Очільник КНР Сі Цзіньпін нещодавно оголосив про виділення на проекти в Африці 60 мільярдів доларів у формі допомоги, інвестицій та позик.
Про це він заявив на Форумі китайсько-африканської співпраці у Пекіні, в якому брали участь представники Китаю та понад 50 африканських країн.
Новий Шовковий шлях
Сі Цзіньпін повідомив, що Китай планує ініціативи у вісьмох сферах, зкорема надання невідкладної харчової допомоги на 147 мільйонів доларів, відправлення до Африки 500 фахівців iз сільського господарства, а також виділення стипендій, забезпечення професійної підготовки тощо.
У 2015 році Китай уже обіцяв надати африканським країнам фінансування обсягом 60 мільярдів доларів, нагадує «Німецька хвиля». За словами китайського лідера, його країна виконала свої зобов’язання.
Також Сі Цзіньпін згадав про ініціативу спорудження портів та інших інфраструктурних об’єктів, як інструменту «спільного добробуту» у світі, якому кидає виклик протекціонізм.
Голова КНР наголосив, що китайська ініціатива «Один пояс — один шлях», яку часто називають «новим Шовковим шляхом», розширить доступ до ринків. І пообіцяв, що китайські інвестиції не передбачають «політичних зобов’язань».
«Китай не втручається у внутрішні африканські справи і не нав’язує свою волю Африці», — наголосив китайський лідер.
Китай уже давно перестав розглядати Африку як джерело дешевих природних багатств. 2009 року він випередив США як головного торговельного партнера Африки. Ще на початку ХХІ століття торговельний обмін з Африкою не відігравав для Китаю якоїсь значної ролі. Але впродовж останнього десятиріччя торгівля Китаю з Африкою збільшилася у понад шість разів. І варто зазначити, що вона є збалансованою: китайський імпорт з Африки лише трохи перевищує експорт на цей ринок.
Найбільшими споживачами китайського експорту є Південно-Африканська Республіка (ПАР), Нігерія, Єгипет, Алжир та Ангола. До Африки постачається передусім високотехнологічна китайська продукція: машини, транспортне та телекомунікаційне обладнання, електроніка.
А в китайському імпорті з Африки все ще переважають сировинні матеріали та харчові й сільськогосподарські продукти.
Особливу роль відіграє нафта, оскільки Китай є другим у світі її споживачем. Головними африканськими постачальниками цієї сировини до Китаю є Ангола (задовольняє потреби Китаю в «чорному золоті» на 13%), а також Демократична Республіка Конго (ДРК) та Південний Судан (по 2%). Китай також імпортує нафту, хоч і в менших обсягах, iз Нігерії, Екваторіальної Гвінеї, Алжиру, Чаду та Лівії.
Континент як сировинний додаток
Усі ці цифри (і заяви китайського керівництва) нібито змальовують взаємну вигідність китайсько-африканських економічно-торговельних відносин.
Але насправді реальна картина виглядає дещо іншою. Багато африканських країн сідають «на голку» імпорту дешевих китайських товарів, узалежнюються від нього, й їхні власні економіки починають сповільнюватись у розвитку. Лише впродовж 2015 року африканський експорт до Китаю зменшився на 38%.
Найбільш дошкульно це відчули африканські країни, експорт яких до Піднебесної становив понад 50%. Ідеться передусім про Еритрею, Конго та Анголу.
Із року в рік «жовто-червона колонізація» Африки набирає обертів. Якщо на початку ХХІ століття Китай був залучений у видобуток сировинних матеріалів лише в трьох країнах «Чорного континенту» (ПАР, ДРК i Замбії), то тепер китайські інвестори контролюють видобуток сировини вже у 22 країнах Африки.
За останні 15 років китайські інвестиції в сировинну промисловість зросли у 25 разів! З урахуванням останніх домовленостей про інвестування в Африку 60 млрд. доларів це зростання буде ще суттєвішим.
На початку «інтервенції» китайців до Африки їх цікавив передусім видобуток дорогоцінних металів, урану і дещо меншою мірою — залізної руди та рідкоземельних металів. Але впродовж останього десятиріччя кількість африканських шахт, які перейшили у власність китайських інвесторів, зросла з кількох до майже 150.
Це при тому, що йдеться лише про офіційний перехід власності, але набагато більше шахт, які формально мають місцевих власників, насправді контролюються китайцями. Таким же непрозорим в Африці залишається і питання володіння землями. Скільки з них прямо чи приховано вже належать китайцям, важко сказати.
Видобуток алмазів та рідких металів в Африці вже практично повністю контролюють «товариші» з Китаю.
Важко очікувати, що китайські «підприємці» перейматимуться питаннями екології «Чорного континенту», збереженням його багатої флори і фауни.
Бивні вбитих браконьєрами слонів iдуть переважно до Китаю, щоб робити з них вазочки і прикраси, які потім уже легально і за великі гроші експортують до «цнотливих» країн Заходу, які запровадили кримінальну відповідальність за ввезення слонової кістки.
«Товариші»-колонізатори
У своїй новітній стратегії індустріалізації Африки під китайським контролем Пекін враховує і можливі ризики для свого бізнесу, намагається попередити чи погасити всі можливі збройні конфлікти. А це можливо лише за китайського контролю політичних лідерів африканських країн.
Тому в останні роки угоди про економічно-фінансову співпрацю неодмінно доповнюються також розділами про питання безпеки та військової співпраці.
Часто це робиться під прикриттям боротьби з тероризмом. Тож Пекін надає грошову допомогу Африканському Союзу, війська якого задіяні у миротворчих операціях на континенті, підтримує фінансово миротворчі місії ООН в Африці.
Все це — для захисту своїх інвестицій. Не забув Пекін і про ідеологічну обробку мешканців африканських країн. Китай активно бере участь у телекомунікаційних проектах, щоб надалі контролювати теле- та радіопростір.
Активна присутність Китаю в Африці вже породила у світі багато стереотипів. Це і зацікавленість передусім сировинними багатствами континенту, і намагання впливу на уряди країн Африки.
Такі стереотипи породжуються як з огляду на непрозорість діяльності Китаю в Африці, про яку Пекін не подає якоїсь гідної віри звітності, так і на таку ж непрозорість у відносинах iз Китаєм африканських урядів, які вже залізли у глибокі боргові ями перед китайським бізнесом.
Пекін декларує політику невтручання у внутрішні справи африканських країн, а, натомість, під її прикриттям співпрацює з найбільш диктаторськими урядами континенту.
Більшість африканських країн прописали у своїх законодавствах, що місцеві підприємства повинні керуватися місцевими адміністраціями.
Це положення ігнорується, бо більшість китайських підприємств в Африці контролюються китайськими адміністраціями. Це повернення до колоніальних часів, це нова форма імперіалізму.
Після звільнення від західного імперіалізму в 60-х роках минулого століття нові африканські режими виявлялися нездатними управляти власними країнами і потрапили під ідеологічну залежність Радянського Союзу.
СРСР у своїх планах в Африці ставив наголос не стільки на промисловості, як на ідеології. Тому 20 чи 30 років радянських впливів в Африці обернулися не економічною вигодою для СРСР, а кривавими конфліктами в самій Африці, яку хотіли поставити на рейки соціалізму.
На відміну від радянських «товаришів» китайські є метикуватішими. Вони розробили нову форму неоколоніалізму, точніше перенесли її з власної країни на Африканський континент: у спокійному болоті краще рибка ловиться. І ця стратегія — на багато років.
