Володимир Пантелюк: «Зіркова хвороба підкосила мене, коли грав роль Лавріна у «Кайдашевій сім’ї»

 

— Як почалася ваша історія з театром ?

 

— Після 9-го класу середньої і музичної шкіл навчався у Калуші, в коледжі культури і мистецтв, здобув там спеціальність — музикант духового оркестру, диригент та організатор дозвілля. Потім мене запросили в місто Дрогобич, в Музично-драматичний театр ім. Ю. Дрогобича. Там, за три роки, зіграв близько 15 різнопланових ролей, славні часи були, і з гастролями проїздили майже всю Україну. Завжди повні зали і вдячні глядачі. Моя улюблена, і, можна сказати, зіркова роль — образ Лавріна у виставі «Кайдашева сім’я». З нею я і перехворів на зіркову хворобу, але потім швидко одужав (сміється).

 

Наступна вища освіта — КНУКіМ — Київський університет культури і мистецтв. Тут я здобув кваліфікацію режисера драматичного театру, актора, а також в цей час я потрапив до Національного театру ім. І. Франка, де й працюю вже 13 років. Ні багато ні мало — 16 років театрального і 10 років кіно- і теледосвіду.

 

— Актори — люди, які з легкістю демонструють свої емоції. Можуть навіть розплакатись на сцені. Наскільки для вас це легко?

 

— Для досвідченого актора пустити сльозу не становить жодних проблем. Єдине питання, чи доцільні сльози. Якщо так, то — без проблем. Для цього потрібно налаштуватися на відповідний стан. Колись я задля перевірки себе поступав на курс Богдана Ступки,  на консультаціях перед екзаменом у коридорі до Ступки підійшли дівчата, щось розпитували, а він раптом починає плакати, вони розгубилися, а Богдан Ступка каже: «Ось так повинні вміти» (сміється). 

 

Звісно, є різниця — плакати в кіно чи в театрі. Якщо театр великий, сцена велика, то людських сліз і не буде помітно зі сцени, особливо на задніх рядах. Але внутрішній стан героя, його переживання глядач прочитає. А от у кіно дещо по-іншому. Особливо крупний план героя. І в кіно можна використати для цього різні хитрощі, наприклад, цибулю чи інші пристосування

Нещодавно ми знімали документальний фільм, де я був оператором. В одній зі сцен знімали Богдана Бенюка, він розповідав про зйомки у Леоніда Бикова у фільмі «Ати-бати».

 

Йому тоді було років 17, перший курс університету Карпенка-Карого, і в кадрі «Ати-батів...» були потрібні його сльози. Під час репетиційної підготовки режисер вів активну бесіду з акторами, розпитував про їхні страхи. І Богдан Михайлович зiзнався Леоніду Бикову, що з дитинства боявся похоронних процесій. І що ви думаєте? Після слів режисера «Починаємо знімати», коли саме в цю хвилину в кадрі потрібно було заплакати, на знімальному майданчику з динаміків зазвучав похоронний марш. І сльози в Бенюка покотилися самі. Ці всі емоції на публіку — частина професії актора.

 

— До того ж, актори чудові оратори...

 

— Кожен, хто стоїть на сцені і щось говорить, уже є оратором, бо доносить думку, свою чи драматурга. Переконує слухачів. Просить їх. Тому ораторство стало, так би мовити, частиною професії мене як актора. Кажуть, що у давнину функція оратора була просити. Просити уваги народу, просити стати на його бік, просити підтримати. Зараз мета дещо інша, оратор переконує, доносить свою точку зору чи навіть загальновідому інформацію, але доносить так, як він це розуміє і бачить, тобто пропускає через себе.

 

— Знаю, що ви й іншим допомагаєте побороти страх публічних виступів. Як довго треба вчитися? 

 

— Маю чималий досвід роботи на сцені, роботи з публікою. Просто так сталося, що мене іноді просили допомогти підготувати промову, захист проекту, презентацію. І це було неодноразово. Я почав заглиблюватися в цю тему, розбиратися і зрозумів, що це вельми потрібна річ для людей. Тож, маючи акторські навички, досвід, можу людям у цьому допомагати. Так і сталося. Я вчуся і сам постійно, читаю, спостерігаю за іншими тренерами, вдосконалююся, а потім ділюся набутим із людьми.

 

Тому вчитися треба завжди, тим більше ораторської майстерності. Звісно, люди всі різні. У когось язик підвішений iз дитинства, хтось «мовчун», декому від страху відбирає мову, i, виходячи перед аудиторією, він не може вимовити жодного слова, в когось психологічна травма і він не може виступати. Але ми з цим працюємо. І скажу по секрету: боїться більшість людей, тим паче якщо мають невдалий досвід виступу і їх зганьбили чи висміяли. Допомагаю виправити цю травму.

 

Люди різних професій приходять на консультації. Вони часто є спеціалістами в своїх сферах, величинами, глибами, а коли виходять на сцену, то стають «маленькими мишенятами Люсі». І ми з допомогою різних вправ, тренінгів, психології робимо з «мишок Люсі» «тигрів Шерханів». Як правило, звертаються по допомогу менеджери, керівники відділів, навіть учителі. Друзі-спікери також приходять, для підвищення кваліфікації. 

 

— Дайте кілька порад нашим читачам.

 

— Виступайте. Виступайте. Виступайте. І співайте! Нещодавно відкрив для себе новий метод, як побороти страх. Це караоке! Здивовані? Я теж. Усі знають: у закладі, де співають караоке, не потрібно спеціальної освіти, професійного виконання, дипломів чи сертифікатів — це розвага, тим паче тут завжди присутня публіка, слухачі. Тож, бавлячись, можна вдосконалюватися. Також спів допомагає тренувати голос і мовний апарат. Тому, навіть якщо не вмієте співати і боїтеся виступати, — йдіть у караоке-бар, і нехай весь світ зачекає. Співайте!

 

Третя порада — це фізичні навантаження. Коли ми хвилюємося чи боїмося, то організм викидає дозу адреналіну в кров. І цей же адреналін викликає тремор у тілі, трясцю. І щоб позбутися цього, рекомендую фізичні навантаження — біг на місці, віджимання, присідання, навіть ходьба до місця виступу врятують від шаленого хвилювання. 

 

— У кожного актора є роль-мрія. Яка вона у вас?

 

— Мені переважно дістаються ролі лірично-романтичні, так би мовити, «з добрими очима». Навіть роль ангела кілька разів доводилося грати. Тому для контрасту хочеться трохи побути лиходієм, щоправда, цьогорічна весна дала мені трохи саме таких ролей. Зокрема, побув і рецидивістом, таким, де весь у крові. Роль маніяка у «Черговому лікарі», роль сутенера, роль шулера.

 

— У вас у професії бувають і любовні сцени. Дівчина (дружина) не ревнує?

 

— Може, чогось десь і не говорить, а в душі — вулкан, але я прихильник довіри. Це основа міцних стосунків. Буває, коли людина не впевнена у собі, то ця невпевненість віддзеркалюється в інших людях. Якщо людина щаслива, самодостатня, то транслює у Всесвіт щастя. А щоб бути щасливим, треба бути чесним, із самим собою в першу чергу.

 

— Крім усього, ви — зірка реклам. Для яких брендів знімалися?

 

— Абсолютно різні торговельні марки запрошували мене у свої відео. Ось кілька: T-mobile (Австрія), Heinekken (Нідерланди), UMC (Україна, зараз це Vodafone), «Рогань» (Україна), «Атоксіл» (Україна), Райффайзен банк Аваль (Україна).

 

— Потім упізнають на вулиці?

 

— Уже звик до цього. Згадав історію, коли транслювали рекламу «Рогань», саме у той час одружувався мій брат, то я на весільний подарунок приніс цілий ящик цього напою. І гості часто цитували слоган із реклами: «З тебе «Рогань». До речі, і досі транслюється реклама «Атоксіл» за моєї участі. Люди впізнають, деякі навіть питають порад (сміється).

 

— Доводилось відмовлятися від реклами через «незручність» тексту чи сюжету?

 

— Поки такого не було, але знаю точно, що відмовився б від політичної агітації, реклами нездорового способу життя чи насилля.n