю «Боромля», на якому народний артист України професор Анатолій Авдієвський вручив мені першу премію в номінації «Народний спів». Саме з тієї перемоги мої життєві плани кардинально змінилися: я вступила до Національного університету культури і мистецтва, який успішно закінчила, як і магістратуру Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, де нещодавно захистила кандидатську дисертацію. І зараз виховую студентів у народнопісенній традиції.
— Розкажіть ще про родину. Маєте не кровних братів?
— У мене ще три рідні сестрички! І всі голосисті! Після народження старшеньких Валі та Лілі всі пророкували, що третьою дитиною буде хлопчик. А народилася я! Після мене також дівчинка — Тамара. Тато мріяв продовжити рід Лоцманів, тому козацьке прізвище не мінятиму ні на які псевдоніми. Коли ми подорослішали й роз’їхалися з рідного дому, батьки засумували за дитячим галасом і...не повірите — взяли під опіку п’ять хлопчиків!
«Пісню «Я люблю військових» виконую із солдатами»
— Як з’явився проект «Народна Філармонія»?
— З’явився із громадського руху під час подій на Майдані, коли стало зрозуміло, що в Україні мало хто займався пропагандою української пісні. Щоб зберегти цілісною нашу державу, об’єднати людей, підняти бойовий дух української армії, підтримати вимушених переселенців із Криму та Донбасу — із 5 квітня 2014 року ми провели близько 500 концертів у рамках мистецького проекту «Народна Філармонія».
— Хто був ініціатором?
— Ідея була моєю. Але що то одна лише ідея, без підтримки колег? Більшість — українські патріоти ще з часів Майдану, коли ми разом виступали на сцені. Причому наша «Філармонія» на колесах, яка об’їздила з концертами практично всі області України та побувала в багатьох частинах зони проведення АТО, об’єднала і народних артистів, і артистів із народу. Ми поставили перед собою амбітні цілі — за півроку провести всеукраїнський тур, поєднати Північ із Півднем, Захід зі Сходом, показати, що Україна — одна-єдина для всіх українців.
— Вас підтримали багато відомих людей?
— Так. Наприклад, Раїса Недашківська — легендарна актриса українського кіно і театру. Вона завжди поруч із моїми колегами — і на виступах у польових умовах, і тоді, коли доводиться ночувати в солдатських наметах та казармах або працювати на концертних майданчиках по кілька годин поспіль. Серед учасників нашої філармонії — Ірина Кириліна, Володимир Гонський, Фемій Мустафаєв, Олександр Гурець, Леся Горова, Тарас Компаніченко, гурти «Горлиця», TaRuta, композитори, співаки-барди, історики, викладачі та студенти, журналісти, громадські активісти.
— Які твори люблять слухати наші захисники?
— Хлопці із задоволенням слухають різну музику: на сцені звучать старовинні піснеспіви, повстанські пісні, авторські твори. Траплялося, під час концерту митці передавали військовим улюблений солдатський інструмент — гітару — і ті співали.
Одна з останніх музичних новинок — композиція, яку між собою жартома називаємо «Батальйон «Маруся». Ну а мене, відповідно, називають «комбат Маруся». Коли на полігоні під час виступу вимкнулось світло, ми не розгубилися і заспівали наживо, запрошуючи до співу і танців хлопців. Ці своєрідні «вечорниці» всім так сподобалися, що «філармоністи» такий діалог зі слухачами почали використовувати на кожному концерті. А згодом між переїздами на концерти я написала пісню «Я люблю військових», яку досі виконую разом із солдатами. Кращих співаків-вояків ми вже записали до свого колективу з творчою назвою «Батальйон «Маруся».
—Уже вийшов перший диск «Народної Філармонії» з патріотичними піснями під назвою «Героям України».
— То була збірка пісень, а також цілий блок пісень, присвячених Героям Небесної сотні та сучасним лицарям духу. Понад 1000 примірників дисків з піснями розповсюдили у військових частинах та в зоні бойових дій на сході. Мета акції — щоб лунали українська пісня. Українське слово, український дух. Як же ми не розуміємо, що тільки через культуру можемо сформувати націю. Наші діти, військові, весь народ мають знати свою українську пісню.
— У зоні АТО ви дали понад триста концертів, зняли документальний фільм і... зустріли свою долю — Дмитра?
— На одному з концертів перед бійцями я виконувала народну пісню «Туман яром». Вона дуже довга — 11 куплетів. Я вирішила закінчити на шостому: «А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане...» Тільки я зупинилася, як Дмитро підхопив і продовжив: «Обізвався козаченько з гаю. А я теє відерце дістану і з тобою на рушничок стану». Через три місяці ми одружилися. На весіллі головна страва була — козацький куліш! Тепер волонтерством займаємося разом.
— Тобто, Дмитро також із Майдану?
— Так, його звати Дмитро Глухенький. Це унікальне українське козацьке прізвище, був колись такий глухенький козак. Дмитро за фахом відеооператор, закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Коли я прийшла знайомитися зі свекрухою, вона мені сказала, щоб не переживала: у них дівчата глухенькими не бували. Так і вийшло. Першою народилася у нашій родині дівчинка Оріяна, другою — Милада.
— У травні цього року на ХІ міжнародній конференції «Роль жінок у поширенні культури миру», що проходила під орудою МГО «Федерація жінок за мир у всьому світі», ви отримали визнання — «Жінка року» у номінації — «Жінка — волонтер».
— Так, вважаю, що це заслуга усього мого колективу, рідних і близьких. Через музику, через пісню даруємо тепло наших сердець тим, кому це потрібно більше за всіх. На сьогодні наша команда волонтерів провела близько 500 зустрічей та концертів у зоні АТО.
